Він кивнув Івасеві, той широко розчинив двері, Лисий напнув тятиву й ступив усередину.
Це, безперечно, був штаб, про який говорив блідий і переляканий воїн. Троє чоловіків, і серед них довготелесий, сиділи за столом, поклавши на нього голови. Перед ними стояли напівпорожні глиняні чашки. В кутку стояв притулений до стіни рогач баби Яги.
Всі троє покійників мали такі самі добрі ножі, як і їхній ватажок. По одному взяли Василько та Івась, а останній дістався Петрусеві.
В дальній стіні було вікно, затулене плетеними з лози віконницями. Лисий кинувся до них і спробував відчинити. Це виявилося непросто. Віконниці були якось дуже хитромудро замкнені.
— Петрусю, — погукав Лисий.
Той підійшов і довго просто дивився, нічого не чіпаючи.
— Коли відчиниш, скажеш, — кинув Лисий і почав далі обстежувати кімнату.
В кожній стіні були двері. В одному з кутків стояв притулений до стіни великий сувій цупкої тканини.
— Дівчатка, захопіть полотно — може знадобитися, — сказав він.
Більше нічого не знайшов. Нарешті Петрусь погукав його. Лисий повернувся до хлопчика й остовпів. То було не вікно. То була ніша, шафа в стіні. А в ній на кілочках висіло з десяток арбалетів і рівними рядочками навпроти кожного з них лежали колчани, з яких визирали білі букети оперення.
— Хто вміє стріляти з арбалета? — спитав Лисий.
— Я!
— Я!
— Я! — відгукнулися майже всі діти. Тільки троє дівчаток промовчали.
— Озброюйтеся, — сказав Лисий і звернувся до Петруся. — Можеш решту зіпсувати? Але щоб не зразу було помітно.
— Лагодити легше, — відповідально промовив хлопчик. — Але спробую.
— А потім зачини віконниці, як було.
— Гаразд.
— Дівчатка, хто без арбалетів, візьміть рогача. Це не легка ноша, але треба, щоб у хлопців були вільні руки. — Лисий намагався говорити тихо.
Весь цей час Івась непорушно стояв біля дверей, через які вони ввійшли, з арбалетом напоготові й насторожено переводив погляд з одних дверей на другі й на треті. І, як з'ясувалося дуже скоро, він цілковито мав рацію.
Двері навпроти нього зненацька відчинилися, й до кімнати просто вбігло троє чоловіків у такому самому одязі, як і решта. Всі вони були з арбалетами, але незарядженими. Івась навів на них зброю.
— Киньте арбалети, — наказав він.
Лисий почав заряджати арбалет одразу. Але навряд чи встиг би, якби Івась одразу вистрілив. Яка витримка! — подумав Лисий. Втім, слова Івася на воїнів особливого враження не справили.
— Ти що, хлопче! — промовив блідий і переляканий, якого Лисий одразу впізнав. Він говорив, як з дитиною, але з погрозою в голосі. — Ану, поклади іграшку!
І все ж усі троє мали розгублений вигляд. Мабуть, через це Лисий відчував, що не може вистрілити. Це було як з лішаком — він розумів, що мусить їх убити, але просто так убити людину не міг. До того ж заряджених арбалетів було тільки два — у нього й Івася, а ворогів — троє.
І невідомо, чим би все це скінчилося, якби підземні воїни самі не спровокували розв'язку. Один із них кинувся на підлогу, в падінні вставивши стрілу в арбалет, але Івась встиг його поцілити. Другого вразив Лисий. А блідий, скориставшись із цього, зарядив свій арбалет і навів його просто в груди Лисому. Він уже навіть почав натискати на спусковий гачок, коли в горло йому ввійшов ніж, надзвичайно вправно кинутий Петрусем.
Усі взяли по колчану стріл — навіть дівчатка, у яких не було арбалетів. Петрусь закінчив возитися з ворожою зброєю і зачинив віконниці так, як було. З допомогою рогача перетягли тіла вбитих підземників і завалили ними обоє дверей — і ті, в які ввійшли, і ті, через які вийшли зі штабу.
Вони рушили в ті двері, з яких з'явилися довготелесий з друзями по нещастю. Знову довгий перехід, який роздвоювався під прямим кутом.
— Розділятися не будемо, — сказав Лисий. Він прислухався до обох коридорів і нічого не почув. Небезпечно було і там, і там.
Вони звернули праворуч. Без будь-якої причини. Просто вирішили йти праворуч. Рухалися повільно, пильно придивляючись до стін, стелі й підлоги. Ще одні двері, і знову замкнені. Невдовзі коридор іще раз роздвоївся. Тепер Лисий повів дітей ліворуч. Цього разу рішення було свідомим — правий коридор здався йому дуже небезпечним. А далі вони втратили лік поворотам. Коридори були безкінечні. Кілька дверей, які трапилися на їхньому шляху, не хотіли відчинятися. Лисий не знав, що робити — повертати назад? Але він не був впевнений, що запам'ятав усі повороти.
Нарешті коридор скінчився — вони вткнулися в двері. І ці двері також виявилися замкненими. Але — зсередини. Довго прислухалися. З величезними зусиллями витягли іржавий засув, яким дуже давно ніхто не користувався. Почекали й поприслухалися ще. По той бік було тихо. Рвонули двері на себе… І опинилися в іншому коридорі — точнісінько такому самому, як усі попередні.
Зліва були двері — незачинені. Звідти пробивалася смужечка тьмяного світла.
Дівчата з Івасем залишилися на місці, а решта хлопців підкралися до дверей. Хвилин п'ять прислухалися, потім різко вскочили в кімнату.
Це приміщення було їм добре знайоме — тут із них знущався ватажок підземників. Найгіршим було те, що кімната виявилася порожньою. Ватажок зник. Це було дуже погано. Але, з другого боку, як на вовкулачому сліду, тут їх найменше шукатимуть.
— Петрусю, погукай дівчат, тільки тихенько, — сказав Лисий.
Коли вони прийшли, розчаровані до розпачу, він оголосив відпочинок. Сам з арбалетом став навпроти дверей. Наталка дістала з рукава хустинку й хотіла ви)терти йому закривавлене обличчя. Однак Лисий відмовився, просто витерся рукавом:
— Потім.
У баклажках іще лишалося трохи води, вони тут же її й докінчили, не напившись досхочу. Всі були виснажені, сиділи мовчки, без жодної думки в очах дивлячись перед себе.
Тільки Наталка заходилася розглядати тканину, яку весь цей час носила з собою.
— Як ти гадаєш, що з неї можна пошити? — спитала вона Надійку, розгортаючи сувій.
— Петрусю, що ти зробив з їхніми арбалетами? — поцікавився Лисий.
— Понадрізав тятиви біля самого кріплення. Не помітно, — відповів хлопчик.
— Помальовано!.. — розчаровано буркнула Надійка. — Може, вдасться випрати?
— Ну, як не вдасться, — роздумувала Наталка, — просто ці каракулі пустимо навиворіт. З цього ж боку воно чисте!
Лисий кинув погляд на полотно й захвилювався.
— Ану, покажіть!
Коли старий Інженер виряджав його в путь, він намалював карту — всі землі в межиріччі, які він знав, а також маршрут через Руїну до того місця, де зберігався вантаж, заради якого він пустився в ці мандри. Інженер довго пояснював йому, які позначки на картах що означають, що таке масштаб і все таке інше. Хлопець мусив вивчити карту напам'ять, бо нести її з собою було дуже небезпечно. Якби хто її забрав, то легко знайшов би їхнє село. Та й про мету подорожі одразу б здогадався.
Якби не та Інженерова наука, Лисий ні за що б не зрозумів, що намальовано на тканині. А так, щойно побачивши в куточку розу вітрів, він відчув, як заколотилося серце.
Менше з тим, розібратися з цією картою було не так просто. Добрих півгодини він роздивлявся позначки, доки збагнув, куди треба рухатися. Власне, найважче було з'ясувати, де вони перебувають зараз. Таких кімнат під землею чимало. Тільки простеживши весь можливий шлях, який міг би привести їх до того ж місця, з якого вийшли, Лисий спромігся припустити, що червоний прямокутничок — це і є кімната ватажка.
Важче було з виходом на поверхню. Чи з виходами, бо хлопець припускав, що така велетенська підземна споруда не може мати лиш один вихід. Якими саме позначками підземники наносили на карту виходи, він не міг зрозуміти — малюнок ряснів різноманітними значками без помітної системи.
Вони ввійшли до лісу з півночі — ближче до малої ріки. Отже, той пагорб, з якого по них стріляли, мусить бути на північному узліссі. Трохи далі на південь і правіше має бути ще бодай один такий вихід — адже саме з півдня набігли інші воїни, які зв'язали їх.
Схоже, вихід на поверхню тут означений зеленими стрілочками. Що ж, у цьому є логіка — до лісу…
Лисий порахував кількість стрілочок — їх вийшло цілих вісімнадцять. Три всередині лісу і решта — по узліссю. Це ж скільки тут повинно бути людей! У їхньому пагорбі було троє. Вісімнадцять на три — виходить п'ятдесят чотири чоловіки. Плюс ватажок. Вони вбили вранці двох, зараз трьох, іще троє напилися мертвої води. Залишається ще дуже багато.
Ні, таку кількість воїнів їм не здолати.
— Їхній ватаг знає, шо ми забрали цю ганчірку, — тихо мовив Івась. — Вони нас зустрічатимуць біля виходу.
— Маєш рацію, — відгукнувся Лисий.
— А ми глибоко? — подала голос Марічка.
Лисий не зрозумів, яке це може мати значення й тупо уставився на неї.
— Рогач, — пояснив Петрусь її думку так, як сам зрозумів.
Це вже мало сенс. Лисий подивився на стелю. Тут колоди перекриття були значно товщі, ніж у коридорах. І довші. Довжини рогача не вистачить, навіть якщо задум удасться.
— Гаразд, спробуємо, — погодився Лисий. — От тільки де це краще робити?
— Мабуть, тут, — припустив Василько.
— Можна й тут, але ми в самому центрі лісу. Вони дуже швидко побачать, де ми вийшли. Їхні пости ми не зможемо оминути.
— На півдні вони нас найменше чекатимуць, — знову Івась.
— А Леля? — нагадав Петрусь.
— Вона здогадається, — відповів Івась.
Від кімнати до дверей, через які вони повернулися сюди, було двадцять кроків. На карті — одна фаланга вказівного пальця. Лисий прикинув, скільки їм треба йти до південного узлісся — вийшло майже тисяча кроків. Діти всі голодні, води немає… Якби вийти на поверхню десь ближче до струмка, але де його шукати?
— У них повинна бути комора, — подумав уголос Лисий.
— Я думаю, вона за одними з тих дверей у штабі, — розмовляючи, Івась не відводив очей від дверей.
— Можливо. Або десь неподалік.
Він знову поринув у карту. І знайшов комору. До неї справді вели двері зі штабу. Але не безпосередньо — треба було пройти добрих шістдесят кроків іншим коридором. А з того коридору вів тунель на південь. Усе складалося якнайкраще. Лисий гірко посміхнувся: куди вже краще!
Двері в штаб були відчинені. Видно, ватажок підземників просто відсунув дверима мертві тіла. На підлозі були видавлені глибокі сліди — там, де він упирався ногами.
Двері в коридор, що вів до комори, були зачинені.