Князь Данило зібрав свою кінноту й піхоту, і рушили без гамору до бою. Княжич Лев був іще молоденький, тож князь Данило віддав його сильному й хороброму бояринові, щоб стеріг його в бою.
Тисяцький Андрій, ще поки противники могли виступити проти дружини Данила й Василька, ударив на Ростислава. І почався завзятий бій. Ломалися списи, гриміло, як від грому, з обох боків багато падало з коней і гинуло. Хоч Андрій мав тільки невеличку дружину, однак підїздив і завзято боровся з противником.
А князь Данило, як побачив, що поляки сильно наступають на Василька, а ззаду рушають мадяри під проводом воєводи Філі, рушив на Філю. Філя заохочував своїх:
— Русь поквапна до бою, але видержимо їх напад, бо вони довго не витримують!
І мадяри вдарили на Данила. В боєвій метушні Данило вже попався був між мадярів, схопили вже були його коня за поводи, але Данило видерся і виїхав з-поміж них. Тоді Данило побачив мадяра, що їхав на допомогу Філі, прискочив до нього, збив його з коня списом, зломив на ньому панцер, той упав і погиб. Молоденький княжич Лев прискочив до Філі й ударив його списом, та спис зломився. Побачивши це Данило знову вдарив на відділ Філі, розігнав його військо, а його прапор роздер.
Як це побачив князь Ростислав, кинувся тікати, а мадяри теж повернулися до втечі.
Князь Данило гнався за мадярами й за Ростиславовою дружиною, але тривожився, що з братом діється.
Та як побачив, що Васильків стяг жене поляків, дуже зрадів. Виїхав на могилу проти города, і туди приїхав до нього князь Василько.
Багато мадяр і ляхів побили й узяли в полон. Дворецький Андрій узяв у полон гордого Філю, а Жирослав привів Володислава, злого бунтівника.
Данило вернувся в Холм. Тоді прибули йому в підмогу Міндовгове й Конрадове війська. Данило сказав їм:
— Вже мені вас не треба, Бог дав мені перемогу! Вертайтеся додому і подякуйте від мене вашим князям.
І нагородив їх щедро, і відіслав.
По перемозі під Ярославом узявся князь Данило зміцнювати свою державу. Він тепер був наймогутніший із усіх українських князів. Під його скіпетром були князівства: Галицьке, Волинське, Поділля й частина Київського князівства. Пинські князі були йому підлеглі, чернігівські князі із своїми дружинами, що втікли від татар на цей бік Дніпра, дістали від князя Данила волості й за це служили в його війську.
В інших часах така могутність вирішила б про долю всіх українських земель, та тепер не те. Тепер князь Данило журився й тривожився. Не давала йому спати татарська небезпека.
Говорив Данило князеві Василькові:
— Що з того, що нам удалося зібрати водно значну частину українських земель; що з того, що ми перемогли Угорщину і Польщу, коли татарська сила далі загрожує нам. Покищо, правда, Батий ще не жадав, щоб я покорився йому, але я певен, що він зажадає цього від мене.
На те сказав князь Василько:
— А що, як би ти пішов на згоду з папою Інокентієм і прийняв унію і королівську корону?
— Я думаю над цим, та боюся, що коли зроблю це без підготування, то це може викликати неспокої, а то й усобиці, та й боюся, що зносини з папою спонукають татарського хана виступити проти мене. А де певність, що західні володарі виступлять на татар? Це треба добре розважити!
Недовго вже довелося ждати князеві Данилові вирішення.
Раз з'явився в Дорогівську, де тоді був Данило, посол від Батия з коротким і рішучим домаганням:
— Дай Галич!
І ці два короткі слова викликали цілу бурю в душі князя Данила.
— Що діяти, що діяти? — думав він і поїхав у Володимир до брата Василька.
— Радь, брате, що мені робити? Я ще не укріпив своїх городів, що їх поруйнували татари, та й війська в мене мало, а в хана 600 тисяч орди.
Задумався князь Василько, а по хвилині сказав:
— Тут тільки одна рада, треба тобі їхати до хана, в його столицю.
— Ох, це ж таке страшне! — говорив князь Данило.
— Страшне воно, а треба. Подумай теж над тим, що тоді не страшні будуть тобі ні Беля, ні Болеслав. Вони не зважаться тоді зачіпати тебе.
— Це правда! — признав князь Данило і по хвилині вирішив: — Нема-що, їду!
І в четвер, на празник св. великомученика Димитрія, 26 жовтня виїхав князь Данило до Києва. З ним були тисяцький Дмитро Домамирич, що здобув собі прихильність Батия своєю хоробрістю й розумом, і невеличка дружина.
У Києві пішов Данило до церкви манастиря св. Архістратига Михаїла, скликав усіх черців і просив ігумена й усіх братчиків:
— Помоліться за мене, прошу вас, щоб Бог милосердний не відмовив мені своєї ласки.
І вони молилися. Князь Данило став навколішки перед образом Архістратига Михаїла та вийшов із манастиря до суден на Дніпрі. Їхав дуже сумний, дуже важко було йому на серці. Тільки тисяцький Дмитро Домамирич піддержував його на дусі:
— Княже, не тривожся! Я певний, що Батий прийме тебе ласкаво, бо буде радий, що ти вкінці приїхав.
З Переяслава поїхав князь Данило до темника Куремси. Від Куремси поїхав до Батия, над Волгу.
Князь Данило пробув у Батия дванадцять днів. Батий затвердив за ним його землю і відпустив його й усіх, що з ним приїхали.
Невеселий вертався князь Данило в рідну землю. Прикро йому було, що він, син славного князя Романа, нащадок великого Мономаха, мусів признати над собою зверхність татарського хана, поганина. Правда, його залежність від Батия не була така важка, як московських князів. В договорі застеріг собі, що хан не мав присилати своїх баскаків і інших урядовців, щоб збирали данину, не мали робити перепису населення, не вимагав хан у закладники Данилових синів, як вимагав у московських князів. Хан Батий розумів добре, що якби він поставив такі домагання, то князь Данило старався б якнайскоріше визволитися з татарської залежности, а йому залежало на тому, щоб Данило не, укладав союзів із західно-европейськими володарями, а передусім із папою. Вже дійшли були до Батия вісті, що папа римський хоче приєднати Данила до єдности з римською церквою. А він знав теж, що папа може проголосити круціяту всіх католиків проти татар, і тому радів, що йому вдалося відтягнути князя Данила від Риму.
Весною 1246 р. князь був вже у Володимирі. Тут стрінув його князь Василько й уся родина.
Всі плакали над пониженням галицького князя, однак заразом раділи, що він повернувся здоровий.
Князь Василько потішав князя Данила:
— Не журися, брате! Побачиш, як тепер усі наші сусіди почнуть примилятися до тебе і шукати приязни з тобою. Тепер ти для них грізний, бо в кожній хвилині можеш дістати татарську підмогу.
Так і було. Як тільки розійшлася по Европі вістка, що князь Данило їздив до Батия, повернувся відтіля цілий і здоров, зараз стали слати до нього послів.
Перший угорський король Беля прислав до Данила посла, бо забажав з ним споріднитись:
— Візьми мою дочку Констанцію для сина Льва.
— Бачиш, — сказав на це князь Василько, — перше ти старався, щоб Беля дав за Льва Констанцію, а він не хотів, а тепер сам звертається з цим до тебе.
— Бачу й не знаю, що робити. Лев любить Констанцію — сказав князь Данило.
— Я раджу не спішитися, підіждати — говорив князь Василько. — Тепер Беля нас потребує, а не ми його.
І князь Данило не дав певної відповіді в цій справі. Тоді саме їхав Угорщиною з Галича ієромонах Курил. Данило післав був ієромонаха Курила до патріярха в Царгород, щоб поставив Курила митрополитом Українських земель. Зробили це Данило й Василько тому, бо київський митрополит переніс митрополію з Києва в Суздаль, а князь Данило не хотів, щоб церква була залежна від Суздаля.
Цю нагоду використав король Беля і запросив Курила до себе і став його намовляти та й переконувати, щоб нахилив Данила до згоди з ним.
— Я переведу тебе до греків з великою честю — говорив він Курилові, — як зробиш так, що Данило замириться зо мною і візьме Констанцію для Льва.
Як митрополит Курил вернувся з Царгороду, став справді намовляти князя Данила, щоб оженив княжича Льва з Констанцією.
Князь Данило піддався намові: з княжичем Львом і з митрополитом Курилом поїхав на Угорщину. В Ізволині, де король Беля перебував тоді, відбулося весілля княжича Льва з королівною Констанцією. Князь Данило на знак приязни віддав королеві бранців, що їх узяв був у бою під Ярославом.
Це сталося 1247 року.
ДАНИЛО-КОРОЛЬ
Як князь Данило вернувся ще з одного переможного походу на ятвягів, що шарпали межі його держави, застав у Галичі послів від короля Белі. Король просив підмоги, бо він воював із чеським королем.
Данило негайно рушив йому на поміч. Саме тоді прибули були до короля Белі німецькі посли.
Із цими послами виїхав король Беля назустріч князеві Данилові.
Данило їхав українським звичаєм. Під ним був прегарний кінь, сідло щирозолоте, стріли й шабля теж прикрашені золотом і іншими дорогоцінностями. Хутро було обшите грецьким оловиром і золотими плоскими кружечками, а на ногах мав зелені сапянці, нашивані золотом.
Німці чудувалися, а Беля сказав до Данила:
— Для мене має те більшу вартість, як тисяча срібла, що ти прибув, зодягнений звичаєм твоїх батьків.
Князь Данило побув у Белі кілька днів, лишив допоміжне військо королеві, а сам верпувся в Галич.
Перед відїздом ще король Беля мав із Данилом розмову про свої задуми щодо австрійської спадщини.
Він говорив Данилові:
— Ти знаєш, що я вів війну з австрійським герцогом Фрідріхом. У війні щастя сприяло йому. Знаєш теж про те, що літом 1246 р. погиб він у бою над рікою Литавою. Тепер землі Бабенбергів хоче захопити чеський король. Герцог Фрідріх не лишив сина, ні дочки, тільки лишилися дві сестри: Маргарита й Констанція та небога Гертруда. Я саме раджу оженити твого сина Романа з Гертрудою і для нього здобути спадщину по Бабенбергах, себто Австрію та Стирію. За те ти мені поможеш у війні з чеським королем Отокаром.
Данило задумався, прийшло йому на думку, що може добре буде мати на заході якусь опору. Тоді може вдасться зібрати сили і позбутися татарської зверхности. І згодився.
Незабаром прибув кнлжич Роман на Угорщину, звінчався з Гертрудою, і Беля відіслав їх у Відень. Так княжич Роман став австрійським князем.
Данило зібрав сильне військо і рушив на Опаву, окремо від короля. По дорозі вступив до Кракова, щоб намовити й князя Болеслава до походу на Чехію. Болеслав спершу не хотів, але вкінці його жінка Кінга, дочка угорського короля, намовила його, щоб і він став до помочі її батькові.
З князем Данилом їхав і княжич Лев.