А через півроку, ображений тим, що Леся відмовила йому, а пішла дивитися новий фільм з приїжджим дачником, Павло ревниво написав їй: "Скажи одверто — любиш ти мене?.."
Леся не примусила себе довго чекати. Відповідь принесла Наталка. Відповідь для Наталки — ребус. А він?.. Він був на сьомому небі!..
Вечоріло. До Чепелів зайшов Микола Лісовий. Одягнений небуденно: косоворотка, застебнута на всі гудзики, поверх неї — новий піджак. І кепка в руках гарна. Недавно такі, з козирком, входили у Харкові в моду, і не кожен із гуляйгірців міг їх придбати.
— Ти куди це вирядився, Колю? — запитала Марія Миколаївна, придивляючись до хлопця.
Замість відповіді він ніби посмутнів, озирався довкола заклопотано, шукав, певно, Надю. Після того, як поховали Івана Михайловича, навідувався до Чепелів щодня. І не питалася Марія Миколаївна, до кого приходить. Добре знала й сама. Посидить трохи, дочекається Наді, про се, про те гомонять неголосно. Але Марії Миколаївні все чути. Ніяких секретів від неї. Не про якісь свої шашні говорять, а про сільські новини. Хоч і невелика Гуляйгора, а помічала Марія Миколаївна, що говорив Микола з Надею більше про речі приємні.
— Посидь, Колю. Зараз Надійка повернеться, а там і Павло прийде. В нього ж вихідний.—Помовчавши трохи, Марія Миколаївна запитала: — Ти, Колю, бува, не захворів? Якийсь ніби не такий.
— Та ні, Маріє Миколаївно. Ніякої хвороби. Оце до вас із сільради... Ще вчора звечора, як ото пішов, присилали за мною сільвиконавця.
— Щось неприємне? — затурбувалася Марія Миколаївна.
— Не те що неприємне, але, скажу по правді, несподіване. Райвійськкомат викликає з речами.
— З речами? А ти ж, здається мені, відбув свої півтора місяця.
— То-то й воно, що відбув. А тепер голова сільради попередив — призивають мене. В кадрову. Застав у сільраді двох хлопців з Городка — мали відстрочку. І їх беруть... Ті, щоправда, не служили — батьки інваліди.
Голосно зарипіли двері: Надія. Примовк Микола, "Що це з ким?" Зняла жакетку, розв'язала хустку. Мати поспіхом витирала стіл. Микола підвівся, одніс цигарку до печі, кинув у відро. Позирав невесело то на Марію Миколаївну, то на Надію. Дівчина морщила чоло, все більше ніяковіла, не розуміючи, чого це раптом вони якісь не такі, чому змовкли, як тільки переступила поріг.
— Подай, дочко, Миколі рушник. Мийте руки, та будемо обідати,— запропонувала Марія Миколаївна,
Надя зупинилася біля Миколи, він опустив очі. Тоді сказала серйозно:
— Ми-то руки помиємо, мамо. І вечеряти не відмовимося. Але що тут у вас скоїлося? Посварилися, чи що? Ну, признавайтеся.
— Що ти, Надю, вигадуєш? — заперечив Микола. — Розумієш... Не знаю, з чого й почати.
— Ну-ну, не тягни. Я загадок не люблю.
— Розумієш, нічого такого не Сталося. Річ звичайна. — Він замовк і перезирнувся з Марією Миколаївною,
— До армії беруть Миколу, в кадри — мовила мати. Дівчина здивовано хитнула головою, не повірила.
— Чого ж мовчиш? Це правда?
Микола зачерпнув води з відра, жадібно зробив кілька ковтків. Потім сказав:
— Правда. Все правда. Сьогодні ще гуляю, а завтра — в Харків.
— I надовго? — продовжувала дивуватися Надія. — Як же це, мамо? Ми ж з Миколою збиралися вам, мамо, щось важливе сповістити, порадитися хотіли. Миколо, же воно буде?
— Заспокойся, дочко. Що ти, справді, маєш до Миколи? Не він один. Багатьох отак несподівано беруть...— Мати дала хлібину, ніж.
Рипнули сінешні двері. Прийшов Ян Дзеніс. У руках відро з яблуками. Запахло в хаті не тільки гарбузовою кашею, що досі допрівала в печі, а й кальвілем сніжним, осіннім сортом яблук з білою м'якіттю.
— Міняю, Маріє Миколаївно, на гарбузову кашу. Аж на вулиці пахне. Приймаєте ще одного столувальника?
— Сідайте, Яне Карловичу. Будьте як дома. От Павлусь прийде скоро. На його замовлення — з пшоном каша.
Дзеніс передав відро Надії.
Ян — своя людина в родині Чепелів. Здавна всі найважливіші сімейні події обговорюють спільно. Відтоді, як не стало Івана Михайловича, взаємини, як видно, залишилися такими, як були завжди. І тепер поява Дзеніса нікого не здивувала.
Те, що тривожило Надію і Миколу, виявилося злободенним для багатьох гуляйгірців. Годину тому Дзеніс був у сільраді і знав уже останню новину. Колгосп виділив навіть дві підводи для новобранців. І що вони прибудуть до сільради о дев'ятій ранку. Особисті речі покликаних на службу довезуть до станції.
— І що б це мало означати, Яне Карловичу? — дивилася уважно в очі латиша Марія Миколаївна.— Якась мобілізація?
Ян помовчав трохи.
— Навряд, щоб до цього дійшло. Як у тій солдатській пісні: "Нас не трогай, и мы не тронем, а затронешь, спуску не дадим". Схоже на пробну мобілізацію.
Повернувся з роботи Павло. Стояв мовчки, дверима не скрипнувши, щоб дати латишеві до кінця розтовкмачити матері, чому треба обов'язково перевіряти готовність.
— А пам'ятаєте, Маріє Миколаївно, як ми, бувало, з Іваном Михайловичем та з вами наспівували? — Латиш облизав начисто дерев'яну ложку, якою тільки-но їв кашу і, відбиваючи нею такти, заспівав. Голос тихий і не такий веселий, як колись, може, тому, ш,о на столі немає чарки...
— Іван Михайлович теж любив вашу пісню.
Микола підвівся Павлові назустріч.
— А я прощатися прийшов,— сказав, дивлячись прискіпливо.
— І далеко зібрався?
— Павло, як завжди, в своєму репертуарі...— незадоволено озвалась Надійка.— Зрозумій, брате: Микола завтра йде в армію.
Павло ні трішечки не здивувався. Він, мабуть, ще не осягнув усієї важливості події. Адже матір Миколине залицяння до Надії більше влаштовувало, ніж синова закоханість. Леся не для Павла, і Павло не для неї. Леся занадто високо літає. Була переконана: не повинна потурати синові, знаючи наперед, що він буде нещасливим із донькою Дениса Лісового. Хоч і гарна, а така ж примхлива і самовпевнена, як і батечко. Хоча іноді й вагалася. Чи мала достатньо підстав, чи не помилялася? Згадувала себе дівчиною.
Зустріч із солдатом Іваном Чепелем, котрий не вірив, здається, ні в бога, ні в чорта, а тільки у самого себе, в свої роботящі руки, його простота і разом з тим делікатність у ставленні до неї зачарували. Чепель був старший на цілих сім років. І, може, тому не вважав за потрібне витрачати даремно часу. Уже через кілька днів після того, як познайомилися, побували разом на "живих картинах" у Дунаївцях, сказав:
— Хотів би взяти тебе за дружину...
— Як це "взяти"? — перепитала вона, дивуючись, що він не говорить про шлюб, а хоче "взяти".
Спершу її трохи смішило Іванове прізвище — Чепель.
Минуло трохи часу, і народився Павло. Та хрестити його довелося лише в присутності хрещеного — Івана знову забрали на військову службу. Почалася війна проти кайзера Вільгельма. Нове Маріїне прізвище стало їй особливо дорогим, бо й син — Чепель. Навіть дівоче, батьківське, перед ним поступилося. Кажуть мудрі люди, що написано людині на роду, те й збувається. Невідомо тільки, хто ж розподіляє межи людьми добро і зло. Батько її чоловіка, Михайло Чепель, теж навоювався. І за які такі гріхи, скажіть на милість? У сорок літ від ран помер. Син його — Іван Михайлович — вернувся з війни калікою, дожив до п'ятдесяти. Мільйони загиблих лежать у могилах на колишніх позиціях. Позалишали солдати дітей своїх сиротами, жінок удовицями. Умирали не завжди за справедливість.
Дивиться Дзеніс співчутливо на Надійку, на Марію Миколаївну, жаліє. І про свою сім'ю думає. Дочка його — Женя — на три роки молодша за Надію. Нівроку останнім часом підросла, вся — в матір. Очі великі, гарні, плечі міцні, округлі, руки селянські: з дитячих літ ніякої роботи не бояться. Удвох з матір'ю перуть у Городку інвалідам білизну. Гроші нараховують кожній окремо. Управляється Женя з рублем, качалкою, праскою. Ще рік-два тому дружила з Надією. Та віднедавна Чепелева донька все рідше заходить, знайшла собі подружок доросліших.
Вже звільнила стіл від посуду Марія Миколаївна, сипонула в таріль дерев'яну з мішечка гарбузового насіння, перемішаного з соняшником.
— Угощайся, Миколо. Я тобі ще й на дорогу дам. У нас гарбузи волоські — смачні, і соняшники повнозерні.
— Спасибі, Маріє Миколаївно.
Підвівся, взяв жменю, потім другу, висипав у кишеню.
— Це ж скоро морози почнуться. Видадуть тобі рукавиці чи свої повезеш? А то... Я нашому батькові сама зв'язала. Може, візьмеш? Згадуватимеш нашого Івана Михайловича...
— Павлові краще залиште,— відмовився від подарунка Микола. — Йому теж скоро... На той рік чотирнадцятий призивається.
— Є і для нього нові. І старі путящі. Бери, Миколо, не соромся.
Надія взяла рукавиці, піднесла Миколі, наче вже й од себе. Він зрозумів її, вдячно вклонився. Сховав дарунок у кишеню.
Услід за Миколою вийшли з хати Ян Дзеніс, Надія, Павло. Село ще не спало. Від клубу долинали звуки духової музики. Ні з сього ні з того на сусіднім дворі загорлав півень. Від залізничного моста наближалися вогні поїзда.
Дзеніс пішов поруч з Миколою.
— Що тобі сказати на дорогу? Нехай служиться добре. І щоб гуляйгірці за своїх не червоніли. Спочатку незвично буде, кожен твій крок на виду в командира. А це означає, що на виду всієї Батьківщини.
— Пиши нам, Миколо.— Голос у Марії Миколаївни схвильований, щирий: ні, не чужий він Чепелям.
— Прощавай, Павле,— протяг руку Микола
Відповів Павло неголосно, але щиро:
— Прощай!..
Надія пішла з Миколою, не питаючись дозволу мат не соромлячись брата.
Павло поспішав на ранній поїзд, вдихав різку прохолоду. На очах у нього перетворювалося тонке мереживо витканих морозцем лугових полотен на срібну холодну росу. Над прибережними затоками вже не чулося в тумані сумне курликання запізнілих журавлів. Останні дні жив Павло Чепель, як циган,— то в гуртожитку, то в Гуляйгорі. Та де б не ночував, снилася рідна хата: примостившись ближче до тепла, гомоніли батьки про нескінченні господарські турботи, про те, що треба робити в першу чергу, доки не засипало снігом, підраховували врожай городу, садка — що залишити собі, що продати й що купити на виручені гроші. Батько роздумував уголос, мати йому піддакувала, додавала щось своє. Часом кінчалося тихою піснею. Найбільше поважали Чепелі "Коли розлучаються двоє". Заспівувала Марія Миколаївна, підхоплював, де треба, Іван Михайлович, а потім вже продовжували удвох.