Непомітно, з одного голосу, як ріка з джерела, за столом народжувалася пісня, повніючи і розпросторюючись з кожним ментом, бо все нові голоси підхоплювали її: "Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить, накрив очі китайкою, заслугою козацькою, що в головах ворон кряче, а в ніженьках коник скаче…" Я і сьогодні можу повторити: "Щасливий і багатий той, хто пізнав хвилюючу теплоту духовного братерства". Для мене це був справді один з останніх вільних вечорів, перед трьома роками армійської служби. Невдовзі я вже "отрабатывал строевой шаг" над гірко знаменитою в історії революційного руху минулого століття рікою Шилкою. Але приналежність до того товариства допомогла мені щось справжнє зберегти в собі як художникові попри усі пізніші втрати і вимушені личини…
Але поки що я — не в Києві і не в Сретенську, поки що я — в Чернігові. З досвітку до початку робочого дня плету свої словеса для "вічності", а відтак — для чергового номера газети. І раптом — телеграма із Спілки письменників, підписана Володимиром П'яновим, що очолював тоді кабінет молодого автора: "У зв'язку з прийомом вас до Спілки прошу терміново приїхати Київ". Спершу я тільки засміявся: мене розігрують. Свої ж хлопці, чернігівці. Хтось із них — у відрядженні, у столиці, ось і змайстрував телеграму. Розиграші у нас тоді були в моді. Іноді — досить жорстокі. Я і сам брав у них участь. Якось один з наших працівників, готуючи матеріал про перший урок англійської мови в школі, запитав мене, як буде по-англійському "Добрий день". Ані хвилини не роздумуючи, я впевнено відповів: "Кадум". Мудак — прочитане навпаки. Наш працівник для певності проконсультувався з директором школи, з якої вів репортаж. Директор підтвердив: глибина пізнання англійської мови була така ж, як і в нашого журналіста… Викреслили оте "кадум" уже у зверстаній газеті. У вільний від писання нарисів про юних ударників комуністичної праці час ми в редакції грали в "реп'яшок" — перевертали сірникову коробку. Хто програвав, мусив ставати коло відчиненого вікна редакції на другому поверсі і гавкати на перехожих… Такі собі провінційні анекдоти… Отже, я не повірив тій телеграмі. А другого дня подзвонив сам П'янов: "Чому ви досі не в Києві?! Сьогодні — літературний вечір у Спілці, а потім — прийом, на Президії!" Аж тоді я помчався на автобусну станцію. Я приїхав просто на літературний вечір, у списку учасників якого стояло і моє прізвище. Приїхав геть хворий, з високою температурою, у ту пору свого життя я страждав від хронічних ангін. Весь вечір просидів на сцені, підтримуючи руками паленіючу голову. Мабуть, вимушена "скромність" посприяла моєму прийому до Спілки. Бо Валерій Шевчук, який багато і гостро виступав на вечорі, до списку "вибраних" не втрапив. Оскільки через свій хворобливий стан майже нічого не пам'ятаю з того вечора, уперше скористаюся тут із тогочасних нотаток Ірини Жиленко: "Мамцю рідна! Якби учора в Спілці було проголошено: геть ввічливість і повагу до старших! — то задні ряди (молодь) зчепилися б із передніми рядами (маститі) так, що задвигтіли б священні стіни Храму літератури. Я раніше спостерігала за цією дискусією по звітах на сторінках "Літгазети". І вперше — побачила на власні очі. Зовні усе було ввічливо, окрім окремих колючих фразочок. Але настільки напружена була атмосфера, стільки іронічних реплік, зневажливих поглядів і перепалок між задніми і передніми рядами… Обговорювались: Роберт Третьяков (поезія), Петро Скунць (поезія), Юрій Коваль (проза), Володимир Дрозд (проза), Валерій Шевчук (проза). Відносно п'яти хлопців думки були досить помірковані, хоч і були зовсім протилежні. Іван Дзюба критикував повість В. Дрозда "Люблю сині зорі", казав про її рожевість і легкість. Маститі ж, навпаки, хвалили повість… Страшні суперечки розгорілися навколо Валерія Шевчука. (У нотатках — Валерки: Валерій і Ірина були знайомі задовго до моєї з'яви в Києві). Гринько… страшенно злостився на його новели. Особливу лють викликала у нього новела "Любов" — "аморальна і пошла". Злостився на "Любов" І Чабанівський. Дзюба, навпаки, хвалив мислення Шевчука, його пошуки, філігранність форми… Велике враження справив виступ В. Шевчука. Валерій — розумний хлопець, але у нього немає елементарної дипломатичної хитрості. Він говорив неприховано і різкувато і цим настроїв маститих проти себе. Говорив, що, цінуючи старше покоління, він все ж вважає, що наша література не на тому рівні, на якому повинна стояти література сорокамільйонного українського народу. Що наша література не виросла до масштабів європейської. Що коли порівнювати українську сучасну літературу і сучасну польську, то ми досягли меншого. Боже! Як же скочили маститі! Галасу було — страшне!.."
Через тиждень до Спілки прийняли: Миколу Вінграновського, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Івана Драча, Петра Скунця, Миколу Сингаївського, Роберта Третьякова. Перелічую за списком у тодішній "Літературній Україні". У чотирьох перших із списку не було жодної книги, окрім, звісно, публікацій у пресі. Знамените цим прийомом молодого поповнення, "новобранців", як тоді писали, засідання Президії мало відбутися декількома днями раніше, але — помер Семен Скляренко. Я стояв біля труни, у залі Будинку літераторів, і не міг повірити, що в труні тіло письменника, чию книгу, "Шлях на Київ", я читав і перечитував на ґанку колгоспної комори, у Загальному дворі, випасаючи свиню Рохлю, героїню майбутнього роману "Спектакль". Напередодні я послав у Чернігів, на роботу, телеграму: "У зв'язку з похоронами Скляренка прийом до Спілки затримується, повернуся після засідання Президії".
Повернувся я — членом СПУ. Оркестру на автобусній станції не було. На одній з вулиць, простуючи до редакції, побачив знайомого початківця, я тоді вів у Чернігові молодіжну літературну студію. Я привітався і пішов собі далі. Він не відповів, дивився на мене круглими, аж ніби переляканими очима, буквально — роззявивши рота. "Ось що значить — прийом до Спілки!" — втішливо подумав я. Роздумуючи над своєю ранньою славою, наближався до редакції. Біля котеджика, де творився "Комсомолець Чернігівщини", до мене кинулася Майя Богуславська, чернігівська поетеса. Кинулася з незрозумілим, крізь радісний сміх, плачем: "Живий, живий, Володю! А ми тебе тут учора уже й пом'янули…" У коридорі редакції, на стенді для оголошень, висіла моя телеграма, обведена жирною траурною рамкою. Моя — і не моя. Бо до слів моїх про затримку у зв'язку з похоронами Скляренка було додруковано і наклеєно інший текст: "У зв'язку з похоронами Дрозда…" Так пожартували мої дорогі колеги. Чутка про мою раптову смерть покотилася по журналістському, та й не лише, Чернігову. Потім я зустрічав на вулицях міста чимало людей, які були певні, що мене давно нема серед живих, і дивувалися воскресінню. Добре, що чутка не докотилася до моєї сестри Люби, яка мала хворе серце. Телеграма десь є — у моєму архіві. Я зберіг її, ніби передбачаючи майбутній Музей живого письменника. Така історія майбутніх відвідувачів музею розважить. За народною прикметою я, одного разу уже похоронений і пом'янутий, а потім — воскреслий, маю довго жити. Якби ж то.
Правда, невдовзі "Комсомолець Чернігівщини", ніби спростовуючи чутки про мою смерть, надрукував уривок з моєї нової і абсолютно графоманської (я її так ніколи і не пропонував до друку) повісті "Шостий день", під рубрикою "Щасливої дороги". Дали і моє фото. Фотографував Григорій Бібик у дворі редакції. Він примусив мене замріяно дивитися в небо, по якому пливли весняні хмарини. Так, задивленим у своє щасливе майбутнє, я і заявився перед читачами обласної молодіжної газети. Фотографія виявилася пророчою. У Сретенську, на військовому плаці, єдиною втіхою для мене було — дивитись із солдатської шеренги на дивне, за кольорами, східне небо.
14. Моя довга дорога в ринок…
На причілковій, од саду, стіні Музею живого письменника висить ярмо, хомут і залізне путо. А під ними — напис зеленою фарбою: МОЯ ДОВГА ДОРОГА В РИНОК. Напис зробив чемпіон Халеп'я з шахів, інженер Георгій Турчанов. Поставивши крапку, він опустив пензлика у банку з водою, витер руки і мовив співчутливо-докірливо: "Бо треба було тобі, Григоровичу, згоджуватися на посаду голови колгоспу. Може б, тебе за рік і вигнали, але не впорожні, як із літератури. Торік наш голова лише самого цукру привіз додому аж п'ять мішків. Зладнав би я тобі, наче для Музею, на показ, маленький самогонний апарат, з електронним управлінням. Поставив би ти його у себе в кабінеті. І — пиши свої романи, а вона — капає, капає, і кожна крапелька — жива копійка. Ондечки баба Солоха увесь свій вік жене та продає і вже трьом онукам по машині купила…"
Справді, була у мене один час реальна перспектива — очолити місцевий колгосп. За тиждень до мого "полудня віку" зустрілися ми з Володимиром Яворівським та Іваном Драчем у Спілці письменників. Я вертався до Халеп'я писати "Листя землі", а колеги мої палали політичними пристрастями. "Ви ж, шановні, пам'ятайте, що я — один з небагатьох, хто ще тягне літературного плуга, аби вам, секретарям Спілки, було чим звітувати на майбутніх письменницьких зібраннях, — мовив я. — І надішліть робочій бджолі письменницького вулика вітальну телеграму, коли мені виповниться п'ятдесят. Іван Федорович, звичайно, не опуститься до такої чорної роботи, доручить зробити це спілчанським референтам. Але ти, Володимире Олександровичу, ще не забронзовів остаточно — надішли. Аби в Халеп'ї бачили, що мене, як мого героя Йоську Сластьона, шанують "у верхніх сферах"… — "Вітання надішлю, і обов'язково — на урядовому бланку, — пообіцяв Яворівський. — Але — давай гроші на телеграму, я зайвих не маю". Я дістав трояка, простяг своєму давньому товаришеві і авторові рецензованих мною романів. Володимир Олександрович узяв гроші, поклав до кишені модного, придбаного нещодавно в Америці піджачка. Як початкуючий державний діяч, він уже передбачав ринок.
А телеграму — надіслав. І — на урядовому бланку. Підписану трьома прізвищами — Яворівський, Драч, Дончик. Ось її текст: "Урядова Халеп'я Обухівського Дрозду Володимиру Григоровичу. Сердечно вітаємо вас майстра красного слова літописця розвинутого соціалізму з повноліттям радістю довідалися про висунення вас головою халеп'янського колгоспу віримо вашу перемогу п'ятдесят разів обіймаємо чекаємо Києві".