Вони часом нависають йому на його золоте око, око хитро жмуриться, і тоді по мокрому асфальті вулиць біжать темні тіні. Потім кудли відсуваються, і Париж блискає дахами, шибками, металом, каменем. Вітер носить по вулицях запахи крамниць, каварень, автомобілів. Але серед цих запахів є й щось таке, від чого в кожного весело, хитро й з тьохканням мружиться око душі й погляд мимоволі шукає на деревах бруньок.
Та ні, їх ще немає. Навіть у Люксембурзькому саду ще ніде ні однієї, хоч там ніяких запахів міста нема. Там тільки повно людської комашні, — на всіх плямах сонця кишить нею.
Леся ходить круг озерця. Воно оточене вздовж усього кола своєї бордюри дитячими тільцями, рухливими, заклопотаними, діяльними. Там на озерці пливуть їхні кораблі. Від одного краю до другого жене їх вітер, напинаючи вітрила, нахиляючи до самої води. Треба швидше перебігти на другий бік і зустріти прибуття свого корабля з далекої кругосвітньої подорожі.
Леся підставляє матово-чисте лице подувам вітру й теплій ласці сонця. Фіолетові очі жмуряться в ніжній, сумовитій задумі. А в душі здивування: що, власне, з нею? Як давно-давно не було такого чистого, такого ніжно-обіцяй-ного ранку! І чого цей хвилюючий, незрозумілий сум, і це незвичне почування себе легкою, вимитою, немов би до причастя приготованою?
Фінкеля ще немає. Ну, розуміється, він спізниться найменше на півгодини. Милий Фінкель! Як дивно, що цілком інтелігентна людина, а має таку містечкову жидівську інтонацію в мові і цей милий жидівський гумор.
Він любить бувати тут, коло озерця, серед дітей. Так доносить детектив. Але його немає. І, мабуть, не буде. Може, десь з Сонею. Знову боротьба в них. Соні слід би інакше підійти до нього. Вона ж знає, хто він. Підійти, широко, любовно розгорнути перед ним обійми, розкрити себе всю й прийняти його в обійми таким, яким його знає. К бісу ці мільйони, золото, шпигування.
К бісу? Алеж, може, Соня його зовсім і не любить. Він це, десь, і відчуває, тому й не вірить, не сміє вірити в любов до нього. А сам, проте, любить. "Хіба те важливе, щоб тебе любили"? Правда, ах, яка хороша, нова правда! Нехай не любить, нехай її ніхто не любить, а коли в неї в душі вічно буде ця чистота, цей ніжний сум, ця прозорість людей і відчування їх у всій їхній милій жалюгідності, то хіба ж вона, справді, не багатша, не щасливіша за всіх тих, що їх люблять, а самі вони нудно перелітають з однієї квітки на другу, не заповнюючи порожнечі?
— Ольго Іванівно? Яка приємна несподіванка! Вийшли погуляти?
Леся швидко повертається: сяючи в небо, в сонце, в хмари червоністю прищів, з відсуненим на потилицю капелюхом, у жовтих черевичках — Свистун. Оченятка з щирою й певною привітністю посміхаються. Що він може бути не до речі, про це в нього й думки немає. Він цілком задоволений і ранком, і садом, і дітьми, і Ольгою Іванівною. А головне, самим собою. Овечий голосок голосно й вибачливо схвалює розумну думку Ольги Іванівни пройтися. Оченятка швиденько, діловито перебігають по обличчях.
Лесі неприємно. Вона вся зіщулюється всередині, як від подуву холодного, вогкого вітру, що несподівано налетів. Але Свистун з такою щирою й привітною поблажливістю оглядає небо, парк, старий палац і людей, що вона мимоволі всміхається. Ну, що ж таке, що Свистун. І Свистун — людина, і він потребує ласки сонця та людей. І в нього напевне є багато хорошого. І зовсім нічого особливого немає в тому, щоб знайти хороше в хороших. Ні, навчитися на смітнику знаходити перлинки! Оце багатим будеш!
І піддаючися непереможній ніжності, що, як цвіт мімози, на момент зіщулилася від дотику й знову розгортається та пашить пахощами-думками, Леся тепло й злегка насмішкувато зиркає на Свистуна. Дійсно, чого в цього чоловічка таке почуття вищости та самозадоволення? Голубчик бідненький, такий же страх несимпатичненький увесь, а гордий, наче бозна, який герой.
— Пане Свистун, вам не нагадує сьогоднішній ранок дитинства чи юнацтва?
Пан Свистун від здивування аж вгрузає жовтими черевичками у вогку жорству алеї.
— Як надзвичайно дивно! Я сам зараз хотів те саме спитати у вас! Просто щось надзвичайне!
Леся посміхається: йому здається надзвичайною не подібність думок, а те, що його думка могла з'явитися в когось іншого.
— А ви колинебудь бігали ранньої-ранньої весни босоніж стежками, протоптаними в болоті?
Свистун аж підстрибує.
— О! О! Ще й як! Я ж сам із села! Мій батько — піп, клерикал. Ще й тепер там десь харамаркає свої молитви та читає політграмоту комсомольцям. Ого, ще б не бігав! А на царині? Пам'ятаєте? На горбочках, лисинки, знаєте, такі. Теплі! А травичка страшенно зелена, ніжна! А ви пампушки з часником любите? У великій макітрі, накритій рушником?
— Мама ваша жива ще?
Свистун якось одразу гасне й нудно кривиться.
— Нема. Померла. Хочете сісти?
Вони сідають на залізних стільцях, лицем до сонця. Свистун якийсь час мовчить, все так само з чудною нудьгою роблячи гримаски носиком і губами.
— Моя мати була надзвичайна людина. Батько — єрун-да, нікчема. На жаль, я в нього вдався, а не в матір.
Від цього несподіваного визнання Леся швидко зиркає на Свистуна. На лиці все та сама нудна гримаска.
— Коли матір ховали, все село ридало. Тут революція, "бий панів і попів!", а за попадею ридає вся околиця. їй би імператрицею бути, а не попадею. Або ігуменею мана-стиря. Страшенно, знаєте, добра була. Але й сувора та справедлива така, що її боялося все начальство в окрузі.
Сонце з головою пірнає в білі перини хмар. Од цього вітер сердито нагинає вітрила корабликів аж до самої води й зриває капелюшок з якоїсь дами. Але Свистун уже нічого не помічає. Ґримаска його потроху розтає на лиці, як льодок на шибці. Оченята знову потепліли, заблискали дитячими, лукавими іскорками. Що за чудесне дитинство було в нього! А що він з братами виробляв у селі й у себе вдома! Наприклад, одного разу...
Леся слухає із щирим зацікавленням, забувши про свою власну провокацію. Те ж саме вона виробляла із своїми братами! І горобців дерла по клунях, і яйця крала в матері та міняла в крамничці на цукерки та стьожки, хоч це було й не на селі, а в Полтаві. Та хіба Полтава — це не велике, чудове село?
Коли Фінкель, напружено встромляючи в кожну жінку свої пташині короткозорі очі й дрібно перебираючи ногами, натикається на Лесю й Свистуна, він од здивування тільки мовчки здіймає перед Лесею капелюха: обоє з таким захопленням, з таким дзвінким сміхом про щось балакають, немов несподівано зустрілися двоє старих-старих друзів. Леся навіть злегка ніяковіє.
І чи від ніяковости, чи від чого іншого, весело хапає Фінкеля за рукав і тягне сісти на сусідній стілець.
— Який чудовий день! Правда, Науме Абрамовичу? Зажмурте очі до сонця, побачите "золоті віники". Ви любили в дитинстві бачити "золоті віники"?
Наум Абрамович, коротко й підозріло поглядаючи на схвильованого всіма прищами Свистуна, сідає поруч.
— Що таке "золоті віники", я цього не знаю. Але що я в дитинстві не любив ні почувати, ні навіть бачити березових віників, то про це я вам можу сказати з певністю.
Леся дзвінко, по-дитячому сміється й зиркає на Свистуна. А Свистун так само на неї. Фінкель же на обох, але здивовано й хмуро: що за інтимність така з цим шмаркачем? Маєте собі!
— Ольго Іванівно, я, властиво, хотів би з вами не про березові віники поговорити, а про наші справи.
Здається, яснішого натяку не можна зробити, і всякий середній нахаба в такому випадку зрозумів би й пішов би собі к лихій годині. Але шмаркатий Свистун сидить собі, розлігшися на стільці, і блаженно жмуриться з таким виглядом, неначе він оце зробив Лесі признання в коханні й вона прийняла це признання із захватом.
Леся охоче погоджується говорити про справи. Будь ласка, вона вся до послуг Наума Абрамовича. Тільки з однією умовою: ні в яке кафе не йти, а тут, на сонці.
Наум Абрамович сердито зиркає на Свистуна.
— З великою охотою, але мені хотілося б без свідків говорити про наші справи.
Ні, Свистун сидить собі далі, витягши ноженята в жовтих черевичках і ані телень. І раптом згадує:
— Ольго Іванівно! А на лідяках у вас спускалися?
Та аж сідає рівніше. Але, побачивши беззвучний веселий сміх фіолетових очей, незрозуміло зиркає на Фінкеля, що суворо розстібає свій важливий портфель, і знову питально дивиться на Лесю.
— Ми мусимо, пане Свистуне, трошки про мої справи побалакати...
— Ах, вибачте! Ах, будь ласка!
І Свистун з незвичною винуватою жвавістю схоплюється й швиденько прощається, міцно-міцно, підкреслено-міцно потиснувши Лесі руку.
А Наум Абрамович задоволено прикушує усміх: ага, сила дії його портфеля ще раз наочно виявилася: аж зм'як і зніяковів цей нахабний свистунець.
Та особливої справи, властиво, ніякої немає. Просто собі чергові взаємні інформації про чекіста. Чорт його зна, коли це все, нарешті, виясниться. Щось і паризька поліція мовчить, — не може, видно, знайти того Петренка. А, може, він поїхав собі до Америки чи до Австралії? Важко йому? Розміняв брилянти та й хоч аеропляном гони.
А Леся ще грає та іскриться шумовинням дитинства, як налитий келех доброго шампанського. Ніжність ще перекочується теплими хвилями в душі.
— Е, що там, Науме Абрамовичу! Якось воно буде. Як ваші справи?
— Мої справи? Ви спитайте краще, як мої болячки. Леся, одначе, лукаво підморгує.
— Еге, болячки! Не все ж і болячки! А та чудесна білява голівка, що я бачила позавчора в "Rotonde" з вами, теж болячка? Хто вона?
Наум Абрамович зразу, до наївности, помітно прояснюється. Хоч тут же з усієї сили намагається бути скромним, щоб цією скромністю дати зрозуміти, хто саме вона йому, та "білява голівка".
— А це, знаєте, одна собі моя знайома.
Леся, властиво, знає, хто ця "одна собі" знайома. Це та сама "вампірна Фенька", що оце знову присмокталася до Фінкеля, його "пасія", істинно його та всієї родини "болячка".
— Ну, знаєте, ця знайома так ніжно поглядала на вас та так пригорталася, що... гм!
Тут Наум Абрамович не може вже далі конспірувати.
— От, біда, знаєте, чи у Фастові чи в Парижі, нічого від людей не сховаєш!
— Та й важко сховати таку гарну голівку. Кожний мужчина повинен заздрити вам. Та й не всякому вдасться викликати в такої голівки такий усміх і такий погляд.
Леся, розуміється, знає, що всі заробітки Фінкеля йдуть на ці посмішки та погляди і що, коли б не служба Ніни в Крука, то вся родина просто голодувала б од цих посмішок гарної голівки.