Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.
— Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!
Юрко зрадів, обличчя його заясніло.
Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу.
Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.
Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.
ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА
Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.
Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:
— Я слухаю.
Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.
— Це капітан Федорченко? Петро Іванович?
— Так точно.
— З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?
— Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?
— З порту Нового. Стась Дзвонар тут!
— Що-о? Де ти його бачив?
— На Дніпрі. Має моторний човен…
— Чим же він займається?
— Шукає гроші, документи і акваланг…
— Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов?
— Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра…
— Хто пообіцяв?
Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати.
— Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко.
— Та ні, знаю…
— Хто ж це?
— Це… Василь Петрович Романюта…
На цей раз довгенько мовчав капітан Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.
— Твій родич? — нарешті, спитав він.
— Так…
— Де ж він?
— Ось тут, біля мене.
— Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?
— Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.
— А як ти потрапив у порт Новий?
— Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.
— Де ж твої товариші?
— Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.
— Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..
— Що ж нам робити, Петре Івановичу?
— Вам — нічого. Пливіть додому.
— Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?..
— Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?
— Зрозумів.
— Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.
— Зрозуміло. А як же скарб?
Капітан засміявся.
— Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?
— Так.
— Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!
— До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе.
Той узяв трубку — дмухнув у неї.
— Василь Петрович Романюта слухає.
— Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?
— Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву.
— Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?
— До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…
— Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?
— Так.
— Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?
— Безперечно.
— Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!
Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.
— Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.
— У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко.
— Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…
— В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…
— Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!
— Дякую. До побачення!
Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:
— Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.
— Чув.
— Ну от, — про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж — піднімайте парус і гайда додому!
— Але ж… — хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав:
— Ніяких "але"! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега — а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає — і кінець!
Вони вийшли на пустинну вулицю.
Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням.
Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько.
— Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш?
— Ні, звичайно.
— От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! — і він обняв сина за плечі.
КАПІТАН ФЕДОРЧЕНКО
На другий день по приїзді додому Юрко встав пізно. Мама уже пішла на роботу, залишивши в кухні на підвіконні сніданок.
Настрій був чудовий. Після стомливої подорожі добре виспався. Відчував таку легкість у всьому тілі, що, здавалося, вийди на гору, підстрибни — і полетиш, полетиш.
Зробивши зарядку і вмившись, узявся за сніданок. Снідав стоячи, бо сісти було ні на чому. Їв, а думками був на березі Дніпра, де стоїть хата Марти, уявляв, що зараз робить дівчина.
Його думки перервав дзвоник.
Хто б це міг бути?
Він клацнув замком — двері відчинилися. На площадці стояв капітан Федорченко.
— Ви? — здивувався і одночасно зрадів Юрко.
— Я. Добрий день. Дозволиш зайти, Юрко?
— Будь ласка. Заходьте. Тільки у нас — бачите? — і сісти ще ніде…
— Не турбуйся. Я, власне, за тобою. Час маєш?
— Маю. Канікули ж.
— Ось і добре. Тоді збирайся — поїхали.
— Куди?
— Спочатку до твоїх друзів, — вони мені теж потрібні. А потім — у міліцію. Порадимося.
— А що мені збиратися? Я готовий, — сказав Юрко.
— Тоді ходімо.
Капітан був невисокий, але стрункий. Обличчя мав по-дівочому красиве, ніжність і білизна якого ще більше відтінялася чорним, як воронове крило, волоссям. Та найбільш примітними в зовнішності капітана були очі — сині, лагідні, опушені густими чорними віями.
"Ніяк не схожий на міліціонера, — подумав Юрко. — Йому б піонервожатим бути або вчителем".
Внизу їх ждала машина.
— Показуй дорогу, — сказав капітан, запрошуючи хлопця на переднє сидіння. — Хто ближче живе — Сергій чи Марта?
Через півгодини всі четверо — Юрко, Марта, Сергій і капітан Федорченко — зайшли в приміщення міліції.
Кабінет у капітана був невеликий: стіл, шафа, сейф, диван і кілька стільців. Та ще на стіні — велика карта міста.
— Сідайте отут, на дивані, щоб видно було карту, — сказав капітан. — Розмова буде серйозна…
Сам він сів не на своє робоче місце, за столом, а тут же, біля дивана, на стільці. Помовчавши якусь мить, капітан Федорченко сказав:
— Дякую вам за ту допомогу, яку ви подали нам у розшуках небезпечного злочинця і скарбу, викраденого ним.
— То скарб уже знайшли? — вихопився Сергій.
— Чого поспішаєш? Помовч! — Юрко стиснув рукою його коліно.
— Скарб іще не знайшли, — усміхнувся капітан. — Але я не сумніваюся, що знайдемо. Ми тут з товаришами розробили один план, з яким я вас хочу зараз познайомити, оскільки на вас покладається досить відповідальне завдання.
Друзі переглянулись. У Юрка від захоплення заблищали очі, а Сергій став куйовдити п'ятірнею свою чорну густу чуприну.
— Скажу вам по секрету: Дзвонаря ми могли б і зараз узяти, але тоді може статися так, що загине скарб, а правильніше сказати — загинуть дуже важливі для науки археологічні знахідки. Ми про них дещо знаємо з показань відомого вам Онуфрія Глечика. Виявляється, то дуже красиві золоті та бронзові речі — статуетки, кубки, блюда, вази, жіночі й чоловічі прикраси, зброя. Загальна вага скарбу, на думку Глечика, близько двох пудів! Дзвонар, тікаючи на таксі з міста і помітивши, що його переслідують, утопив скарб у Дніпрі…
— О! — не втримався Сергій.
— Так, утопив. Десь на мить зупинився, кинув клунок у воду і поїхав далі, аж поки не запоров машину і не зник у плавнях. Тепер він, маючи акваланг і моторний човен, сподівається його видобути з-під води і заховати в іншому, більш надійному місці.
— Якщо ви це знаєте, то чому не заарештуєте Дзвонаря і не примусите його розповісти, де скарб? — спитав Юрко.
— А якщо він не скаже?.. Він привласнив скарб, що належить державі. По закону всі скарби, археологічні знахідки і цінності, знайдені будь-ким, мають бути передані державі. Дзвонар тікає із тюрми! Тікає, знаючи, що за втечу, як правило, подвоюють строк… Це тяжка, сувора кара. Але, як бачимо, він свідомо пішов на це. Виникає запитання: невже він розраховував на те, що його не спіймають? Навряд. Не такий він наївний. Отже, залишається одне пояснення: він утік заради скарбу! — Капітан зупинився біля столу, задумливо глянув у вікно. Після паузи вів далі: — Йому не пощастило до кінця виконати свій задум. Ви стали на перешкоді. Забравши у Глечика клунок зі скарбом, він їде на таксі. Але, мабуть, у той час, коли міліцейська машина піднімалася Підгірною до будинку Глечика, він помітив її і зрозумів, що його переслідують і що у нього дуже мало шансів на втечу. Тоді він оглушив важким ударом у голову шофера і сам сів за кермо "Волги". Гнав чимдуж. Бути спійманим — не боявся, бо ж ішов на це. Йому страшно було втратити скарб. Шкода було розстатися із мрією про сите і безтурботне життя, яке намалював собі в уяві. І тоді він надумав заховати клунок так, щоб місце схованки не знав ніхто. Йому не потрібен був спільник та ще такий непевний і зрадливий, як Глечик.