Другого дня серед густого чагарника, що ріс над вузенькою річкою, знайшли недбало згорнутий парашут. У тому місці я був. Огляд переконав мене, що парашутист спеціально вибрав ту місцину для спуску. Це невеличкий майданчик, придатний навіть для посадки невеликого літака. Ні сліду людей, ні мішка з поштою ми не знайшли.
Томазян замовк.
Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?
— Який той парашут? — спитав я.
— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?
— Доводилось стрибати...
— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий....
— І ніяких там познак?
— Є номер. Р-002561.
— А по номеру нічого не можна встановити?
— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.
— Що ж ви з приводу цього думаєте?
— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.
— Як?
— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над
моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?
— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням Самборського так само треба стежити.
— А кому ж все-таки належить честь винаходу літостата? — спитав я. — Сам Самборський щось глухо натякає на Макаренка...
— Ідея Макаренка, але рисунки й конструкція Самборського... Закордонній агентурі ідея знайома, і машину вони, мабуть, не раз бачили. Як вона зроблена — от що їх цікавить.
— Ви кажете — агентура. Отже, ви вважаєте, що тут діє ціла шпигунська організація? І велика?
— Про це я знаю стільки ж, скільки й ви... Повторюю, отакі організації, що досі з’являлись тут, ми лущили, мов горіхи... Але є якийсь дідько, якого ми ніяк не можемо витягти за вушко та на сонечко. Очевидно, він прекрасно володіє мистецтвом мімікрії . На полювання за ним я вийшов по суті без помічників, крім хіба вас. Я вже й помічникам не довіряю... Коли Лідія Дмитрівна виїздить?
— Мабуть, сьогодні або ж завтра ранком.
— Отже, ви туди вирушаєте найпізніше післязавтра.
Цим Томазян дав мені зрозуміти, яка відповідальність лежить на мені.
В цю хвилину в двері постукали, і слідчому подали телеграму.
Він розірвав її. Очевидно, телеграма була довга. Відпустивши посильного, слідчий сів за стіл і знов почав переглядати її. Текст складався з великої кількості цифр. Телеграма була шифрована.
— Почекайте, поки я прочитаю її, — сказав Томазян, подаючи мені останній номер журналу.
Я пересів у крісло біля вікна й удав, що занурився з той журнал. Думки мої настирливо повертались до розмови, яка щойно відбулась. І цікавило мене, що то за телеграма. Чи не має вона якогось відношення до цієї справи?
Томазян витяг з шухляди невеличку книжку, глянув на стінний календар, розгорнув книжку на першій сторінці і відрахував якийсь рядок. Потім щось позначив у книжці олівцем і лише після того заходився переписувати телеграму.
Я вдивлявся в його енергійне східне обличчя з довгуватим носом і ледь закучерявленим чорним волоссям над скронями. В його зовнішності відчувалась впертість, наполегливість і в той же час темпераментність. Іноді він зупинявся на якійсь цифрі, але ненадовго. Швидко, мабуть, знаходив розв’язання задачі і тоді записував на папірці перед собою слово.
Я думав: чи варт розповідати слідчому про все, що мені відомо? Хоч Томазян і прекрасна людина, та чи зуміє він чуйно поставитися до трагедії моїх друзів — Ліди та Ярослава? Чи вистачить у нього делікатності обминути їх взаємини? Це дуже важко, а надто коли тримаєш цих людей на оці, вистежуючи ворога... Ні, краще нічого не скажу. Хай я буду єдиним стороннім, кому відома ця таємниця.
Аж ось Томазян закінчив і простяг мені папірець, на якому була розшифрована телеграма. Я прочитав:
"Біля Братська затримано підозрілу людину з документами на ім’я Виноградова. Є повна схожість одягу. Інші ознаки не відповідають тому, що нам відомо".
Поки я читав, Томазян почав щось писати.
— Що ви думаєте робити? — спитав я.
— А ось надсилаю телеграму до Братська, — відповів слідчий. — "Негайно літаком приставте Виноградова до Іркутська. Вимагаю обережності". Думаю, що завтра ми побачимо цього Виноградова.
В мені заговорила цікавість.
— Слухайте, Томазян, мені дуже хотілось би побачити цього суб’єкта.
— Гаразд, — одразу ж згодився слідчий. — Завтра, після того як ми його побачимо, остаточно вирішимо, чи треба вам виїздити на Забайкалля слідом за Лідією Дмитрівною. Все ж таки готуйтесь, щоб можна було за годину вибратися в подорож.
— Добре, буду готовий... Я вам ще потрібний?
— Бувайте здорові... Між іншим, майте на увазі, що той, за ким ми полюємо, знає про особисті — здається, досить складні — взаємини між Лідою Шелемехою і Ярославом Макаренком.
Почувши це від Томазяна, я сторопів.
— Вам нічого про це невідомо? — спитав він.
— Ні... — ледве вимовив я й одразу відчув, як у мене починають горіти вуха.
— Ну, гаразд, — посміхнувся Томазян. — Отже, майте на увазі, що між ними щось було і хтось про це пронюхав... До побачення.
Вийшовши, я зараз же подивився на себе в дзеркало, що стояло в коридорі. Справді, вуха мої були мов огонь. На душі було неприємно. Та чи міг я будь-що сказати Томазянові про моїх друзів?
12. ЛЮДИНА, НЕ ПЕВНА СВОГО ПРІЗВИЩА
Прокуратура містилася в двоповерховому будинку напроти Обласного суду. Ми приїхали туди другої години дня.
В кабінетах слідчих панувала тиша. Сюди не долітало ні цокотіння друкарських машинок в канцелярії, ні шум одвідувачів у приймальні прокурора.
Один з цих кабінетів зайняв Томазян. Місцевий прокурор давно знав московського слідчого і допомагав йому не лише з обов’язку, а і з почуття дружби та поваги.
Нам сказали, що Виноградова вже привезли з Братська і він перебуває в приміщенні для арештованих.
Томазян попрохав одного з слідчих провести мене до того приміщення й дати можливість подивитися на арештанта так, щоб той мене не бачив. Виявилося, що зробити це не важко. У приміщенні для арештованих було маленьке затемнене віконце. Опинившись перед ним, я глянув у камеру й побачив на лаві низенького чоловічка з вусиками, без шапки. На ньому був одяг кольору хакі, а на ногах краги. Костюм був явно не по ньому. Рукава сорочки він позакочував, штани теж підвернув. Загалом арештант виглядав брудним, переляканим, пом’ятим.
Цей чоловік сидів непорушно, втупивши очі в стіну. Ніщо в ньому не свідчило про якусь думку. Навпаки, відчувалась невимовна тупість, і вона якраз нагадала мені, що я вже колись зустрічав цього суб’єкта. Так, досить було на кілька секунд заплющити очі, як на думку спливла ніч на вулиці Червоних ботаніків, коли ми збиралися в дендрарії у професора Довгалюка, а потім складання протоколу в його кабінеті. Який же це Виноградов? Це не хто інший, як Черепашкін. Я придивився ще уважніше і переконався, що то справді був анекдотичний комендант будинку, в якому жили професор Довгалюк та льотчик Шелемеха.
Я поспішив до Томазяна.
— Ну? — запитав він.
— Черепашкін, — коротко відповів я.
— Ви певні? — жваво спитав слідчий.
Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.
— Інтересно... Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?
— Це було б цікаво.
— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.
Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.
Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.
— Прошу, громадянине, сідайте, — запропонував слідчий.
Арештований несміливо підійшов ближче до столу і, здавалось, з задоволенням сів у крісло, на яке йому показали. Можна було подумати, що він відпочиває після довгої стомливої роботи.
Томазян присунув до себе папку із справою, але, не зазираючи в неї, спитав:
— Як ваше прізвище? Мабуть, не Виноградов?
— Як моє прізвище? — перепитав арештований. — Я певен, що Черепашкін, а мені всі кажуть, що Виноградов. І я вже починаю думати: чи не з’їхав я часом з глузду?
— Дивно... Але таке... трапляється, — повільно вимовляючи слова, промовив Томазян; в його голосі бриніло ніби сцівчуття.
— Благаю вас! — раптом розпачливо скрикнув арештований. — Скажіть, як моє прізвище? Черепашкін?
— А як ви думаєте?
— Сам не знаю... Виноградов, але... Та ні, слово честі, я — Черепашкін, комендант будинку номер п’ять по вулиці Червоних ботаніків!
— Чому ви так гадаєте? — допитував Томазян. Черепашкін розвів руками, підняв одне плече, схилив
набік голову і безнадійно заявив:
— Нічого не розумію. Не уявляю себе Виноградовим.
— І ви таки не Виноградов, а...
— А... — злякано і з виразом якоїсь надії випростався арештований.
— Ви, — говорив далі Томазян, пильно дивлячись на арештованого, — таки справді Черепашкін Іван Семенович.
— Слухайте, ви правду кажете? — У голосі Черепашкіна забриніла радість, але потім його знов охопив страх, і він зашепотів: — Ні, той запевняв мене, що я Виноградов, тільки збожеволів...
— Заспокойтеся, випийте води, закуріть цигарку.
Слідчий подав йому склянку з водою і поклав на столі розкритий портсигар. Маленький чоловічок випив води, потім закурив. Він жадібно затягся димом.
— Тепер розповідайте, що з вами трапилося.
Черепашкін начебто повірив, що він — це він, і почав розповідати про свої пригоди.
— Я летів літаком.