— Вони ж бачили Журавля. І підозрюють, що якась пацанва за ними стежить. От і вирішили дотягти до глибокої ночі.
Журавель промовчав.
— Може… Може, й чекають, щоб поснули, — погодився Сашко Циган. — Але не на тих напали. Ходімо!
Між подвір'ям, де жили колись старі Кандиби, і подвір'ям
покійної Степаниди Неварикаші (тієї самої, пам'ятаєте, що, як і Павлентій, була понятого, коли шукали скарб) Липська вулиця була найвужча. Найвужча і найвибоїстіша. Тут і без того завжди застрявали підводи, а в негоду буксували машини.
Кращого місця для перепони й не знайдеш.
Тим паче, вулиця звідси починала підйом на горбок, а вже далі спускалася до липового гаю.
Тому іноземцям зовсім не було видно, що тут робиться.
— Ну, давайте! Дружно! Не розслаблятися! — закомандував Сашко Циган, коли вони, знову ж таки городами, в обхід, дісталися сюди.
— Але, хлопці…— сказав раптом Журавель, чухаючи потилицю. — Вам добре, у вас дома нікого, а мої мати й бабуся там уже, мабуть, панікують, думають, що ми потопилися. Ніхто ж так пізно рибу не ловить.
— То що ти пропонуєш? — скривився Сашко Циган,
— Ну, піти, покрутитися, повечеряти, вдати, наче йдемо на горище спати, а самим сюди.
— Тобі тільки вечеря в голові! Ні! Спершу перекопаємо,
а вже тоді…
— Нема питань! — підтримав Сашка Цигана Марусик.—
А то будемо вечеряти, а вони…
— Ну гаразд, — погодився Журавель. — Тільки давайте швидше, а то…
Але завжди, коли хочеться швидше, коли треба швидше, виходить навпаки. Це вже закон.
Журавель так старався, що держак його заступа раптом — хрусь! — і зламався. Не без того, правда, що був він уже й надламаний. Але ж треба, щоб саме зараз…
Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.
— Їсти менше треба! — прошипів Сашко Циган. — А то таку силу наїв, що все ламаєш.
Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:
— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.
— Одійди.
— Не заважай.
Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:
— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.
— Знаєш, біжи додому, — сказав Сашко Циган. — Справді, там уже хвилюються. А ми потім.
— Ні! — замотав головою Журавель. — Без вас не піду. Дай я покопаю.
— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.
Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.
— Ну дайте… Ну!
Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.
— На вже. Покопай трохи.
Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.
Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.
У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.
— Ну все! Годі! — сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.
— Ну, слава богу! — сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.
Мати мовчала, поки не підійшли.
— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи, — усміхнулася мати. — Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?
— Та ми… ми черв'яків копали, — затинаючись, сказав Журавель.
— У три заступи. І так, що аж зламали одного? — спитала бабуся.
— Та то вони, мабуть, скарб шукали… Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.
— От які ж ви! Од вас не сховаєшся, — замість Журавля відповів Сашко Циган. — Шукали. Правда. Але… — Він зітхнув і розвів руками.
— Ех ви, копачі! — лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю). — Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.
Після вечері хлопці пішли "спати" — подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).
На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.
— Почекаємо, поки повкладаються, і тоді…— сказав Сашко Циган. — Тільки справді не засніть.
Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.
Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.
Несподівано загавкав Бровко.
— Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить! — засичав на нього Сашко Циган.
Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:
"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю… Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"
Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:
— Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!
Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.
Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.
Став накрапати дощ.
— О! Цього ще не вистачало, — буркнув Сашко Циган.
— Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода — найкраща, — із знанням справи заперечив Марусик.
У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.
— Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату, — сказав Сашко Циган.
І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.
Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили — заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.
— Отже ж ну! — лайнувся Сашко Циган, — А стривайте, зараз!
Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій…
І раптом…
Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули…
— Ой! — приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.
Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.
— Сашко!
— Сашко!.. Цигане!
Кволий стогін почувся у відповідь.
— Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!
Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.
— При… привалило… Нога болить дуже… А… ви… як?
— Та нас-то не зачепило. Тільки… не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.
— Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай… я ондо намацав… тягни…
Щось загрозливо заскрипіло.
— Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться, — прохрипів Сашко Циган. — Звалиться… Тоді все!
— То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо… А ти ж як? Болить дуже?
— Б-болить… Перелом, мабуть… — Сашко Циган не міг стримати стогону.
Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.
— Цигане, — тонким тремтливим голосом сказав Марусик. — Ти не мовчи, знаєш… Ти… давай с-стогни, кричи навіть, не соромся… Цигане, ти ж там ближче до… до… ти щось там бачиш? Бо ми — нічого…
— Бачу… Намет… Ох!., бачу…
— Стогни… Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю… — Марусик мало не плакав.
— Дарма… Вони не прийдуть… Вони ж… Ох! Ох!.. Якби… вони б уже…
— Вони, мабуть, подумали, що то грім, — сказав Журавель. — Вони не могли подумати, що…
— Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..
— Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що…
Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.
— Тримайся, Цигане! Тримайся, — благальним голосом раз у раз просив Марусик.
І Журавель у розпачі повторював за ним:
— Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!
Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.
То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.
Вони втратили відчуття часу. І враз…
Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.
Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив'язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?
І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч… "Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!.."
І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: "Бровко-о!", вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося…
Але головне — він збагнув одразу, що хлопці в біді.
Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету…
Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.
— Що таке? Чого це ти? — спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.
— Вас іст лос?
Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.
І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.
— Хлопче! Ти живий? — кинувся до Сашка Цигана пошрамований.
Циган тільки простогнав у відповідь.
Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:
— Ти один чи ще хтось там є?
— Ще двоє…
Знову кілька слів німецькою, і старий "ковбой" та лисуватий кинулися до "мерседеса". Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.
Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.
Бровко спершу мотався по подвір'ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.
Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.
Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана.