Він ходив по коліна у воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: "Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити".
Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив'яні пряники, що продавалися в сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ У сні і наяву
— Де ти цілий день бігаєш не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отако наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — кращий за будь-якого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Та про... про... Юрчишина, — почав виплутуватись я, наче в'юн із сітки. — Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Отже, не бачила.
— То що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.
— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я. — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, бо в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду. І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.
Стою я, отже, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі лише в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як уся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег... Гре-бенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація школярів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюся на неї, і мені хочеться сказати: "Чого це ти, дурепо, мене на "ви" звеш?" Але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По-німецькому я знаю лише три слова: дер Тіш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.
— Нічого, — каже Гребенючка, — цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що трапом спускаються Ігор, Сашко-"штурман" і Валька.
"Он воно що! То вони, виявляється, німецькі школярі, а не наші".
Ми йдемо островом і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь, губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: "Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, іноземець, чи що? Він же наш, український Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові сам!"
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
"Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах".
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт, — відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: "Слухайте, а як з вашим секретним ділом?" А я відповів: "Усе гаразд. Не хвилюйтесь".
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш — і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися в школі до німецької групи. Обов'язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі... Книш. А біля нього — голий, у масці і ластах, Бурмило.
"Вермахт... Подарунок від німців... Двадцять залізних... Сьогодні вночі..." — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лечу, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просинаюсь.
Отаке чортзна-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що "сьогодні вночі" — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон... Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки, що є на світі люди! Онде голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій кораблики пускає, а все одно: глянеш на них — і легше.
Зазирнув я в двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі й мантачив косу.
"Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, — подумалося мені. — Якби ви знали, не сиділи б отак спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!" Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (бо ще, чого доброго, розпитувати почне!). Іду вулицею.
"А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють". Назустріч Галина Сидорівна.
— Добрий день! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: "Прощавайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше..."
Іду далі. І раптом...
— Чого це ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено. — І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: "Не твоє свиняче діло", але мені не схотілося, і я просто сказав:
— Він у Пісках, у тітки.
— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.
І знову я втримався від обов'язкового в таких випадках: "Сама ти плачеш. Оно витри під носом", — а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене зі щирим співчуттям і сказала:
— То чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.
— Та-а... — невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні.
Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не пробачив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
І ще я несподівано подумав: "А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?" І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: "А! Кукурузо ж однак не бачить!" — і сказав:
— Давай поможу.
Вона нічого не відповіла, я взявся й собі за ручку, і ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що відро гойдалося там, у глибині, стукалося об цямрини, і чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягай, води було всього піввідра. Ми глянули одне на одного і засміялися.
— Давай ще.
Мені було дуже весело отак удвох крутити корбу. Наші руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навіть стукнулися лобами. І весь час сміялися. І стало шкода, коли відра були вже повні.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечі і пішла похитуючись. Десь у глибині ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, піднести хоч до воріт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. І я лише мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив нізащо в світі. Навіть за мотоцикл з коляскою.
"Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось більше... І ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустріч біля криниці... Ой! — згадав я раптом. — Кукурузо ж скигликів просив привезти. А скоро ж крамниця зачиниться".
І тут, наче кийком по голові, стукнула мене думка: "Леле! У мене ж грошей ні копійки. А скиглики дев'ять копійок сто грамів! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде зачинений".
Гребенючка вже входила у свою хвіртку.
— Гр... Гр... Ганю! — гукнув я, чи не вперше в житті називаючи її на ім'я.
Вона хитнулася і аж вихлюпнула воду від несподіванки.
— Ганю, — підбіг я до неї, — стривай! Знаєш що, позич мені дев'ять копійок. Мати з роботи прийде, я одразу віддам.
— Нащо? — лукаво глянула вона на мене. — На цигарки? Так? На цигарки?
— Та які там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на ніч їду. Гачків купити, а то сільмаг закривається. Чесне слово, оддам. Позич.
— Тільки в мене дев'ять нема, у мене п'ятдесят цілих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
— То я здачі принесу. Я швидко.
— Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликів я купив, Гребенючці здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг оддав. Усе вийшло добре. Навіть не довелося довго просити в матері дев'ять копійок. Одразу дала. І на ніч відпустила.
Он що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі наказує мати!
Ще й харчів напакувала повнісіньку торбу — наче я на місяць мандрувати їду.
І коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозі у сінях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якій мати колись припинала бичка. "Хтозна, може, доведеться зв'язувати, то щоб було чим", — подумав я, відчуваючи при цьому холодок у животі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. "Руки вгору!"
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів, як бузина, і цокотів зубами.
— Нічого сказать, поспішав ти, як свекор пелюшки прати.