— Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.
— Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, — обiзвалась Ганна, — i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.
— Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я — господар! Я — гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я — гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!
— Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, — сказала Ганна.
— Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! — репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.
Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.
— Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, — сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.
Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху — дрiбок солi.
Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:
— Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!
Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:
— Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!
— Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! — промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.
Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша — дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотiй каретi, а за нею їдуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Українi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею наїдуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину.
Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед поїздом, i позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усiх їхали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрi грошi.
Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.
Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.
— Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, — тихо промовила Хмельницька до Олесi.
— От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, — тихо обiзвалась Олеся, — в шляхтичiв нема цього звичаю.
— А ми, по нашому старому звичаю, стрiчаємо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!
— Спасибi! спасибi! — промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з її рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльної поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.
— А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, — сказала Ганна.
— Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! — обiзвався насуплений Юрась.
Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.
— Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києвi i таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, — сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
— О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, — обiзвалась весела й говорюча Катерина.
Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро.
— Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх твоїх гостей сiдати в нашiй господi! — просила Ганна Хмельницька.
Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в покої чимало усакого пароду, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв нової гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний приїзд гетьманшi та її родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава приїзду нової гетьманшi була схожа на обставу поїздiв українських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з України.
— 3 молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого лоброго, слiдком за цiєю шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, — гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.
Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi і випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козаків.
Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигиринi? — спитала Хмельницька в гетьманщі.
— Після Києва вiн менi здається дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, — промовила Олеся.
— Бо Чигирин — вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? — спитала в Олесi Олена Нечаєва.
— Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Києвi коло святої Софiї, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, — сказала Олеся.
— Нiчого те, нiчого! — обiзвався гетьман Виговський. — Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiшає надворi, переїдемо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.
— От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, — промовила Катерина.
— Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, — сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу i за природжену розмовнiсть.
Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далекої дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а потiм встала з стiльця, потягла аа руку з собою Маринцю, i вони вдвох пiшли кругом свiтлицi, оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що була порозвiшувана по кутках.