— Ради бога. Я пропоную порвати з ним раз і назавжди.
— Пробачте мені, — промимрив Славинський.
— Справа не в пробаченні, — підвелася з м'якого глибокого крісла Леся. — Доки ми не усвідомимо, що робимо все це не заради сенсації, як розуміє Славинський, не од безділля, доти не зможемо чесно служити суспільству. — Вона закашлялася, певне, од хвилювання, і попросила води. — Так от: в ім'я чого ми все це затіяли?
Друзі сиділи мовчки, Славинський — знітившись і втупивши додолу очі.
— Говори, Лесю, — порушив мовчання Гамбарашві-лі.
— В ім'я правди, і волі святої, і щастя простих людей, — Леся сказала надто швидко, чітко — видно, ці слова вже давно визріли, не один раз повторювалися в думках.
Славинський скоса глянув на Лесю і одразу ж опустив повіки. Не такою вважав він цю тендітну панну, її миле, з виразом постійного страждання лице, її поезії ліричніші од цих сповнених бунтарства, політики слів.
Михайло замріяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повністю збігалися з Лесиними.
— Що ж далі? — випустила хмарку цигаркового диму Шура. — Який же рішенець?
— А коли так, — вела далі Леся, — то одні ми нічого не варті... Так-так, Несторе, не дивись на мене докірливо, без єднання з масами нічого не варті. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, і все. Треба з робочим людом єднатися, готуватися до великої борні.
На цьому закінчили. Сповнені почуття важливості розпочатої справи, друзі вийшли на вулицю і незабаром загубилися у вечоровому натовпі.
VI
Більшість вечорів проходила тепер при участі старших. Найчастіше бувала на них Ольга Петрівна. На її вимогу засідання переносили до Судовщикових, до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на високий зріст, "перехрестили" останнім часом, Михайло Верстович, частенько кепкував.
— Так це ж виходе, Ольго Петрівно, ніби ви навмисне міняєте явки, — жартував він. — От вам і виставлять нове звинувачення.
— Киньте, Михайле Петровичу, мені не до жартів, — сердилась Косачева.
Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
— А сто чортів їм в печінки, — щиро зичив він, — щоб я ще й без причини журився.
Михайло Петрович охоче ділився з молоддю політичними новинами, запрошував на вечори цікавих знайомих.
Так було й цього разу: коли Михайло і Леся прийшли, у Старицьких уже сидів Ковалевський з дочкою. Леся стрічалась з ними й раніше, у Судовщикових, але тоді близько не познайомилась, хоч і хотіла, бо чула про Миколу Васильовича чимало цікавого. Недавно він повернувся з заслання, де втратив дружину, — не стерпівши поневірянь, вона отруїлася. Раніше Ковалевський був учителем словесності в Київському кадетському корпусів а тепер живе з приватних уроків.
Микола Васильович знав багато поезій напам'ять, особливо Шевченка й Некрасова, дуже любив декламувати.
Проте поважали його не тільки за це. Незабезпечений як слід, він виступав організатором допомоги Драгоманову, від якого відреклися діячі київської "старої громади", твердячи, ніби його діяльність за кордоном шкідлива для українців.
То була неабияка підтримка Драгоманову — не стільки матеріальна, як моральна.
Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою Ковалевського. Ця гарна, запальна дівчина, як виявилося, добре знає літературу. Вони домовилися зустрітись, але ота історія з викликом Ольги Петрівни до Євецького стала на перешкоді.
— От добре, що ти тут, — щиро зраділа, побачивши Галю тепер. — Я навіть хотіла тебе розшукувати.
— А ми, бач, догадливі, взяли й самі прийшли, — відповіла Галя.
Поки молодь сходилась, Галя розповіла про свої мандри з батьками, про те, чим живе нині. Виявляється, через батька вона має зв'язок з багатьма робітничими гуртками, дістає там нелегальну літературу.
— Саме цього нам і бракує! — зраділа Леся. Вони так і сіли рядочком: Леся, Галя, Людмила. Пізніше до них підійшли Шура і менші Старицькі.
— Сьогодні у нас вечір читань, — повідомив Михайло (за спільною згодою він завжди головував на зібраннях).
— Кому надамо перше слово?
— Гадаю, дівчатам, — запропонував Зюма.
— Одразу видно — джентльмен, — похвалив його Михайло Петрович. — Звичайно ж, так.
— Почнемо з поезії, — додала Шура. — Виступай, Лесю.
Леся завагалася.
— Що ж, сестро, на тебе падає вибір, — заохочував Михайло.
— Починай, Лесю, — просили друзі.
Подякувала за честь, неспіхом ступила до столу, стала поруч Михайла, зітхнула і враз гордо закинула голову.
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
Непевна ж путь, мій друже, в нас обох, —
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
Вірш захоплював щирістю.
Простими словами розповідала авторка про свій нелегкий, хоч ще й недовгий, життєвий шлях. Це була сповідь перед власною совістю, перед товаришами" перед майбутнім.
Коли я погляд свій на небо зводжу —
Нових зірок на ньому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, —
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі...
"Знову братерство, воля, — думав Славинський. — Вона, видно, занадто кохається в політиці. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво є мистецтвом. А коли воно стає політикою — втрачає свою принадність... Треба з нею якось поговорити — заради ж її таланту... Хоч, видно, це даремна буде розмова: вона — фанатик. От хоч би взяти щойно прочитані рядки:
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу той шлях тернистий, —
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
І чим тільки тут захоплюватися? Яка тут поезія?" — в думках дивувався Славинський, спостерігаючи за присутніми. Та все ж, щоб не бути білою вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим і собі спроквола заплескав у долоні.
— Ну, знаєте, після цього я просто не відважусь сьогодні виступати, — шепнула Шура подругам.
— Сильно, Лесю! — захоплено вигукнув Зюма. — "Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах! І поетично, і зміст глибокий... Ти, Шуро, — звернувся він до Судовщикової, — маєш рацію. Я чув твою репліку.
— В такому разі нехай Лариса Петрівна, — обізвалась Галя, — прочитає ще дещо з своїх поезій.
— Чому мені така особлива честь? — заперечила Леся. — Нехай читають усі. Вона хотіла сісти, але тут знову втрутився Михайло"
— Е, ні, Лесю, так негоже... Воля більшості — закон. Не змушуй чекати і ще раз просити тебе.
Погляд її упав на Старицького — Михайло Петрович підбадьорююче кивнув головою.
— Читай "Contra prem spero!", — підказав Михайло.
— Це теж, друзі, новий вірш... "Без надії сподіваюсь!". Я написала його в тяжкі для мене хвилини...
І знову розмірене лунав Лесин голос, і знову в задумі притихли товариші. Здавалося, то ніби їхні думки, наче їхніми болями жила ця слабосила юначка. "Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?.." Хіба тільки її хвилювало це питання? Хіба кожен із них не виголошував у години життєвої скрути:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Здавалося, вона випитала в них заповітні думки, і от, будь ласка...
голос її з кожним рядком Ось вона ніби з викликом.
Читання надихало Лесю, міцнів, ставав виразнішим. закінчила:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
"З неї таки вийдуть люди, — думав Михайло Петрович. — Уже, власне, вийшли... а скільки впевненості, волі, ніби це не хвора двадцятирічна дівчина, а велет".
Леся скінчила й стояла, мов чекала вироку товаришів. А його не було й не було, навіть оплески, як першого разу, не зривалися, — тільки мовчання й глибока задума.
Зрештою Микола Васильович устав, підійшов до Лесі і потиснув їй руку.
— Спасибі, Лесю, — мовив стиха. — Надзвичайно. Чуєте? — звернувся до присутніх. — Правильно сказав Франко: після Шевченка й Некрасова я вперше стрічаю таку сильну поетку.
Хтось заплескав у долоні, всі одразу загомоніли. Тільки Славинський сидів ні в сих ні в тих. Після Лесі так ніхто й не наважився читати. Микола Васильович, захоплений почутим і підохочуваний дочкою, погодився продекламувати щось із Некрасова"
— Коли вже Некрасова, то давайте про "неистового Виссариона", — запропонував Михайло.
— Гаразд, — пристав на те Ковалевський.
Белинский был особенно любим...
Молясь твоей многострадальной тени,
Учитель! Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени!
— Занадто високодумно! — не витримав Славинський, як тільки Микола Васильович закінчив.
Всі оглянулись, і в тому погляді було німе здивування, запитання, на яке Славинський поспішив відповісти :
— Нічого дивного, панове. У Некрасова є справді тальяновиті поезії, альє й чимало в нього риторики, гольої польїтики. — Він повторив, злегка іронізуючи: —"Тьі нас гуманно мислить научиль..." Виходить, не бульо ні Софоклья, ні Арістотелья!
— Виходить, пане Славинський, — різко обірвала його Леся, — що ви так же погано розумієтеся на античному, як і на сьогоднішньому. Інакше б ви знали, що історія рухається вперед, що вона народжує нові протиріччя, нові ідеї...
— Пан Максим, з усього видно, далекий од нашої політики, — додала, стримуючи хвилювання, Галя. Тиха і спокійна, вона враз стала рішучою, гнівною — такою Леся бачила її вперше.
— Joli , — вдавано спокійно мовив Славинський і додав: — Я, панно Ковальєвська, переконаний, що польїтика не є доброю порадницею музи.
— Wirkrich? — в тон йому іронічно запитав Михайло. — Яке ж, по-вашому, покликання музи?
— Природа, кохання, — зіронізував Зюма.
— Зітхання, — докинув Нестор.
— Годі-бо вам, — зауважив Старицький.
— А мені здається, — Шура постукала цигаркою об попільничку, — даремно ми напосілися на пана Максима. Справді, до чого вся оця наша розмова?
Леся й Михайло переглянулися. Це було несподівано. Шура, яка не підтримувала подібних сентенцій, — і раптом такий сюрприз. "А все це товаришування з отим паничем", — подумала Леся, а вголос мовила:
— Десь там, у розкішних вар'єте, в цигарковому диму та винних випарах, мораль пана Максима, хоч і не ним вона вигадана, була б сприйнята на "біс", а тут...