Не встигав панотець правити служби по померлих. З'явився він з кадилом і в хату Федьковича, коли померла його мати в січні 1864 року.
За народними звичаями відбувався похорон. А трембітарі зійшлися не тільки з рідного, а й з навколишніх сіл. Принесли вони свої жалі та пошану до цієї хати, де народився і жив захисник гуцульської правди. Коли затрембітали, то й гори обізвалися смутком, наче то плакала гуцульська доля, сльозами і кров'ю кроплена...
На кладовищі став на коліна Юрій, обіймав свіжу могилу, заквітчану ялицею. Звівшись, обійшов засніжені могили своїх сестричок. Зупинився біля Марійчиної, дивився на ялицю, що сам колись посадив на знак любові до сестри, від якої вчився співанок і казок. За п'ятнадцять років смерека розпустила віти, наче простягла жалібні обійми. Смуток нахилив голову Юрія. Його обступили побратими, тримаючи трембіти, як знаряддя, готове до бою.
Супроводили друзі зажуреного Юрія аж до хати. У риданнях билися звуки трембіт, розносячи жалобу по гуцульській землі.
* * *
Незважаючи на морози й сніговії, Юрій тепер не одягав на голову крисані — так велить звичай віддавати шанобу померлій.
Приходили й простоволосі гуцули до двору, приносили нові й нові жалі.
— Обрали нас краяни від Довгопільського околу просити твоєї ласки, сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервітутському ділі, захисти нас відтак у суді.
— Змилуйся, рідний соколе, най вашій померлій нені легкою буде землиця на цвинтарі, — благали жінки.
— Не йму, яку вам раду дати?
— Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш рятівник. Най добро не лишає повік.
— Що мені діяти з вами? — сумно дивився Юрій на прибульців.
— Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!
— Гаразд. Візьму на себе цю тяжку ношу...
— Спасибі, добродію!
— Коли гинути, то разом, люде добрі. Сідайте ж до столу та розповідайте про свої збиткування.
Сідали до столу, оповідали тяжкі пригоди. Читав у тих оповідях Юрій велику життєву повість.
Нужденний вигляд людей, згорблені од непосильної праці плечі, передчасно постарілі жінки, хворі діти. Брав на себе Юрій тяжку ношу — стати захисником бідноти в суді.
Якось на свята зійшлися до хати давні друзі, щоб розважити господаря та й діло вирішити.
— Радий вітати вас, побратими! Давно час нам поговорити та журботу розвіяти.
Сколихнулись заквітчані барвінком та чорнобривцями стіни від розмов, дотепних приповідок. Юрій позабирав зі столу багато паперів.
— Понаписував цілі ожереди суплік, щоб довести одвічні права гуцулів на ліси та пасовиська. Карбовані вони кров'ю батьків наших!
— Ой, карбовані, соколе наш! — додавали прибулі.
— Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топірці нагострити, — Юрій запитливо глянув на всіх.
— Топірці в гуцулів нагострені. Але до слушного часу не будемо орудувати ними. Ще спробуємо позмагатися з лиходіями. Оце за тим і прибули... Маємо щось сказати...
Побратими переглядалися, мовчали.
— То говоріть, браття! Тут ніхто не підслухає. Говоріть вільно, як на козацькій раді!
— Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде на голови гуцульської бідноти. Наш сільський двірник потурає багатіям.
— Та й в суді за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в корчмі заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бідноту, саджає невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильні роботи.
Слухав Юрій, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.
— Ваша правда, браття.
— Правда наша, але вона зав'язана у драній торбі. А кривда зверху сіла на ту торбу... Радилися ми і порішили обрати тебе, наш соколе-отамане, за сільського двірника. Незабаром мають статися перевибори. Зберемо всю голоту, всіх чесних газдів, громадських пастухів і не поступимося на сільській раді.
— Кричатимемо за тебе, Юрію, аж ся гори обзиватимуть!
— А коли наша не візьме, то й топірцям дамо роботу!
— Топірці най таки до слушного часу, братове. Але мені тяжко з усім цим упоратися. Сервітутські справи тягарем лежать на мені, — вагався Юрій.
— Сервітутські справи для всього околу, а двірництво для нашого рідного села. Захисти нас, добрий соколе, від зграї вороння!
— Просимо! Всі просимо! І кров наших батьків кличе тебе!
— Просимо згоди! А ми на раді не відступимо.
— Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, — Юрій задумливо, з виразом жалю звівся, вклонився.
Навколо нього стали оборонці правди, наче лагодились у похід. У очах Юрія поєднувались рішучість з журбою. Гордість і гідність не залишали його і в часи смутку, і в хвилини збудження.
Коли розійшлися, Юрій сів до столу. Рука покладала на папері його тривожні думи.
* * *
Кожного дня одержував якісь звістки, повідомлення. Перечитував листи, давав відповіді. Ось обізвався Олександр Кониський, який багато працював над створенням монографічної біографії Шевченка. Як рідному, розповідає він про себе: "В січні 1863 року мене заслали — без суду — у Вологду, а потім у Тотьму. Тут я загубив і останнє здоров'я, і силу, і енергію; і на старість одружився".
В особі багатьох прихильників звертається до Юрія віденська громада; надсилає листи і просить дати відомості молодий на той час австрійський літератор Кароль-Емідь Францоз, якому належить честь дослідження Шевченка та популяризації його творів.
Тепло відгукувався на запрошення досвідченого літератора, педагога і фольклориста Якова Головацького збирати зразки народної творчості на Буковині, надсилав йому записане з уст своїх краян.
Справи вимагали бувати в Чернівцях. Тоді по дорозі зупинявся в Розтоках, навіщав свого друга Олексу Чернявського або жив у родича Олександра Волянського. Тут збиралося коло молоді. Наїжджала сюди з сусіднього села Олександрова своячка попівна Павлина Волянська. Ставного зросту, говірка, вона приваблювала юнаків милим поглядом синіх очей, доброю усмішкою та жартами.
Засилали легіні сватів до Павлини, але вона вередувала, не раз підносила їм гарбуза. Познайомившись з Юрієм, дівчина захоплювалась його грою на гітарі та розповідями про Венецію, Молдову, про військові походи і всілякі пригоди. В свою чергу своїми веселощами дівчина відвертала Юрієву увагу од багатьох турбот, тяжких роздумів.
Не відмовлялася вона, коли Юрій запрошував на прогулянку. Виходили далеко за обійстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як зозуля у вечірніх сутінках голосно лічить чиїсь літа або перепел обізветься в колоссях жита, пропахлого сонцем. Дівочим сміхом обзивалася стежка, якою ступала нога веселунки, і той сміх відлунював у серці поета.
Наступного дня Юрій запросив її на прогулянку верхи в гори. Виїхали далеко за село. Зупинились на березі, де каміння перетнуло течію, утворивши невеличке озерце. Юрій аж мружив очі, дивлячись, як бавився вітерець завихреним волоссям дівчини. Повні губи її були напіврозкриті, а грайливі очі дивилися задерикувато, по-хлоп'ячому. З кожною усмішкою розкривалися перловими разками міцні білі зуби. Зелені чобітки щільно обхвачували ноги. Зріст і вся постава дівчини говорили про молодість і силу.
Переїздили мостом, побудованим Олексою Чернявським, на той бік Черемошу. Тут зупинили коней. Юрій став на землю, подав руку. Вона хвацько вистрибнула з сідла і опинилася в його обіймах. Жартівливо дівчина звільнялась від них, виявляючи свою фізичну силу і спритність.
Повертались до хати ввечері. Юрій відчував, як по тілу розливається млость від приємної втоми. Брався грати на гітарі, імпровізуючи бадьорі, грайливі мелодії. А Павлина приспівувала — була не тиха та сумна, а голосна та гостра на язик.
Лишившись наодиниці, Юрій поринав у роздуми, які наче гойдали його на легкій хвилі. В цій новонародженій дружбі знаходив зовсім не те, що приносили йому досі сердечні поривання.
Не забирала Павлина у нього стільки уваги, як минулі захоплення. Взаємини складалися просто, бо дівчина не стільки вдавалась у поезію, як сподівалась на одруження, її перестиглий дівочий вік вимагав цього. Юрій же знаходив у її дорідності та веселій, хоч і легковажній вдачі щось нове. Однак хотів уявити Павлину гордою, прославленою в піснях, якій можна довірити найпотаємніші мрії.
У думках народжувались бажання стати народним учителем, працювати в школі, навчати дітвору любити занедбану країну, служити правді. А чи віддасть цій справі свою розважливість і енергію Павлина? Колючі питання тривожили Юрія. Прагнув знайти на них відповідь. Хотів збагнути — чи можна назвати любов'ю такі зв'язки, чи це тимчасове захоплення, що дозволяло просто й розв'язано коротати час, забувати турботи.
Не писав ліричних присвят дівчині, не називав у віршах її ім'я. Але невимушені взаємини торкалися струн поетичної душі, породжували своєрідні баладні мотиви.
Дуже заклопотаним, наче сп'янілим, видався Юзьку після повернення з мандрів Юрій. Годі було розповідати йому про господарські справи. Увесь вечір Юзько лише поглядав, як той щось пише.
Нова хвиля вражень збентежила уяву поета. Народжувалась балада "Дві пісні рожеві. (Моєму коханню на поклін)". І пережите минуле, і нові хвилювання перепліталися знову в символічному образі рожі. Небезпеку, тривогу, страждання віщує вона. Але не спинити сердечних поривань, коли вони прокидаються й розквітають.
Таких пісень співатиму,
Як твій пишний квіт,
Нехай піде твоя слава
Рожевая в світ...
Тепер нового поетичного осмислення набуває образ рожі— поєднання любові й страждань.
І слухала пишна рожа
Пісні його любі
Та й схилилась, дрімаючи,
На вівчарські груди.
Ятрились червоним квітом спогади і нові надії. На розсуд чулих сердець понесе він свою сповідь — надішле твір до Львова, а ще прочитає Павлині. Як сприйме?
Не раз уже розмовляв з нею про бажання стати вчителем, сіяти в народі освіту, ширити свідомість. Лише б докінчити взяті на себе турботи сервітутські.
Думки про школу день у день міцніли. Поділяти б з дітворою радість праці, красу життя. Велике діло зробив Шевченко, уклавши "Буквар". Користуючись цим досвідом, Юрій приготував букварик для буковинських шкіл. Але чи затвердить його духовна консисторія? Чекав і не дочекався. Потрапив "Буквар" до рук мракобісів, які намагалися не освіту, а темряву ширити в народі. Прокляттям реакційній попівщині проймався народолюбець.