Став сильним, мужнім звитяжцем. Брав його батько в походи, на герці. І всюди, з найлютішої січі, виходив юний лицар переможцем. Пишався Говерла сином, милувався ним. І лише вірні побратими бачили те, чого не хотів бачити батько: холодний блиск блакитних очей дістався легіню у спадок від матері, щось недобре на дні їх таїлося.
Одного разу попросила жона, щоб одпустив Говерла її з сином до батька, повелителя західного. Згодився старий звитяжець. Незабаром повернулася мати з сином. Оповідали вони про незвичайні багатства столиці чужинецької, про блиск самоцвітів, про коштовність золо-тих виробів, про розкіш палаців, про веселощі тамтешніх володарів.
— Чом би не приєднати край наш до царства західного? — запитувала жона Говерлу. — Станемо жити, як там — розкішно, солодко, привільно.
— Не бути цьому, — твердо й суворо відрізав Говерла. — Наша розкіш — краса гір та лісів. Наше багатство — воля, ще не зламана жодним напасником. Наша мудрість — пісня й казка русинських прабатьків, у яких корінь нашої невмирущості. Хто може висидіти священ-ного птаха Гайстра в чужинецькому орлиному гнізді?
Промовчала жона. А в очах Мирослава спалахнула блискавиця, ніби змах чужинецько-го меча.
Темної ночі з заходу вдерлися до гір орди повелителя підступного. Напали вони на руське побратимство підло, зрадливо. Розпочався бій — кривавий, небувалий.
І в найгрізнішу годину герцю вдарив Мирослав батька свого межи плечі двосічним ме-чем. Загриміли громи у горах Карпатських. Не бувало ще такої зради у священній Руській землі. Глянув грізно смертельно вражений звитяжець на зрадцю, і спопелів від того погляду відступник. Люто кинулися побратими на ворогів, кожен бився за десятьох, славно відомстили вони напасникам за нечувану дворушність. Вигнавши ворогів, спалили братчики гірський палац разом з чужинецькою княжною, де на горе рідному краєві випестила вона гадюче сім’я. Страшним смолоскипом палахкотіла гірська оселя, дивився на неї вмираючий Говерла, прощався з марними мріями своїми. І сказав він тоді:
— Несіть мене, братчики, на Верховину. Замуруйте в найвищу гору. То й буде моя мо-гила. Звідти буду виходити в грозові дні й ночі, оглядати рубежі землі рідної. Гріх великий я вчинив — допустив кров ворожу до чистої крові прадавніх лицарів, вояків вірних і мужніх. Роздори й чвари пройдуть бурею по землі Руській. Рватимуть її чужинці на шмаття, вести-муть у полон наших людей, питимуть кров її дракони темні, невситимі.
Та час настане! Зійде на гору, названу моїм ім’ям, лицар з зіркою на чолі. І тоді знову об’єднається земля наша, буде вона на віки вічні вільна і славна у колі інших народів-братів. Вірте в той час, браття! Готуйте його! Торуйте стежку гірську лицареві волі!
Поховали звитяжці лицаря Говерлу в найвищій горі карпатській, назвали ту гору його ім’ям.
Чарівна леґенда твоєї мами, Іванко. Така може народитися лише в серці волелюбного народу, нескореного віковими потугами чужих і своїх напасників. Глянь — уже заповіт пра-давнього Говерли здійснюється: воєдино збирається земля праруська, українська. І ти, люба лелеко з Карпатських гір, радуєш нас біля стародавнього Дніпра своїми диводзвінними співаночками…
І ще одна дівчинка — Юлія Буйна. Справді, прізвище її дуже відповідає натурі: експан-сивна, гаряча, нестримна. В’ється кучерями чорне, з синім відблиском волосся, ніби у врубе-левського демона, а в поєднанні з блискучими очима чорними та вибухом шалених веселощів це створює незабутнє враження. Коли буває сумно, Юлія може миттю розворуши-ти весь клас, захопити якоюсь милою дрібничкою, повести до лісу, чи на річку, помирити задерикуватих хлопців, які зчепилися в бійці.
Батько Юлін зник, коли їй було три роки, десь повіявся в мандри. Ніякі зусилля міліції розшукати його не дали наслідків. Мама, котра дуже любила батька, важко пережила його зраду, й тяжко занедужала, і вже не могла ні рухатися, ні працювати. Вона жила під Києвом у будинку інвалідів, і ми інколи всім класом відвідували хвору жінку, яка несказанно раділа таким гостям.
Юлю, мій промінчику бунтівливий! Вірю в твою сонячну душу, в твій полум’яний оптимізм, який не пропаде, не щезне в найтяжчих випробуваннях.
Хлопці — то цілком інший світ. І разом з тим — спів’єдиний з першим, дівчачим.
Я згадую перший, другий класи. Як важко було об’єднати такі відмінні душі в спільноту, в духовний моноліт. Було всього — і смикання за коси, і бійки, і їжаки в сумках та вужі під подушками в спальнях.
Але спільна доля, колективна праця, творчість, навчання розмивали стихійні перего-родки відчуження, недовір’я, дитячих образ і ниточки єднання незримо почали проростати між дитячими серцями, міцнішали, вібрували хвилями симпатії й дружби.
Дуже багато допоміг мені в пошуку ключиків до дитячих душ старий кобзар Сміян. Йо-го уроки праці були схожі на якесь музикальне дійство, його прості й щирі слова, які він про-мовляв першокласникам, зібравши їх на пустирі, зарослому бур’янами, заваленому сміттям.
— Гляньте, дітки, — говорив він, — ось перед вами звалище, купа непотрібу. Всі обхо-дять її стороною. А у ваших руках — лопати, граблі. Ось Юля несе в хустиночці жменьку дрібненьких, непоказних зернят квіткових рослин. Все це ніби окремо, розрізнено. І так би воно й було без змін завжди, якби не прийшли сюди ми — творці.
Він почав співати, згрібаючи сміття на купу. Дівчатка кинулися йому допомагати. Потім хлоп’ята вхопилися за лопати, скопували звільнену землю. Так, під пісенний супровід, і посіяли вони на впорядкованому пустирі квіти. Коли скінчилася робота, дід Сміян розчу-лився:
— Ми проспівали пісню праці, діти. Бо справжня праця і є пісня. І всяке діло — пісня, якщо воно сповнене любов’ю до людей. Запам’ятайте це на все життя. Живіть і працюйте так, ніби ви співаєте пісню. Так діяв наш народ навіть у найтяжчі лихоліття.
Щоб підкріпити свої слова, Сміян водив дітей на толоку, й малеча переконувалася в казковій силі єдності праці і пісні. Мої вихованці були вражені ритмом праці десятків людей, котрі натхненно, весело, з піснею й жартами будували хату для свого односельчанина.
— Це взірець того, як люди житимуть при комунізмі, — коротко пояснив дітям дід Сміян після життєвого уроку. — Спливає в минуле роз’єднання, горе, війни, розбій, визиск слабших сильнішими. Прийдешнє, яке ми посіяли у Жовтневі дні, стане епохою радісної, пісенної творчості, коли геній людини стане розкутий і здатний сотворити все, що захоче.
Малюки марили уроками старого Сміяна. Він проводив з ними все літо. В глибині лісів та боліт влаштовував для трудових і військових ігор табір під назвою "Таємничий острів" (звичайно, назва була взята з книг Жюля Верна). Там споруджувались землянки, господарські будівлі, криниця, припасалися картопля й борошно. Ми часто робили вилазки в свій притулок, навіть узимку. Я був радий такому помічникові; маючи добрих наставників, вихованці мої виростали працьовитими й людяними.
Минали роки, й ніжність дівчача почала заворожувати звихрені хлоп’ячі серця. І сила хлоп’яча та гордість стала потрібною для дівчаток, як скелястий захисток от вітру для гірської квіточки. Я намагаюся звести воєдино, сплести в прегарний вінок такі різні, такі несхожі долі, щоб утворити справжнє сердечне побратимство. Чи є завдання прекрасніше? Якщо старий Сміян з дітлахами творить з пустиря прекрасний квітник, то наскільки ж більші можливості у творця вчителя, котрий може з душ вихованців сотворити радісну симфонію любові й дружби? Та чи відповідає цьому наша виховна партитура? Чи відчуваємо ми заздалегідь ті поєднання, які творимо? Чи не стануть вони дисонансом замість консонансу? Як боязно мені інколи торкатися до юних і ніжних сердець — таких оголених, таких напру-жених до дії, таких чутливих до найменшої фальші й брехні!
Вітько Гора — добродушний велет, йому лише п’ятнадцятий рік, а він уже схожий на казкового богатиря Підопригору. Недарма ж, певно, прізвище в нього таке: несе в своєму єстві хлопчина спадок прадідів, дідів — силу могутню, невичерпну. А з нею й те, що майже завжди притаманне добрій силі: любов до праці, сумирність, лагідність. Побачить Вітько, що ковалі у кузні кують сліпучо-білий шмат заліза, одразу ж просить молота, щоб класти в ту вогняну працю частку своєї сили: вузлуваті м’язи горами ходять під шкірою, сірі очі палають натхненням, радість випромінюється кожною жилкою, кожним живчиком тіла. А застряне десь у багнюці машина, Вітькові неодмінно треба підставити своє плече, щоб допомогти водієві вибратися з халепи. Він готовий у будь-яку мить підставити свою спину, хоч би й дівчатам, щоб вони забралися на яблуню, аби лиш відчувати свою потрібність, овою необхідність для якоїсь живої душі.
З легким серцем відпущу тебе в далеку дорогу, Вітько. Багатьом зустрічним ти прине-сеш радість, полегкість, заспокоєння. Іди, мій молоденький велетню, твердо ступай по рідній землі.
Василько й Сергійко Кремені — улюбленці класу. Чудові біляві близнята. Тонкі, як вербові лозини, завзяті танцюристи, витівники й сміхотуни. Скільки химерних штуковин вони вдіяли, користуючись тим, що їх навіть мені важко відрізняти, настільки вражаюча в них подібність.
Женя Сом — рудобровий мовчун. Його блідо-блакитні очі вічно дивляться на все зди-вовано, ніби запитують: "Світе, а чому ти такий?"
Він придивляється до травинки, до залізячки, хмаринки, мурашки, шматка соснової ко-ри чи дроту, ніби хоче щось змінити, утворити, поєднати. "А що, коли зробити ось так? А якщо ще інакше?" Дух одвічної творчості й зміни — ось що таке розум Жені Сома. Певен, рідний край матиме прегарного вченого, інженера, трудівника.
І дуже мені до душі Ванько Першоцвіт та Гриць Діброва. Нерозлучні друзі. Несхожі вони: Ванько худий, довготелесий, жилавий, з гострим поглядом зелених очей, а Гриць — кремезний, чорноокий, м’який, проте у обох характер бродяг, дух одвічних мандрів, роман-тизму і навіть деякого авантюризму. То вони навесні готують плоти, переправляють весь клас на дніпровські луки, то влаштовують цілі баталії біля Бездонної криниці, там де розта-шовано "Таємничий Острів", і ці "військові дії" тривають понад тиждень.
Вчителі наші часто повстають проти такої "розхристаності", але я, наскільки можу, за-хищаю їх, бо знаю — імпульс непокірності та дитячої свавільності не можна пересилити ка-рою, погрозами, бо він — не тимчасовий виплеск зайвої енерґії, а вікове нагромадження енерґії минулих поколінь.