Небуття ту ж хвилину охопило мене.
Не знаю, скільки годин спав я, коли прокинувсь,— в хаті сутеніло. Я не розумів нічого,— хто я, де я, але поволі свідомість всього того, що сталося за ці дні, почала вертатися до мене. І серце стиснув такий жаль, такий пекучий жаль, який тільки в молоді літа рве наше серце.
Ніколи! Ніколи! Ніколи!..
Але жива! Війну закінчено, їм не буде де умирати, вона житиме й може... Враз щось стукнуло мені в голову: а стара графиня? Останнє прохання Броніслави. Я сів на ліжку: біля нього стояли виглянцьовані чоботи, на стільці лежала одежа вже перечищена, опоряджена; дотлівав жар у коминку, і Трезор лежав перед ним, одкинув всі чотири лапи та насолоджувавсь спокоєм і сном.
Все так, як і завжди. А льох, печера, камінь, страшний хідник? Це була дійсність чи кошмар?
Двері одчинились, на порозі з’явивсь Гончаренко, мій рух дав йому знати, що я прокинувсь.
— Так што все благополучно, ваше високоблагородіє,— відрапортував він мені.
— Що це — ранок, день чи ніч?
— Так што вже вечір, ваше високоблагородіє.
— Вечір? — я схопивсь за чоботи.
— Одного острога загубили, ваше високоблагородіє.
— Ану його! Одчепи й другого.
— Одчепити одчепив, та... воно не по формі та й...— обличчя Гончаренка все осумніло.— Треба буде змотатися до міста та й купити.
Це дрібне питання про загублений острог чогось його непокоїло. Життя загублене, а він бідкається за острог! Мене аж досада взяла.
— Що робиться в замку?
— Так што розбіглися всі, пустка; одну тільки бабу на пекарні знайшов, якоїсь вечері наварила, зараз принесу.
— Де Франц?
— Ні Франца, ні воротаря, ні садівника — розбіглись. Баба голосить. Це так, шо він, Франц, все їм розказав, ну й голосить баба, як за мертвими.
Я підвівсь і почав одягатись. Руки ще були не мої, думки поверталися важко і мляво. Я одягся і впав на крісло. Трезор кинувся до мене... Байдужою рукою полащив я вірного пса.
Гончаренко вернувсь з вечерею, я сів до столу.
— Ну, що чути? — запитав я Гончаренка.
— Ще нічого. Приходив вахмістр, дак я сказав, шо будити ваше високоблагородіє не можна. Знати, ще не чули нічого.
Я повечеряв і встав од столу.
— Ну, Гончаренко, це вже останнє,— сказав я,— давай свічку і йди за мною... ти ж чув... я піду до каплиці, а ти чекай мене в сусідньому покої... на випадок алярму42.
Вхідні двері палацу не були замкнені. Я пішов по сходах нагору, наші кроки гулко віддалися в порожняві покоїв. Я знав, що капличка була по лівім боці палацу; одні за одними відчиняли ми двері покоїв і нарешті спинилися перед високими стрілчатими дверима.
— Чекай тут,— сказав я Гончаренкові і сам відчинив двері. Так, це була капличка.
Вже стемніло, і в пітьмі на мене глянули суворі постаті святих, це були високі ікони у зріст людини, в дерев’яних рамах, вони висіли одна при одній круг усіх стін.
Готичні вікна з різнобарвними шибками, високе склепіння, вівтар без свічок, без лампад,— од всього цього віяло пусткою, холодом і сумом покинутого храму.
— Надушити ліву сандалію св. Вінцентія,— згадав я слова Броніслави. Але котрий з них святий Вінцентій? По чім пізнати? Вона не доказала, на іконах не було написів, і майже всі святі були в однакових сандаліях. Я почав душити сандалії всім підряд, передушив всім ноги і нарешті натрапив на святого Вінцентія, бо придушив ліву сандалію — і ікона подалася назад. За іконою була невеличка ніша, вузька, але довга. Вона була вибита в самій замковій стіні, в глибині висіло чорне розп’яття, перед ним горіла червона лампада; стара графиня сиділа в кріслі, пані Стецька в чорному вбранні сиділа долі, сперлася головою на руки. Чорне волосся збігалось по плечах і вкривало її всю, наче чорним платом. Обидві не поворухнулись,— вони чекали смерті.
— Графиня Броніслава прислала мене до вас,— озвався я,— переказати вам.
Стара глянула на мене, очі її зробились чорні і гострі, мов у кицьки, вона чекала останнього слова Броніслави.
— Що вони, вона і князь Стефан,— закінчив я,— на волі.
— На волі?! — Вона підвелась в кріслі, глянула на мене і знов впала.
Пані Стецька підвела голову:
— На волі? — проказала вона глухо.— По той бік нашого життя?
Графиня глянула на мене з ненавистю й холодним презирством.
— Ідіть,— сказала вона уривчасто,— або вбивайте і нас.
Я спалахнув.
— Графине, часу в нас небагато, щохвилини можуть прибути сюди з трусом, з арештами... можуть арештувати й мене. Слухайте ж і вірте тому, що все, що я кажу,— щира правда. Гляньте на цей перстень, його наділа мені на палець Броніслава, вона мене благала врятувати вас і довірила мені таїну вашого притулку. Слухайте ж, що сталося.
Вони обидві вп’ялись в мене очима, я оповів їм коротко всі наші пригоди і те, як крик Броніславиної мамки зірвав всю справу.
Вони слухали мене, очима ловили кожне слово.
— Вони живі, живі обоє! — скрикнула пані Стецька, зриваючись з місця.
— Вони вже за кордоном.
— О, Єзус-Пан! — Пані Стецька стиснула мені руки.— Пан ротмістр... пан ротмістр.
Вона притулилась обличчям до стіни і заридала.
Стара довго не могла одвести голосу, нарешті промовила тихо:
— Чим зможу я...
— Не дякуйте,— перебив я її,— я зробив те, що змушувала мене зробити моя совість. Ми маємо мало часу, треба обміркувати, як врятувати вас і вас, пані. Зміркуйте: ще вчора вночі довідались вони про те, що засуджені втекли, сьогодні шукали скрізь, завтра прийдуть сюди, почнеться трус, вам, пані,— звернувся я до Стецької,— не треба попадатись їм до рук.
— О, нізащо! Нізащо! — скрикнула Стецька, стискаючи руки, але графиня одказала твердо:
— Я не піду нікуди, стара вже я для того, лишіть мене, тут я умру, і труп мій залишиться в рідному гнізді.
— Не можу вас залишити тут... Броніслава благала мене... Пріор дасть вам притулок. Тут вас знайдуть, заарештують.
Вона не слухала, вона хтіла вмерти в Ружмайлові.
Нарешті ми вдвох з Стецькою умовили її. Я почав прощатися. Справді, з хвилини на хвилину можна було сподіватися трусу, арешту.
— З вами ми не побачимость ніколи,— сказала Отецька, простягаючи мені руку,— я перейду кордон, їду до Рима. Я присвятила себе Богові.
Я поцілував її руку.
— Ви допоможете графині?
— О, так,— одказала вона,— тут залишалася одежа пана пробоща...
— Будьте спокійні, я вряджу все...
— Ви побачите Броніславу?
— Так.
— Скажіть їй,— я спинився: що, власне, треба було їй сказати?
Пані Стецька пильно глянула на мене.
— Я скажу їй все,— додала вона тихо.
Я попрощався з ними і хутко вийшов з кімнати. Ми перейшли з Гончаренком всі покої і вернулись до своєї кімнати.
Будинок здавався мертвим, я теж.
Впав на ліжко — сну не було. Тепер згадувалась кожна найменша деталь цієї події, рух, слово... А поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара: "Що тепер буде?" Доказів моєї участі в їхній втечі не було жодних. Проте... І білі Шлітерові очі раз по раз дивилися на мене.
Але втома взяла своє, і я заснув важким сном.
Мене збудив пізно вранці Гончаренко.
— Ваше високоблагородіє, так що ротмістр Жолтков і поручик Турута ідуть до нас,— відрапортував він.
Я схопився. Двері розчинилися. До кімнати ввалився Жолтков, а за ним Турута. Турута був схвильований, видно було, що він ще не гаразд розумів, що сталося тут.
— Гляньте на нього,— крикнув з порога Жолтков,— та він спить, мов янголя, і не знає того, що сталося!
Ми привітались.
— Та в чім справа, що таке? — запитав я, хутко одягаючись.
— Що таке? Твої повстанці втекли!!
— Як? З льоху? Крізь землю?
— Саме якраз і крізь землю! Та ти послухай-но тільки! Казка та й годі! Тут з цими панами — що не крок, то зрада. Засадили їх не в льох, а просто в яму! Залізні двері — ні вікна, ні щілини, і, уяви собі, там, в тій ямі, був камінь, ну, простий сірий камінь, а то ж був потаємний хід до хідника, вони знали секрета, повернули той камінь і...
— Утекли?! — скрикнув я.
— Утекли ж. Та постривай, дай чим промочити горлянку — все розкажу.
— Та ми тут, як бачиш,— я розвів руками,— до панів не вхожі, але, Гончаренко, біжи пошукай!
— Знайду, ваше високоблагородіє! — Гончаренко повернувсь і вискочив з хати...
— Ну та кажи ж, як, що? Піймали? — засипав я Жовткова запитаннями, сам здивувався тому, як натурально удавав я здивування.
Жолтков почав мені оповідати все по одному: як вже по зміні вартових розчинили двері подивитись на ув’язнених і побачили порожній льох і повернутий камінь, кинулися у хідник, добігли до прокопаної вгорі відтулини, там ще висіла вірьовка, що вони нею вибралися нагору, не вспіли її відв’язати і вилізли по ній нагору... та навздогін... А куди? Де ділись, де сховались — мов у воду впали! Обшукали все містечко, перетрусили монастир, послали по всіх шляхах навздогін — не знайшли. Хтось їм допомагав,— закінчив Жолтков,— бо біля тої відтулини знайшли й заступи, і ломи, та й вірьовку хтось до дерева прив’язав. Хтось допомагав, хтось... А хто ж?
Щастя моє, що я одягався і тому міг і нахилятись, і одвертатись. Жолткову не впало в око моє хвилювання.
Турута все мовчав. Чи він догадувався, чи співчував утікачам?
Гончаренко приніс пляшку "токаю". Жолтков глянув на пляшку і причмокнув губами.
— Це, брат, штука! Де ти видер таке вино? — звернувсь він до Гончаренка.
— Так що взяв з їхнього льоху, що їм, змінникам, в зуби дивитись? — одказав завзято Гончаренко.
— Вірно, вірно, молодець! — похвалив Гончаренка Жолтков: — Бунтарі всі і зрадники.
Він налив собі, Туруті й мені; одпив і крякнув.
— Ну, за твоє ж здоров’я! Пропала, брате, твоя нагорода, але тим часом: будьмо здорові.
Турута простягнув до мене руку з чаркою, глянув мені в очі радісно й щиро і виголосив: — Fartis fortuna juvat43.
Ми чокнулись.
Жолтков налив собі знову.
— А знаєш, кому, власне, спало на думку ще раз після зміни вартових зробити перевірку? — звернувсь він до мене.
— Кому? — я повернувсь до Жолткова, це мені було справді цікаво.
— Шлітерові.
— Шлітерові?! — скрикнув я, й кров залила моє обличчя.
— Так, так, йому.
— Але ж яким чином?
— Яким чином? Німецький пацюк... вже йому щось муляло: чи заздрість до тебе, чи бажання вислужитись, чи передчував щось. Так от, уяви собі, ввечері пішов до чергового сам, а черговим був Кудрін — приятель його, от він і прийшов до нього: ходім подивимось, чи не втекли наші засуджені? Той не хтів іти, сміявся йому в очі, куди там тікати: камера без вікон, без стін — сама земля! Та отже німець намігся — пішли, а пташок вже й нема!
Я стояв приголомшений.
— Звичайно, нагорода, підвищення, тому-то він і заходжувався біля них! — Жолтков широко всміхнувся, налив собі ще, випив, обтер свої вуса і додав похмуро:
— Запобігав перед начальством, та не довелося потішитись нагородою.
— Як не довелося? — я здивовано глянув на Жолткова.
— Пішов в "безсрочний отпуск".
— Як? Що? — кинувсь я до Жолткова.
— Ранком після тієї ночі, себто вчора вранці, знайшли його мертвим в ліжку.
— Мертвим?! — Якби земля завалилася в мене під ногами, я б не так здивувався, як здивувався цим словам Жолтковим.
— Денщик зарізав, і не піймали — втік.
Глибоке зітхання вирвалось в мене з грудей, я впав на стілець.