Це нелегке діло, і кого піймали би московські сторожі — то краще б йому не родитися на світ.
Перший виступив Прокіп.
— Ну, Прокопе, я того й сподівався по тобі. Тобі — то й сам Люципер не страшний. Ти будеш там над усіми ватажком, і кожному призначиш, що робити. Йди ж, сину, між козаків і вибери собі, яких сам хочеш. А не забудь приладити до такого діла, що треба... Коли зробите своє діло, так зараз — навтеки до своїх. Тоді вже розпічнемо нашу роботу.
— Перша піде з димом сотникова хата,—каже самопевно Прокіп.— Це я сам зроблю. Треба тому патлатому попові осмалити бороду, щоб у чуже не пхався. І полковник не сміє живий вийти...
— А ти звідки знаєш, хто в моїй хаті гостює?
— Не лиш ти, батьку, вмієш по дубах лазити, але й я теж, бо я молодший за тебе,— каже Прокіп, хитро усміхаючись.
— Бравий з тебе козак,— каже вдоволений сотник.— Тепер, хлопці, лягайте трішки спати, а я вас побуджу в слушний час.
Прокіп пішов між молодших козаків вибирати собі удальців, а сотник — між старшину, давати при-кази, що далі робити:
— Коли село вже спалахне добре, тоді ми — за рушниці, та з-поза плотів будемо пражити кожного, хто з хати носа покаже або біля вогню з'явиться. Не марнувати стрілен. Пам'ятайте: що куля — то один труп. А коли вже доволі їх постріляємо, так списи і шаблі в руки — і на оставших наскочимо, мов шуліки. Не щадити нікого. Пам'ятайте, що з вовченят вовки виростуть колись...
Сотник говорив з вогнем, а жадоба помсти аж грудь розпирала йому.
В тій хвилі Омелько станув при сотнику:
— Дозволь мені, таточку, сказати тобі одне словечко...
— Ти чому не сидиш там, де тобі було приказано? — гримнув сотник на сина.
— Зараз йду. Хочу лише сказати, що дві наші гармати я забрав з-під шопи, ну і стрільна, і вони тепер можуть нам придатися.
— Добре, сину, давай їх зараз сюди... Гадаю, що москалі будуть бігти до ліса,— добре було б привітати їх камінним дробом, вони певно того не сподіваються...
Довгенько так балакали. Дехто з старшин приліг на траві і заснув. Сотник не спав і сторожив за всіх. Частенько дивився на зорі. Зближалася ніч. Косарі доходили половини неба...
Із кущів вийшло кілька тіней.
— Благослови, батьку, на щасливе діло,— заговорив стиха Прокіп.
Сотник їх перехрестив:
— Тямте, хлопці, що краще вам згоріти у полу-міні, як попасти живим у московський полон.
— Не попадемо, батьку, бо ми знаємо кожну стежку в селі...
— Усе побрали?
— Вже ж, все готове.
Прокіп показав сотникові малий клуночок, який вийняв з-під поли. Сотник почув, що там щось шипіло:
— Там мокрий порох. Його лиш трохи продути — та під стріху готовий покласти. Ну, хлопці, ходімо.
— І нам пора, товариші.
Сотник порозділював військо на частини і кожному гурткові призначив, де ставати. Обсадити кожну вулицю, що йшла з села. Не показуватися, виминати сторожі.
Прийшов Омелько з гарматами. Сотник визначив йому місце між кущами.
— Тут стоятимеш, а коли б ворог хотів втікати до ліса, тоді пали. Налаштовані?
— Дрібними каміннями.
Старшини розходилися до своїх частин; потім виходили гуртами з ліса, мов духи...
* * *
О самій півночі спалахнули вогні в селі аж у чотирьох місцях. Перша запалала хата сотника. Прокіп додержав слова і підпалив її, а сам сховався за грубе дерево. Це був умовлений знак. Хати займалися одна по одній. По хатах всі спали мертвецьким сном. Перший вибіг з хати московський полковник, не одягнений, і кричав: "Горить!". У ту хвилю Прокіп прицілився з пістоля і вистрілив, а полковник повалився на землю. Від того стрілу прокинулося усе. Поміж горючими хатами зароїлося від людей. Поселенці мішалися з солдатами. Настав великий гамір, крики та голосіння. Ніхто нічого не розумів — приказів ніхто не слухав. Про рятунок не було мови. Але то не був ще кінець біді. Тепер залунали мушкетні стріли з-поза плотів та з-поміж кущів, з невидимих рук. А кожний стріл, вимірений до ясного полум'я, не був даремний. Настало таке пекло, що ніхто не знав, де діватися. А підпалячі припали до землі і поповзли до своїх. Мушкетний вогонь не вгавав. Аж відразу почувся голос сурми — і все притихло. Мушкети замовкли; тепер почувся бойовий козацький оклик: "Бий та ріж!"
Козаки кинулися на недобитків, кололи списами і втручували в огонь. Розізлилися, як подратовані оси. Врешті гурток тих, що оціліли, пігнав до ліса. Але тут дві гармати гримнули дробом прямо на втікачів. Знову крик та метушня. Завернули, а дехто, що побіг набік, гинув на спису або від шаблі... Різня тривала до рана.
— Кидайте їх, клятих, в огонь, щоб і сліду не стало,— нехай нас не зачіпають.
Коли вже настав день — із згарища виходив немилий сморід спаленого м'яса. Усе село згоріло дотла, але й вороги околіли в огні...
Козаки вертали до табору на поляну як месники за свою кривду.
XV. СКИТАЛЬЩИНА
Янкель приносив полковникові Кандибі щораз то гірші вісті. Він швендявся по околиці, сходився з ріж-ними жидами і від них довідувався про все.
Москалі загнули собі на Кандибу, вважаючи його головним товчком до непослуху на Запорожжю. В Самарі мали сходитися всі нитки широко закроєного заговору, сюди з'їздилася паланчина старшина, радилася, і вкінці дали таку прочуханку царським військам, що ні один солдат не вийшов цілий. Такі злочини треба покарати, щоби козацька голота знала, з ким грає. Також це стояло на перешкоді цариці до осягнення великодержавності Росії.
Тому-то вирішили в Глухові, що треба несподівано наскочити на Самару, піймати старого і молодого Кандибу, а майно забрати на казну.
Про це все Янкель довідався завчасу — розуміється, за великі гроші, котрих полковник не жалував. Жид служив полковникові вірно, полюбив його і прив'язався до його сім'ї, наче до рідних. Полковник знову і козаки відносилися до Янкеля, як до свого чоловіка.
Одного разу прибіг Янкель з своєї мандрівки — аж духу йому не ставало, так задихався:
— Пане полковнику, мій добродію,— вам треба негайно втікати, бо москалів йно що не видно...
Жид став плакати.
На добавку того пригнав гонець з недалекої оселі самарської паланки з вісткою, що від границі йде велика сила московського війська прямо на Самару. Полковник прикликав зараз Петра, Марту і Степаниду і сказав їм, про що довідався і що їм треба робити. Марта стала плакати, що на старості літ мусить йти на скитальщину між чужих людей.
— Не турбуйтеся, тіточко,— потішав її Петро,— світ широкий — не пропадемо. Я знаю шлях в турецьку землю, і там, між бісурменами, краще заживемо, як між православними москалями...
А звертаючися до батька:
— Нема що, тату, гаятися: треба брати, що дасться взяти, який десяток наших козаків, котрим не хочеться піти до пікінерів,— та й в дорогу.
— А я за козака, твого чуру, передягнуся,— каже Степанида,— так мені буде наручніше.
Зараз стали ладитися до дороги. Ладили вози, набрали на них, що можна було взяти. З козаками пішов і старий приятель полковника, Терешко, бо не хотів розставатися з полковником.
На другий день ще не світало, як з полковничого хутора виїхала невелика валка з кількох возів, високо навантажених, по-чумацьки понакриваних мажними плахтами. На возі сиділо кілька жінок, між ними і Марта, яка заєдно плакала і проклинала москалів, а довкруги возів їхали на конях полковник, Петро і кількоро козаків. Між ними визначався молодий козак-чура на гарному коникові.
Прямували в степ на Дніпро, через котрий треба було переправитися. Переправа була недалеко Кодака — там, де Самара має вливатися в Дніпро. Переправившися, опинилися в козацькій паланці. Не знаючи, який дух тут віє, вони виминали оселі, щоби не попасти в яку засідку, і їхали степом прямо на Січ. Нехай тепер січова старшина придивиться, що Кандиба не від гараздів втікає і що те саме може кожному статися, тому треба конечно подумати про оборону...
Робилося щораз гарячіше. Марта, не привична до степового сонця, стала западати на здоров'ю. її боліла голова, і заверталася так, що не могла на ногах устоятися. Жінки клопоталися біля неї, та не могли їй нічого порадити. Під полотняним шатром на возі було ще гарячіше, як на сонці. Стара Марта, здавалося, вже доходила.
— Найкраще буде, як мене полишите в степу своїй долі, а самі втікайте, не задержуючися. Мені й так остання година приходить.
— Пані б так у холодку де полежати,— казала одна стара жінка,— то зараз подужала б.
Полковник вирішив заїхати до найближчої козацької оселі і впроситися в хату. Його знає усе Запорожжя і не відмовить йому гостинності. Кількох козаків поїхало в степ і справді знайшли невеличку оселю, а посеред неї — гарний хутір. Туди й поїхали.
У тім хуторі жив молодий ще сотник Никифор Гнида, добре знайомий полковникові. Полковник дуже був з того радий, що так трапилося, а сотник прийняв його гарно і примістив вигідно гостей. Жінок помістили в окремій кімнаті. Коли полковник виговорився, що втікає перед москалями, Гнида запевняв його, що в його хуторі зовсім безпечно, бо про москалів тут не чути. При вечері довідався сотник Гнида, що в Самарі сталося тоді, як гості від полковника вже пороз'їздилися. Довідався і про те, що москалі хочуть піймати Петра та що за їх голови визначена від казни нагорода.
— Ой, зле з нами,— каже Гнида, важко зітхаючи... Кандиба думав, що попав на свого однодумця,
та хотів далі виводити свої жалі та висказувати думки, але Петро трутив його під столом ногою, щоби не дуже-то виявляв свою душу перед чужим чоловіком. Петро, що побував між ріжними людьми, знався краще на них, як добросердий Кандиба, у котрого душа була відкрита для кожного, мов книжка. У нього що на душі — те й на язиці.
Петрові не злюбився Гнида від першого погляду ще на раді старшин в Самарі. Щось відпихало від нього, не довіряв йому. Кандиба урвав на слові.
Тепер заговорив Гнида:
— Гарний у вас чура, далебі... За такого чуру дав би пару гарних коней. Коли хочете, зробимо заміну...
Гнида вдарив Кандибу по-приятельськи по плечу... Петро скипів і почервонів на лиці. Той поганець так зневажливо говорив про його дружину.
— Вибачайте, пане сотнику, але ми — ні москалі, ні татари, щоб людьми торгувати...
— Дам чотири коні та ще й п'ятдесят дукатів... Тепер старий батько мусив гамувати сина, бачачи,
як він порушився і піймав рукою за те місце, де була шабля.
— Дозволь нам, наш пане господарю, вказати місце на відпочинок, бо ми всі дуже потомлені...
Гнида плеснув в долоні, як роблять великі пани,— зараз з'явився козачок і станув біля порога.
— Наших любих гостей примістити в середній кімнаті, коней — у стайні, а козаків — у стодолі.