Олюнька

Я так буцімто не за тим зайшла до Ганни й роз­питала все дочиста.

— Хіба Ганна не хоче?

— Та про те й бесіди не було, але вона мені на Олюньку наговорила таке, що я не дозволила би нізащо в світі, щоб Дмитро на ній женився. Та то вам така ящірка, нероба, нехлюя, неук...

— А я вам кажу, що Ганна бреше! — відрубав Шевко.— Я Олюньку ліпше знаю, ніж хто інший. Вона була у нас два тижні. То така спокійна дівчина і зо­всім не лінива. Але з того всього, що мені говорите, я бачу, що Ганна не хоче її віддавати заміж, і я знаю чому. Їй, видите, трудно прийдеться ґрунтець відда­вати, тому й відганяє женихів. Я чув уже трохи про те, що вона людей лякає Олюнькою, але нічого не сказав, бо це мені трохи на руку. Гадаю: не буде інших, то легше доведеться Дмитрові, а вони обидвоє ніби сотворені одне для одного...

— Ганна каже, що вона не вміє ніякої роботи господарської...

— Коли так, то дивуюся, що Ганна така безчола, що може про таке признава­тися! А хто ж тому винен?.. Не сором же то для неї, що за стільки літ нічому її не навчила?

— Вона каже, що Олюнька такий дурний пень, що нічого навчитися не хоче...

— О! Знов неправда! Якби вона була така туманувата, то й читати не на­вчилась би, а це ж більше штука, ніж шити. А вчитель дуже її хвалив, казав: "Вона в мене перед усіма дітьми..." Я лише дивуюся, що ви, сестро, така розумна жінка — так легко дали себе вивести в поле. Нема що казати, Ганна хитра баба, але зі мною вона не потрапить!

— Я чогось, панє брацє, боюся...

— А я вам кажу: не бійтеся нічого! Все буде добре, і будете мати добру не­вістку. Скажім навіть, що вона справді нічого не вміє,— ну то що? Або ви її не навчите? Лиш припильнуйте її щиро, а побачите, що за півроку буде з неї така господиня, аж любо!.. Тепер я сам візьмуся до того. В тім уже моя буде голова!

Костиха пішла додому.

Шевко вирішив обминути Ганну, а обговорити діло з Андрієм. Зараз прикли­кав до себе наймита Гринька.

— Гриньку, підеш до Лукашевого Андрія, та так, щоб Андріїха не знала й не бачила тебе, і проси його до мене. Але кажу ще раз — щоб жінка нічого не знала. Зрозумів?

— Зрозумів, чому ні?

Гринько йшов вулицею попри хату Андрія, оглядаючись на всі боки обереж­но, щоб не побачила його Ганна. Вона саме тоді робила щось в городі з Олюнь-кою. Гринько схилився-таки попід пліт і зайшов перед хату, де вже Ганна не могла його бачити. Андрій ладнав щось коло воза на подвір'ї.

— Пане Єнджею,— каже Гринько стиха,— пан Шевко просили вас чогось за­раз до себе — та так, щоб ваша жінка не знала.

— Добре, я прийду незадовго.

Гринько звернув на іншу вулицю і щез між плотами.

Андрій покинув сокиру, надягнув полотнянку і поліз через перелаз. Ганна по­бачила його, але не мала смілості питати, куди йде. Андрій, щоб не звертати на себе увагу жінки, каже:

— А вважайте там на хату! Я йду до коваля, щоб мені зладив сворінь до воза...

Андрій був цікавий, чого Шевко кличе його, і йому ані на гадку не прийшло, щоб це торкалося сватів. Шевко попросив його до кімнати.

— Я вас, пане Єнджею, просив сюди задля Олюньки. Я хочу йти в свати до неї, ну, а що ви її опікун, то я хотів перш із вами потихо поговорити.

— А за кого ж?

— За Костьового Дмитра.

— Або я знаю, чи то буде добре?

— Чому не мало б бути добре? Тому хлопцеві нічого закинути не можна, бо то вам парубок на своїм місці. Був стільки літ у мене, і я його випробував на всі боки та й можу кожного запевнити, що в нім пливе добра шляхетська кров... От нічого довго думати! Зробимо восени весілля, та й Олюнька піде до хати Дмитра.

— Мені здається, що вона ще молода,— замітив Андрій,— таж то їй лише на сімнадцятий рік пішло...

— Так? На сімнадцятий? А я гадав, що їй ще лиш на шістнадцятий... Коли так, то ще ліпше.

— Та все ще молода... і я ще не гадаю її віддавати.

— Ну, як хочете! Але я Дмитра цеї осені мушу оженити... від війська він уже звільнений. Ні, то ні, треба деінде шукати. Але я мислив, що воно для вас буде ліпше. Ось дивіться: взяв би Олюньку до своєї хати, а вас лишив би таки в її ха­ті та й рахунків не жадав би, як опіка скінчиться. Мали б ви святий спокій раз назавжди. А так не знаю, що буде. Трапиться хтось Олюньці, хтось порядний. Ви їй не батько, теж не зможете заперечити їй піти заміж, бо як ви не дозволите, то суд дозволить. А хоч би чекала аж буде мати двадцять чотири роки, тоді й без дозволу віддасться, як схоче і за кого схоче. А коли той "хтось" не буде ма­ти своєї хати і до Олюньки пристане? Тоді забирайся, вуйку, хоч би й серед зими. Знаєте: з чужого воза і серед болота злазь! Отже, подумайте добре, поки скаже­те "ні". Я потрапив би остаточно й сам тої штуки, що домігся б через суд для Олюньки дозволу піти за Дмитра... але тоді Дмитро міг би впертися... і. може, схотів би Олюньчину хату знов якомусь Йоганові найняти. Подумайте добре! Я, видите, в тім ніякого інтересу свого не маю, але лише хотів би Дмитрові долю забезпечити, бо то мій свояк і добра дитина. Для нього міг би я і в місті жінку знайти, але я волію шляхтянку. А може, Олюньці з того буде яка кривда? Борони боже! Я за Дмитра ручаюсь, бо то добрий хлопець... Розумієте, язици[30]?..

— Та я, пане Якуб'є, проти Дмитра нічого не можу мати... Певно, що хлопець добрий і господарний...

— А видите, самі кажете... Ну, як же?

— Та дай боже в добрий час!

Подали собі руки.

— Але я гадав би, пане Єнджею, що ви ще нічого не говорили перед жінкою... Баби готові нам всувати, а ви самі видите, що то добрий інтерес для вас. У не­ділю я прийду в свати.

Андрій попрощався й пішов додому. Було йому трохи прикро, що треба буде віддати грунт та й робочі руки... Але до того мусило колись дійти. "Як не тепер, то в четвер",— думав собі Андрій, як переступав перелаз.

Ганні, розуміється, не сказав про те ані слова. Так само Ганна не говорила йо­му ніколи про те, щоб хто коли питав про Олюньку.

В неділю після обіду появився Шевко в новій капоті з Дмитром та ще одним поважним шляхтичем у хаті Андрія.

Ганна, як побачила Дмитра, здогадалася відразу, чого гості хочуть. Вона хо­тіла зараз утекти з хати і сховатися десь, але Шевко придержав її на порозі

— Ов! Щось вам, пані Єнджейова, не дуже милі гості, коли втікаєте... Поче­кайте трохи та прийміть нас хоч добрим словом, коли не вином-медом...

Нічого було робити. Ганна вернулася від порога. Андрій попросив гостей сідати.

— Може, вже здогадалися, чого ми прийшли до вас з каваліром, коли у вас є панна...

— Та певно, що здогадалися,— каже Андрій,— ми дуже вам раді.

— Та чого говориш, коли не знаєш, про яку тут панну ходить, — каже Ганна, котрій саме тепер прийшло на гадку, чи не вдалось би своєї доньки за Дмитра віддати.

— Ну, коли так, то я скажу виразніше, — обізвався Шевко.— Ми прийшли з паном Дмитром Полошинським до панни Гелени Лукашевої в свати.

Олюнька, як почула ті слова, хотіла утекти з хати. Другий сват задержав її на порозі.

— Ото ладно, та так утікати перед шляхтою? Почекай трошки? Олюнька вернулася й залізла в кут за запічком, вся червона як рожа.

— Дякую за честь, панове шляхта, а я Олюньки не маю ще до віддання, вона ще дитина! — кинула зі злістю Ганна.

— Як лише тому,— каже з притиском Шевко,— то нема страху, щоб її не засватати.

Тепер обізвався Андрій. Він зміркував, що Ганна буде перечити, а йому хотілося показати перед шляхтою, що він пан у хаті, а не Ганна.

— То, панове, все жарти, що моя жінка говорить. Тут лише моє слово буде мати вальор, бо я Олюньці опікун. Отже, я дозволяю й погоджуюся з тим, щоб Дмитро взяв Олюньку, як лиш вона сама схоче за нього вийти...

— Ну певно, що так! — каже сват.— На милування нема силування.

Андрій звернувся до Олюньки:

— Що ж, Олюнько, підеш за Дмитра?

Олюнька не обзивалася, лише, відвернена до печі лицем, колупала пальцем у запічку.

— Та бодай подивися на нього, бо не будеш знати, котрий! — каже Шевко, підходячи до дівчини. Він узяв її за плечі та повернув лицем на середину хати.— Відтак у церкві могли б тобі замість гарного Дмитра підставити якогось каліку...

Олюнька глянула спідлоба на Дмитра й усміхнулася. Але в її чорних очах показалися сльози.

— Ну, говори, хочеш Дмитра, чи ні?

— Хочу,— відповіла несміло Олюнька, не підводячи голови.

— А підеш за нього з доброї волі? — питає далі Шевко.

— Піду...

— От і ладно! Видно, що розумна дівчина, коли таким гарним шляхтичем не помітує. Отже, пам'ятайте, панове, добре, що шляхетно уроджена Гелена Лу-кашева годиться вийти заміж за шляхетно уродженого Дмитра Полошинсь-кого. Дай боже щастя на довгий вік! Тепер поцілуйтеся!

Дмитро кинувся до Олюньки, обняв її міцно за шию і цілував, куди попало.

Шевко лиш підморгував на свого товариша-свата.

— Де ти, Дмитре, навчився так гладко дівчат цілувати?.. Видите, пане брацє, цілує, як з книжки. Вірте ж тепер тим вітрогонам у їх смирність! Вдає, що дівчини боїться як вогню, а дайте йому волю, то цілує, аж ляскіт іде...

Андрій шепнув щось Ганні. Вона пішла до комори, принесла хліб, масло, а сина послала за горілкою.

— Ба! Де ж хустка? — питає Шевко.

Ганна пішла до скрині й витягла нову хустину, певно, не для Олюньки прилагоджену. Показали Олюньці, як має хусткою перев'язати. Посадили молодят за стіл. Гості посідали.

— Дуже добре зробилося,— каже Шевко,— так я люблю. Пощо то довгого м'явкання, як коти на даху?.. Раз-два — та й по заручинах!

Першу чарку підніс Шевко

— Коли вже так ладно сталося, то нехай бог благословить з роси, з води ,аби ви були багаті щасливі й веселі, як свята землиця в петрівку! Любіться щиро, то й біда вам нічого не зробить. За ваше здоров'я, віват!

Дмитро випив до Олюньки Вона взяла чарку, поцілувала вуйка, вуйну і сва­тів у руку, випила трошки та поставила чарку на стіл.

— Ну, коли ж зробимо весілля? — питає Шевко.

— Та хіба аж восени.

— Певно, що восени, бо й робота тепер і нема нічого прилагодженого. При­даним займеться вже моя, бо є на те в мене сотка, що лишив покійний Лукаш, царство йому небесне! Але треба і волю його сповнити. Весілля буде тихе, без музик. Візьмуть шлюб, поснідають у мене — та й до роботи. Що то варті ті всі гуки-пуки та й п'яничення цілих три дні або й більше?..

Гості закусили і стали прощатися. Дмитро поцілував Олюньку на прощання. Вона вже не соромилася й поцілувала його теж.