Я не терплю мучеників. Називайте мене Вера, тобто правдива. Але я не правдива, я зрадлива...
Олелько зашарівся, це все було маячінням, він не знав що сказати. Зовсім як у Гоголя, подумалось йому, так як Андрій Бульбенко, що потупив очі перед полячкою-панночкою і зрадив вітчизну. І за те, за цю золотокосу з'яву, батько Тарас його вбив. Русяво-со-лом'ястий кучер дівчини, що стояла поряд з ним, у сонці, на веранді, в перспективі цього чудесного парку, черкнув його скронь. Він сахнувся. З вітальні його покликано так, начебто визволено з якогось неймовірно солодкого полону.
"Веро, прощавайте", — прошепотів він і йому було шкода йти звідси, з цього русявого полону, від цього причинного посміху йти геть, назавжди, без вороття...
... Табуни басували в загороді, а коли конюхи
ляснули довгими батогами, огирі й кобилиці прищулили вуха й присіли на задні ноги. Одкинено ворота, пронизливо заіржали передні, що на них напирали однолітки й тоді вирвались на луги як хвища. Олелько й батько аж стали в бричці на одшибі. Дементій зацмокав і собі, Гадюка тужливо заіржала. Білі, сірі в яблуках, червоні й чорні, гніді й булані, коні мчали радісним вихрем. Статочні жеребці вигинали круті шиї, що вилискували як крукокрилля, інші гризлися, як потвори з далеких діб, вишкірюючи зуби й викочу-чуючи алмазні очі. Ті, які ще не знали ніколи сідел ні заліза узд, звивалися дибки. З'під чвалуючих копит кім'ями вибивалась земля разом з травою й все настирливіше, все радісніше іржання вже роздавалось по всьому лузі, ішло аж до чепурного узлісся. Олелько ще ніколи не бачив такої маси коней. Він як і батько на мить забув про все й не зауважав, що й він сам вигукує і накрикує, полонений грозою блискучих ту-ловів, цих пекельно-гарних голов, цих ніжних і сильних ніг. Це було дозвілля найшляхетніших тварин, що знали досі тільки тепло сонця й вологість сочистих трав. Може це були найлюбіші, бо ще найвіль-ніші друзі цієї землі. Може в жилах, що набрякали під тонкою як атлас, тремтячою шкірою цих тварин, бурлили найкращі соки віків, перетворені в горду, палаючу кров. Може коні, що вже затихали, оточуючи тахнучим алюром зелену скатерть луга, були колись прекрасними богами цієї країни золотіючих трав і сивої тирси?
... Поверталися додому тією ж дорогою. За бричкою бігли приторочені огирі, що їх купив батько, багряно-чорні, вогневі, до краю ображені, що ув'язнено їх волю.
А подобаються тобі поляки, тату? — спитав Олелько, все ще заворожений русалчиними очима.
Національність про це ніколи не вирішає. Чи вони поляки, або Бог їх зна' хто, важливе, щоб люди були людьми, а все інше — справа другорядна. Ти ж знаєш, якого друга, поляка Зиґмунта Сєраковського мав наш .Тарас Шевченко? Одчайдушний народ — поляки, люблю їх за це. Хоробрі до нестями, на рожен лізуть. Але що з того — не реалісти, приречені до невигойного романтизму, це їх губить...
Батько зірвав свого кравата й розщібнув коміра, закурив цигарку, димок попнявся в голубінь. Батько глибоко вдихнув польове привілля.
— А ті, що ми у них були?
Ет, мамутове плем'я, — відповів батько своїм думкам, — ці всі княжата і графове — людці мізерні. Колись вони були орли — з гусарськими крилами за плечима, шугали по степах наших, під Москвою і Віднем були, від моря до моря Річпосполиту свою відвойовували. А за царські ласки, за помістя, за титули, всю славу свою знівечили. Тепер це не квіт нації, а безбатьченьки-космополіти. Для такої графині Париж, Карлсбад, чи Віші, ближчі ніж Польща. Живе ось таке потороча на Україні, а спитай її, чи знає вона щось про неї, про тих, що її поять і годують та збагачують?
А от Вероніка казала, що Україна — її друга вітчизна...
Дівча либонь з кебетою, — посміхнувся Василь Михайлович, — щось у ній відізвалося. Графи-нині предки — Чартери йські були_колись православні. Славетний рід, а нині спустошений одірваний як гілка від дуба. Та й Бог з ними, — нахмурився Василь Михайлович, — ми їм не рівня, хоч і ми могли б за нобілітації та за королівські привілеї продати й віру й національність... Відплатиться це колись, ох, і гірко відплатиться...
Він задумався як і Олелько. Обабіч дороги лишались полум'яні маки і сині волошки; стелився за бричкою петрів батіг і будяк. Дудніли коні копитами, торкаючи крем'янистий шлях, роздимались у чвалі їхні ніздрі і чорні гриви, на клубах різьбились графи-нині тавра.
Олелько думав, що осьтак, ланами, покидаючи чавунну браму і насторожений палац з колонами і водограями, — ген у вольні степи, де шелестить тирса, повз Рось-ріку і її скелясті береги, мчить його зеленоока з'ява, онука повстанців, правнука малиновогру-дих уланів, що штурмують нездобутні батерії Сомо-сьєрри...
Це літо було шкварне, яре як полумінь. Такого літа давно не бувало. Лани золотіли передчасно; в садах паленіли ранні яблука; напрочуд буйно розквітали квіти; на лугах буяли шовкові трави. Співучо-безжурний був той червень.
Він прийшов з тьмяними ночами, із смажними вітрами, що несли лиховісне попелиння Небо яріло загравами, верхівці мчали в місто з листами до справників, кружляли поговори про золотий клубок, від якого йдуть пожежі: куди він закотиться, там і спалахне. Інші бачили гайдамаку, всього в червоному, од сап'янців до верха на шапці, як він щезав, як реготав, у яру. А Василь Михайлович відмовився від драгунів, що їх йому відрядили на постій; як спалять, то спалять — говорив він; а Рославців ще споконвіку ніхто не палив. Мужики посміювались, зібравшись біля шоси: вельми надіється рославицький пан на свою добрість, нехай глядить, щоб не перенадіюва-тись. Золотий клубок не розбірає, а просто котиться та й годі.
Починаючи від Трійці великий дім гудів немов ву-лий. З Петербурга приїхав веселун — дядько Сашко, що служив в Гвардійській артилерії, а з ним його приятель Абаза, лейтенант з крейсера "Князь Суворов". Він чудом, разом з небагатьма іншими моряками, вцілів у розгромі під Чушімою. Обидва були танцюристи, бабодури і шалапути, вони не тільки підіймали на ноги всіх домашніх, але встигли об'їхати за несповна тиждень всю околицю; їх знали та зітхали за ними всі місцеві панянки на виданні. Дядько Сашко був із Овруцьких Рославців, нащадок моряка Рослав-ця 2-го, що відзначився під Чесмою та Хіосом під адміралом Грейгом. Він був завжди погожий, хоробро воював на Далекому Сході, в Манджурії, на думку Олелька та й інших, був надто пустотливий, хоч і щирий парубок, але нічим поважнішим не цікавився, а політичними чи громадськими справами поготів. Такий був і його побратим Абаза. Правда, час був зовсім не на веселощі, гулі та байдикування, хоч би тільки із-за однієї тривоги з пожеж, та ще й до того починалася гаряча пора — косовиця, а далі — жнива, і всі справи були не надто блискучі. Проте дзенькіт острог і дзвінкий голос дядька Сашка в одну мить могли перетворити дрімотний будинок та й усю садибу в найбезжурнішу оселю. Оксана Олексіївна хмурилась, Василь Михайлович спочатку дорікав, а згодом розохочувався і сам, приєднувався до цього "бенкету у час чуми", як казала Оксана Олексіївна, звичайно перебільшуючи. Важливою була вістка, привезена з чергової виправи в околицю, яку дядькові Сашкові передав у секреті такий самий веселун, товариш ротмістр 7-го Кінбурського драгунського полку, про те, що садиба Рославців перебуває під неявним наглядом жандармів. Василь Михайлович був подекуди збентежений, бо власне ніяких причин до нагляду начебто не було. На всякий випадок він переглянув усі шухляди в свойому столі і бібліотеку та наказав всім позбутися будь-якої крамольної літератури, зокрема з закордону.
— Рославці, з біса, завжди невгомонні й завжди в неполадках з урядом, — говорив, сидячи на лавочці під липами біля ставка дідусь-полковник й Олелько не знав достоту, чи він це з докором говорить, чи навіть з гордощами; — з усіми володарями й царями
Рославці правуються і сидять по хурдигах, хоч сорому в тому нема ніякого, якщо за праве діло...
Але ви не правувались, — сказав Олелько, прищулившись на невеличку, але ще міцну постать дідуся, що пахкав люльочкою з-під солом'яного бриля.
Та були там різні справи, — зітхнув дідусь; вже без причини не довелося б на Кавказі бути й то в першій лінії. В тому самому Тенгинському полку, в який цар заслав Лєрмонтова. Щоб найшвидше вбили.
Але дідусь замовк, побачивши на стежці постать Оксани Олексіївни. Вона, очевидячки, діяла на нього як втілення суворости. Він перестав при ній бути говірким і входив у себе, немов слимак. Автім боялися її сливе всі, крім малої Гальшки. И тепер вона, покинувши Олелька й дідуся, побігла до бабуні й як метелик, як пелюсток, в своїй жовтій сукняночці, крутилася біля неї. Олелько з цікавістю дивився на зустріч цих двох поколінь. Гальшка — його сестра була розбещена й непосидюща вкрай. Він сам мусів від неї за-біратися іноді в найглухіші кути дому й саду, щоб утекти від її питань, несамовитих розваг і справжніх знущань. Було б важко сказати в кого вдалося це дитинча. Інколи Олелько вважав її чортеням, як і всі, хто мав нагоду приглядатися її примхам та витівкам, яких не вигадав би найвитонченіший розум дорослого. Вона, найшовши раз в маминій кімнаті асигнації, методично, ножицями вирізала всі цифри й заложила ними підлогу. Іншого разу вона підсмалила тюлеві завіски на вікнах, та була б наробила пожежі. Криниця біля дому була для неї улюбленим місцем вкидання найрізніших предметів, від подушок та тарілок і вона з насолодою рафінованого злочинця прислухалась до лету цих предметів у прірву й до сплеску чорної, смоляної води. Іншого разу вона пропадала аж до присмерку, а ввесь дім був на ногах, розшукував її і знаходив аж у гаю, куди забридала сама, або на горищі, або на тому дворі, в якійсь щілині між бу динками, замурзану мов дране кошеня.
Ця диявольська розбещеність Гальшки не коштувала їй ніяких покар. Це кошеня могло б володіти всією садибою, бо їй обіцяли неабияку красу, таку, якою могла хизуватись в роді Рославців хіба що тільки прапрабабка Єлисавета Олексіївна, що чарувала французького короля. "Красунею вона не буде", говорив тверезо Василь Михайлович, але напевно ще більшою розбещенницею, і обіцяв кожного разу, після довершеного до неба вопіющого її вчинку, взятись до неї гостріше, але, звичайно, на цьому кінчалося.