Хильнувши повну склянку первака, якийсь молодий старшина вигукнув: "Чи монархічна, чи анархічна — люблю тебе, Україно!", — вийшов на попове подвір’я й застрілився.
В обценьках
Наш полк поспішає до Вапнярки, бо вночі видно далекі спалахи на півночі й півдні. Переходимо поночі через Брацлав, Тульчин і майже без перепочинку квапимось далі, поки обценьки не зійшлись обома своїми частинами й не замкнули нам дороги на з’єднання з усією армією.
Нарешті ми виходимо на широкий Вапнярський шлях, обсаджений обабіч вербами. На цьому шляху витяглась довжелезна колона нашої Селянської дивізії й суне поволі до Вапнярки, але обценьки вже замкнулись: Вапнярка і найближча від неї станція Крижопіль — у руках ворога. На залізничній колії весь час курсує денікінський панцирник і б’є шрапнеллю по шляху. На густому гіллі верб ще тримається зелене листя й якоюсь мірою маскує нас, але досить нам зійти з шляху, щоб прориватись через залізничну колію, як ворожий панцирник розстрілюватиме нас майже впритул. Десь позаду вискакує у відкрите поле наша дивізійна батарея, нашвидку ладнає гармати й, прямою наводкою стріляючи раз за разом по панцирнику, змушує його поквапно одійти до Крижополя. Не барячись, уся колона збочує з шляху й, озираючись на далекий замовклий ворожий панцирник, перелазить через невисокий насип залізничної колії.
Прорвались, слава тобі, Господи!
Раннім осіннім вечором ми проходимо через пристанційний вапнярський виселок, бо саму станцію щойно відбив у денікінців Гайдамацький полк і закріплюється там, готуючись до ворожої атаки. Минаємо виселок і розташовуємось на ночівлю в близенькому від станції селі Цапівка.
Тут картина мирного бівуаку: розкульбачені коні розвідників, гармати одчеплені від передків, скрізь сновигають козаки, шукаючи, де б купити щось попоїсти.
Я й пиеар тримаємось тепер купи на його мобілізованій селянській фурі. Наполоханий розривами над головою денікінських шрапнелей, Максим уже оговтався і тепер клопочеться тільки про їжу та спочинок. Він знаходить підхожу для нас двох хату майже край села, де на вулиці вже нема військових. Десь неподалеку розташувався з своїм залізним добром і наш зброяр, котрий і досі ще мерзне ночами без шинелі.
Ми натрапили на скнарого господаря. На наше прохання щось продати нам поїсти в нього одна тільки відповідь:
— Нема. Ну нічогісінько нема! Де ж тут припасти щось, коли цілий день військо товчеться й кожному щось дай! Ось почекайте до рання, а тоді жінка видоїть корову й зварить вам галушки.
Невесело лягати спати на порожні шлунки, але не трусити ж нашого господаря в коморі та в льоху, де напевно щось таки залишилось, бо не більшовицькі або денікінські розбишаки ми, а — вояки "свого" українського війська!
Господар, видати, не з бідних, постелив на долівці солому й накрив її рядном, пожалівши дати нам під голови подушки, яких у нього ціла гора на дерев’яному ліжку. Ну і чорт з ним! Ранком, не дожидаючи його галушок, я піду до станційного висілка, де, напевно, збереться хоч якийсь базарчик, і куплю молока, хліба, а то й сала. Важко зітхнувши, я й писар лягаємо й швидко поринаємо в глибокий сон.
Двобій
Перед ранком мені наснився прикрий сон. На мене напала собачня й шалено рве мене за поли моєї благенької шинелі й старі чоботи; я всяко відбиваюсь від неї ломакою, але собачня мов сказилась і ще дужче кидається на мене. Настала мить, коли я збагнув, що не дам ради з своїми напасниками, і тої ж миті я прокидаюсь…
Ніяких собак коло мене нема. Поруч лежить писар Максим і, роззявивши рота, солодко хропе. Крізь маленькі вікна в хату прозирає похмурий осінній ранок. Страх, як не хочеться пробуджуватись до сірої, безпросвітної дійсності!
До хати входить полковий зброяр і стурбовано каже:
— У селі нікого з наших нема, мабуть, десь відступили. Я теж зараз виїжджаю й раджу вам не баритись. Вашому фурщикові я наказав запрягати коні.
Зброяр виходить, а я лежу й роздумую: не може бути, щоб наші так раптом відступили — таж учора ввечері в селі було повнісінько війська! А втім, могло статись і так, що гайдамаки не витримали ворожого натиску з півдня й півночі і покинули станцію, а за ними подались до містечка Томашполя — єдиної вільної дороги на захід — і частини нашої дивізії. Так чи так, а лежати більше нема чого й треба йти самому до Вапнярки — розвідати, що там і як.
Одягаю шинелю, надіваю на плече ремінь австрійської сумки з білизною та набоями, беру рушницю й кажу до писаря, що вже прокинувся й протирає кулаками очі:
— Я йду на станцію, а ви тим часом одягайтесь, кладіть на воза свою канцелярську скриню й будьте готові.
На вулиці мене вражає густа конденсована тиша, що так не в’яжеться з гамором тривалого бівуаку ще вчора ввечері, немов усе причаїлось і вичікує чогось непевного… Йду не бруківкою, а попід хатами, дарма що від недавніх дощів тут слизько й, ступивши кілька кроків, я мало не впав.
Раптом якийсь дядько, що визирав з-за тину, гукає до мене:
— Куди ти йдеш? Он у село вже денікінці входять!
Хоч я їх ще не бачу, але напевно дядько знає ситуацію ліпше від мене, і я повертаю назад і, ковзаючись у багнюці, біжу до хати, де ми спинились на ночівлю.
Писар солодко потягується, одягаючи шинелю, коли я вскакую до хати й кричу:
— Максиме, мерщій! У село входять денікінці!
Мій крик і наполоханий вигляд немовби струшують усього Максима: він накидає на голову свою металеву каску, хапає на оберемок канцелярську скриню й рушницю і в незастебнутій шинелі нибігає на подвір’я, де наш фурщик уже запріг свої конячки й тривожно чекає.
Писар кидає канцелярську скриню на задок воза, кладе збоку рушницю й помагає фурщикові вивести конячки на бруківку широкого Томашпільського шляху. Максим уже стовбичить на возі, коли вдалині на вулиці показуються денікінці. У зелених англійських шинелях і чорних шапках вони йдуть впоперек вулиці негустою лавою. Побачивши фуру й мене коло неї, вони здалека кричать:
— Бросай оружие! Бросай, мать твою перетак!..
Фурщик розгубився й не знає, що діяти. Я кидаюсь на воза, залягаю за писаревою скринею, як за бруствером, і добре вицілюю середнього солдата, що бере рушницю напереваги. Гримнув постріл, і солдат падає ниць, а інші денікінці розсипаються з середини вулиці, біжать попід хатами й починають стріляти.
— Поганяй, бо вб’ю! — кричу я фурщикові, клацаючи закривкою й вганяючи новий набій у цівку рушниці. Це збуджує фурщика від нерішучості, він вскакує на воза, щосили сіпає віжками й б’є батогом свої конячки. Ворожі кулі дзижчать над нашими головами, я раз у раз нахиляюсь за скринею, щоб загнати в цівку новий набій, але шкоди від моїх пострілів так само, як і від денікінських куль, поки що нема. Та й де там влучити, коли денікінці стріляють на бігу, а мої руки разом із возом підскакують на камінні бруківки!
Мов у швидко прокручуваній кінострічці, бачу, як троє селян, опинившись між двох вогнів, падають ницьма в калюжу, бачу, як вискочив із якоїсь хати півсотенний Рябокляч і помчав щодуху навтьоки, а я відстрілююсь далі…
Читач може подумати, що я хизуюсь своєю хоробрістю. Ні, я ніколи не був хоробрий: мені так само, як усім людям взагалі, хотілося жити й вискочити живим із халепи. Звісно, я міг би, поки денікінці підійдуть, знищити свої посвідчення й об’явитись звичайним рядовим вояком, але той інстинкт, який керує людськими вчинками під час небезпеки, підказав мені не покладатись на ласку ворога, а боронитись, саме в цьому шукаючи порятунку. Тільки й того.
А тим часом шлях повернув у провулок, і стрілянина втихла. Гадаючи, що, як тільки шлях вийде в чисте поле, ми знову попадемо під обстріл нової лави, я кажу писареві, котрий і далі стовбичить очманілий, подати мені його рушницю. Він простягає мені свою зброю, припасену на випадок якоїсь несподіванки, але, матері його ковінька! — закривка писаревої рушниці заіржавіла й не відкривається… Бий тебе сила Божа з таким воякою! Спересердя кидаю набік занехаяну рушницю, дістаю із своєї австрійської сумки обойму й сквапно закладаю в свою магазинку.
Конячки виносять фуру в поле. На щастя, ворожа лава йде дуже далеко. Кілька пострілів донеслось відтіля, але де їм влучити по такій малій та ще й рухливій мішені, як ми на нашій фурі! Однак може пуститись наздоганяти нас ворожа кіннота, тому треба мерщій тікати. Я спускаю ноги з полудрабка й суворо кажу до фурщика:
— Поганяй швидше, бо перше, ніж вони настигнуть нас, я застрілю тебе!
Наляканий фурщик і без того нещадно б’є коні, а мені здається, що фура ледве-ледве посувається.
— Не жалій коні, поганяй їх дужче, бо інакше — смерть усім нам трьом! — загрозливо кричу я фурщикові й пильно вдивляюсь назад. Денікінська лава дедалі зменшується й нарешті зовсім зникає з моїх очей. Не видно й ворожої кінноти. Всі ми троє полегшено зітхаємо, й конячки стишують свій несамовитий біг…
Десь верст за шість чи сім ми наздоганяємо наш кінний ар’єргард. Обминаємо його збоку, далі проїжджаємо повз колони піхоти, гарматну батарею й знову піші колони, що простують до Томашполя.
Десь близько полудня ми в’їжджаємо в Томашпіль, і нашу фуру обступають здивовані й водночас зраділі полковий інспектор Г едина, курінний Луцький, сотник Комарницький та ще дехто з козаків. Річ у тім, що півсотенний Рябокляч прибіг босоніж навпростець до містечка набагато раніше від нас і приніс сумну звістку, що інструктора-інформатора, цебто мене, вбито. Він сам, мовляв, бачив на власні очі, як інструктор-інформатор, відстрілюючись, схилив ниць голову. Справді, я, заганяючи новий набій у цівку рушниці, схилявся за писаревою скринею, і сторонній людині могло здатися, що ворожа куля таки настигла мене…
Мене ляскають по плечу й обіймають. З коротких розпитувань я дізнаюсь, що гайдамаки, стиснуті з півдня й півночі, перед ранком покинули станцію Вапнярку з повибиваними шибками й подзьобаними кулями стінами, а за ними відійшли з пристанційного висілка та села Цапівки інші частини нашої дивізії. Відступали поспішно, й було не до того, щоб бігати по хатах будити заспалих козаків.
Раді, що вискочили з біди, я й писар відчули голос своїх порожніх шлунків — адже з учорашнього обіду нашвидкуруч ми ще нічого не їли. Треба задовольнити наші буркітливі шлунки і за вчорашню вечерю, й за сьогоднішній сніданок.