Вже там є такі, що подбають о те, щоби тілько те вийшло на денне світло, що їм буде догідне.
— Боже, боже! — шептав капітан, почуваючи, що щось страшенне стискає його горло, здавлює груди. Гірш приняв се за заохоту до дальшого балакання і, випивши півбутельки вина, торочив дальше, тепер уже зовсім свобідним, інколи просто докторальним тоном.
— А нащо я се говорю, пане капітане? На те, щоби вам вияснити політику. Бо се не політика — коли дерево цвіте, взяти і позбивати цвіт або потім позбивати зелені зав'язочки плодів. Але вичекати, аж грушечки достигнуть, а потім потрясти деревину і бачити, як усі вони спадають уже готові, гарні, соковиті, — отсе радість! Отсе заслуга! А у нас, прошу пана капітана, інакше навіть не можна. Адже злочинець, доки не сповнить злочину, не є й злочинцем. Що ж би то мені було за те, якби я зловив того агента, напримір, в хвилі, коли він їхав з дівчиною зі Станіславова до Черновець?
— Урятували б дівчину! — мовив капітан.
— Е, дівчину! Що дівчина! Дівчині одна дорога! — цинічно сміючися, відрізав Гірш. — Я б її сьогодні відібрав від одного агента, а вона би завтра і без нього пустилася на пси. І се ще питання, чи я б урятував її від нього. Він би мені сказав, що наняв її до служби, дівчина потвердила б, і який же я маю спосіб доказати йому, що се неправда? Ще би мене самого оскаржив, а досить двох-трьох таких припадків, і бідний ревізор буде позбавлений кусника хліба. Тепер — се вже інша справа! Тепер ми маємо в руках сліди, свідоцтва, зізнання, листи, тепер ідемо напевняка, знаємо, чого шукати і кого тягти. Тепер я можу піти і зробити, напримір, у пана капітана домову ревізію і пан не сміє мені сього заборонити.
Капітан схопився, немов опарений окропом.
— У мене? Чи ви сказилися? У мене?
— Ха, ха, ха, ха! — реготався Гірш напівп'яним, напівзлорадним реготом. — Як пан перелякалися! Ха, ха, ха! Не бійтеся, паночку, я тілько на жарт так сказав, на той приклад, zum Beispiel*.
Капітан помаленьку, смакуючи краплину за краплиною, пив вино зі своєї чарки, щоби показатися супокійним і замаскувати смертельну блідність, що — чув се виразно — розливалася по всім його лиці. Гірш своїми малими блискучими оченятами вдивлявся в нього, і напівп'яно-добродушний, а напівхитрий усміх грав на його лиці, розширюючи його грубі м'ясисті губи і виказуючи за ними білі крепкі зуби, немов готові рвати і шарпати живе м'ясо.
— То пан капітан цілих п'ять літ служили в Боснії? — запитав він нараз. — Так є.
— Пригадую собі троха пана капітана ще з давніших часів, ще яко поручника. Я був тоді кельнером у кав'ярні на Вірменській вулиці, знають пан капітан?
— Якось собі не пригадую, — відповів капітан, подаючи вид, немовто він дуже пильно шукає в своїй пам'яті тої кав'ярні і того кельнера.
— О, так! Пан Ангарович! Пам'ятаю дуже добре! Всі офіцери говорили про пана... про панову жінку, що так молода, гарна, що так пана любить...
— Пане Гірш! — скрикнув уражений капітан. — Прошу вас, сховайте ті спомини для себе!
— Ах, який же бо пан капітан! — підхопив Гірш, не виходячи зі свойого щасливого настрою. — Адже ж я не сказав нічого злого. Крий мене господи! Я тілько дивуюся, як пан капітан міг так довгий час видержати в Боснії без жінки.
— Ну, що ж, служба, обов'язок, — знехотя буркнув капітан.
— О так, знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обов'язку. Але за таку жертву повинні би пану капітанові дати золотий хрест заслуги. Га, га, га! Се не кождий потрафить! Лишити молоду жінку через п'ять літ солом'яною вдовою...
Се остатнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршевій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв'язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав, та котрі тепер його поліційиий ум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкіра почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудуванням і обридженням.
— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.
— Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно, моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусилля, щоби з ним не зрадитися. Та нараз, прихилюючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шепотом:
— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?
— Ну, так, — мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.
— А на котрім поверсі?
— На першім.
— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?
— Там.
— І дитина у пана капітана справді хора?
— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха нездорова. Та може, вже їй ліпше.
Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим, пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що сей проклятий напівп'яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.
Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше, ніж найрізкіша зневага.
— О, певно, вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!
Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоби не кинутися на сього огидника і не розчерепити йому голови.
— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злості.
— Нічого, нічого!.. — успокоював його Гірш. — Адже ж я нічого злого... Адже ж я розумію! О, все, все розумію.
— Що таке розумієте?
— Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати і не сказали.
— Що таке?
— Як то що таке? Пан капітан мали мені сказати, для чого так інтересуються тою брудною справою... тою торговлею дівчатами?
Капітанові похололо коло серця. Чув, що Гірш помаленьку, та певною рукою вбиває йому ніж у груди. В його голові мішалося.
— Ах, се би довго оповідати...
— Пощо довго? Пощо довго? — по-свойому всміхаючися, цідив Гірш, не перестаючи ані на хвилю скоса позирати на капітана. — Знають пан капітан, я се пану капітанові коротко скажу.
І Гірш положив руку на капітанових плечах, а в протягу дальшої бесіди почав навіть протекціонально клепати його по плечі. На горе, зміст того балакання був такий, що капітан уже не міг встати, вхопити крісло або виломити ногу від стола і одним замахом зробити кінець Гіршевим усміхам, балаканням і всім його планам.
— Я знаю, пан капітан є добрий чоловік, службовий чоловік, гоноровий чоловік. Одним словом — благородний чоловік. Пан капітан для мене був дуже людяний і чемний, не погордував моїм товариством. Я для того пану капітанові хочу щось сказати.
І, нахиляючися зовсім аж до капітанового вуха, мовив:
— Нехай пан капітан зараз ідуть додому! Нехай пан капітан добре перешукають усі шухлядки, шафки, коробки і комодки пані капітанової. І нехай пан капітан повибирають усі папери, листи, білети візитові — але то все чисто! Хіба метрики і урядові свідоцтва нехай лишаться. А тамте все нехай пан капітан завинуть у стару газету, занесуть до кухні і кинуть у огонь. Але то зараз!
Капітан сидів мов оголомшений.
— Що се значить? Чого ви хочете? — запитав мов крізь сон.
Гірш не переставав плескати його по плечі.
— Ну, адже ж пан капітан — мудрий чоловік! Що пану довго говорити! Адже ж пан знають, я є ревізор поліції і вмію трошка думати. А тут прецінь не треба великої мудрості, щоби зміркувати, що ота вдова капітанова, що займалася вербуванням дівчат, — се не хто інший, як тілько ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми її вчора арештували, не була також і з нею в спілці? Се дуже можливе, а комісари, що перебирають папери тої пані, мусили се вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапиться! Я йду тепер на поліцію, і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараюся — з чемності для пана капітана се зроблю, бо пан капітан, певно, в тій цілій поганій історії зовсім не винний, — що ревізія прийде до панства хіба аж десь надвечір або, може, аж завтра рано. Так значить — кланяюсь панові капітанові!
І, не чекаючи капітанової відповіді, Гірш ухопив капелюх і щодуху вибіг з комнати.
Капітан кільканадцять мінут сидів, як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчилося, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес життя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілився б подумати — величезна, нічим не змита віковічна ганьба впала на нього і роздавлює його на шматочки своїм тягарем. Дізнавав такого почуття, немовби був зерном, що в шалених обертасах крутиться в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскується на тисячі частинок, на порошок, на муку, а кожда з тих частинок одну малесеньку хвилину почуває ще безмірний біль, справлений насильним вирванням її з її природного зв'язку.
Та нараз прокинувся зі свойого остовпіння. Його опанувала безумна тривога. Одно-однісіньке слово держало в своїх пазурах цілу його істоту, шарпало її, кидало його в дрож і в гарячку.
— Поліція!
Задзвонив, заплатив і кинувся бігти додому. Мав тільки кількадесят кроків, та проте йому здавалося, що власне в тих кількох мінутах може там без нього статися щось нечувано страшне. Може прийти поліція, застати цілі купи обридливих паперів, — се було тепер для нього верхом усякої страховини. Які будуть наслідки сього факту — про се не думав. Сама хвиля, коли поліція входитиме до його помешкання, що ще вчора було для нього земним раєм, сама ціль того приходу видавалась йому тепер пеклом, мукою, якої не може знести ніяка людська сила. Треба відповідно приготовитися на сю хвилю! Треба зробити, що буде можна!
І, добуваючи остатніх сил, капітан вбіг по сходах на перший поверх, швидко отворив двері і ввійшов до передпокою, а не заставши там нікого, так само швидко, зовсім з таким самим нервовим поспіхом, як в день свойого повороту з Боснії, відчинив другі двері і ввійшов до салону.
XII
В салоні застав Анелю.