І не стало Виноградова... Тільки шапка підстрибнула вгору і впала, повна крові, на труп. А дві баби, що йшли мимо, з переляку сіли прямо в грязь.
Лишилося більшовикам захлопнутії віддушину поміж Смотричем і Кам'янцем, і нам — кришка. Як у цю віддушину ринула галицька армія, вигнана з Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, і, коли наші лави бігли безнадійно назад, почулося "стій!", і в наші лави синіми фігурами влилися галицькі лави...
Червоні думали, що це німці, і почали панічно відступати.
XLIII.
Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки — телята. Я й думаю, коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. І я перейду до червоних зі своєю сотнею. По полках було наказано національне свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії посилати до Житомирської юнацької школи, яка стояла тоді в Смотричі.
Довго, наче чув, не хотів осавул полку дати мені командировки, але я його упросив.
Звичайно, якби в школі був іспит, то я б провалився, але мені повірили на слово, і я став "майбутнім старшиною". Це було в липні 1919 року. Ми стояли в Смотричі.
Коли була мобілізація, мене поставили на мосту провірятп документи у селюків; я ні в кого не провіряв документів. Всі проходили повз мене, а я стояв і тільки марив про Констанцію... Одному дядькові, я хоч і знав, що він буде бити нас, а не "ворони на городі", як він казав, я дав обойму патронів. Він обіцяв мені за них принести хліба, але хліба не приніс. Обдурив мене.
Коли ми Київ узяли разом з денікінцями 1, було урочисте свято. Нас вистроїли на майдані, і наш сотенний Зубок-Моиієвський з російським акцентом почав нещиро говорити нам, що в Києві кацапів уже немає. Він вважав за кацапів більшовиків. Хто ж тоді, по його, були денікінці, які разом із нами увійшли до Києва?..
Цей Зубок-Мокієвський був знавець своєї справи. Він цифрами доводив, що воєн на світі чим далі — все більше. Це був поет мілітаризму.
У нас форма була така. Жовті чоботи, сині галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору з наплічниками (звичайні погони "в зародку") і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У старшин було все так само, тільки лампаси на галіфе широкі, срібні відзнаки на рукавах, коміри срібні і такі ж хлястики на кашкетах.
Муштровий статут, затверджений Симоном Петлюрою, був перекладений просто з німецької.
Зубок-Мокієвський казав нам, що армія повинна тільки воювати та готуватись до війни, а політика — не її справа. Армія повинна бути аполітичною і у військовій техніці бути європейською армією. У Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк (забув назву його). Було розстріляно юнаками 25 кіннотників. Євреї цілували юнакам руки.
Да. Ще в санпотязі я читаю російську книжку. Підходить до мене старшина й каже: "Ви чого читаєте кацапську книжку? Ми ж з кацапами воюємо".
Я йому нічого не сказав. Не міг же я йому сказати, що просто нічого читати і книжка цікава. Його ж не обдуриш.
А: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, свого не цурайтесь"2.
Він у запалі боротьби навіть і це забув. А з старшиною сперечатися ж не можна.
А Зубок-Мокієвський на муштрі, коли треба спочити й покурити, казав нам:
— Спа-а-ачить.
— Можно па-а-лить.
І казав не "прошу", а "проше". Словом, польсько-російсько-українська мішанина. Сам він граф. Одного разу до нас приїхав начальник школи Вержбицький. Він красиво і кам'яно сидів на норовитому коні. І наші сотні під музику проходили повз нього і на його вітання і похвали відповідали під ногу:
— Слава Україні!
Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору. Він біг поруч із нами і хрипко кричав: "Загоню, сукины сыны..." (бач, коли хвилюється, так говорить російською мовою). Але він же біг разом із нами. Він уже літній, а ми молоді, повні сил хлопці (нас годували гарно, але мало. І ми пекли й їли ще кукурудзу). Ясно, що він захекався швидше нас. Команда:
— Кроком! — І ми, в душі сміючись, струнко йдемо полем Поділля.
Нас виховували декоративно.
Ми постояли ще в Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова 3.
А восени вирушили до Кам'янця.
У мене в цей день, як на зло, народився чиряк під коліном, і мені не було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги і хотів їхати на них. Коли ЗубокМокієвський побачив мене і послав до ладу.
Я сім верст ішов, шкутильгаючи, і аж в Кам'янці розійшовся.
Нас розмістили в духовній семінарії. Ми ходили на варту до "високої директорії" 4. Юнаки дуже любили козиряти, віддавати честь. Вони робили навіть так. Рідко ж зустрічаються на вулиці старшини, яким треба козиряти. Так вони в неділю підуть у парк і групами ходять і козиряють один одному. Наче вони зустрічаються випадково.
Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я "добре" стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети. Петлюра у профіль дуже скидався на Раковського5.
Коли ми йшли по місту, українська інтелігенція кричала нам "слава" і обсипала квітками наші стрункі, наче вилиті з міді, ряди. А Зубок-Мокієвський, коли нікого з панночок немає, мовчки йде поруч. Як тільки побачить панночок, зараз же починає кричати на нас:
— Головки выше!
— Руки...
— Багнети...
І одного разу нашу варту зміцнили галицькою жандармерією (охорона республіканського ладу), і я стою вночі на одному розі вулиці, а на другому галичанин. Я почав говорити з ним про політику, і ми зійшли з своїх місць, власне, галичанин підійшов до мене. А на посту ж не можна балакати. Якраз було викрито атентат білих на Петлюру.
Раптом чую з кущів голос Зубка-Мокієвського (він був тоді вартовим старшиною):
— А це що таке?..
Підбігає до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, і що він мене відкомандирує назад до мого полку. Для кожного юнака це було крахом кар'єри, а для мене — смертю моєї чарівної мрії. Я спокійно сказав:
— Пане сотнику, ви мене ще не знаєте. На ранок Зубок-Мокієвський жартівливо звертався до мене і не згадував про мій полк. Раз я побачив у кіно Констанцію. Тільки в Констанції блакитні очі, а в цеї чорні. Як я клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги і дивилася кудись вбікКоли я був на варті у військового начальника, я бачив махновців, що їх з обозами віддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився з ними, і коли вони дізналися, хто я, вони мені сказали:
— Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька Махна.
Вони казали, що воюють "за хліб і волю".
Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав нас про наше життя і жартував із нами.
В офіціозі директорії "Україна" друкувалися вірші Стаха (Черкасенка) 6 і Олени Журливої 7. Я дуже заздрив Олені Журливій, бо Володимирові Самійленкові 8 я що дам вірші, а він кладе їх до кишені і "забуває" про них. От хитрий дідусь. Щоб мене не образити відмовою, він ховався за свою розгубленість.
Перший поет, з яким я познайомився, був В. Самійленко. Мені було дуже приємно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився од насолоди. Це ж із люльки великого поета...
От початок одного вірша, якого Самійленко "забув" надрукувати:
Червоний прапор в горі сміється,
і трупи покотом лежать...
Співають кулі, і серце б'ється...
Не можу встать, не можу встать...
1919
В школі галицькі професори та старшини виховували нас у суто націоналістичному дусі.
В школі я написав російською мовою поему "1918 год", яку присвятив товаришеві Леніну. Цю поему я читав юнакам. Один юнак сказав:
— А й правда. Вони нас за це й б'ютьПам'ятаю кінець цієї поеми:
...Холодный стон минут...
нарву я черных лилий,
из них сплету венок для нашего вождя.
Целует щеки мне холодный воздух синий,
и поезда бегут, сверкая и гудя...
1919
Галичани перейшли до білих... Наша армія почала як віск танути. Козаки наші масами почали переходити до білих. Бо комсклад був із російських офіцерів, які повтікали од більшовиків, які були тільки при штабах, пиячили та тільки й знали що носити гарне галіфе та "одержувати кошти..." Про козаків, що за них умирали, вони під дзвін чарок і поцілунки проституток говорили:
— Пускай воюют, этого гною для нас еще хватит.
Листопад 1919 року.
Наступає армія Слащова 9. Всі панічно тікають.
Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою.
Ще б'ється тільки шоста окрема запорозька дивізія, у склад якої входить і 3-й гайдамацький полк. І от нас, 800 юнаків, Петлюра кидає на оборону підступів до Проскурова, а сам тікає в Польшу.
Коли ми виступали, був шалений вітер... Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми — на новому плані міста, а вони вже на старому. Трохи не дійшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу, і я був у дозорі... Було темно й вітер...
Польські жовніри висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, й наші міністри прийшли пішки по грязі на вокзал.
Тоді ж трохи не було бою.
Нас погрузили в ешелон. У Проскурові нам усім видали довгі кожухи з комірами аж до плеч. В кожусі — не в шинелі, тепло. Я в Проскурові зустрів товаришів із бувшого свого полку, 3-го гайдамацького. Вони напоїли мене "миколаївською" — і я п'яний їду на фронт.
Нас вигрузили в Богданівцях... Сидимо в станції... Як — "ббамм"!
Броньовик "1-го офіцерського Сімферопольського полка" почав бити по нас. Б'є по водокачці.
Стрілочник перелякався і з криками: "Ой пропав, пропав!" — кинувся від нас тікати... Його спіймали, розложили, спустили до колін штани, поклали на живіт, і юнак із гайдамаків спокійно і розмірене почав його шомполувати...
Мені було противно слухати м'які удари шомпола і стогін залізничника.
Зубок-Мокіевський кричить:
— 1-ша сотня, вперед!
Я був у першій сотні.
Розсипались у лаву і почали наступати полотном залізниці.
"Коршун" відступає і б'є по нас. Ідемо через ліси, ярками, снігами... А він усе б'є...
Ще в Дунаївцях я набрав повну сумку сахару.