Лицем до села

Остап Вишня

Сторінка 25 з 32

Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II

Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:

— Це — чухраїнець.

І ніколи не помилиться…

Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.

Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.

Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.

Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.

Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.

Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.

Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.

Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.

Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.

Якби ж знаття

Найхарактерніша для чухраїнців риса. Рисамати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.

Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:

— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!.. Геп!

— Не треба…

Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: "Не треба".

І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:

— Якби ж знаття, де впадеш, — соломки б підіслав. Або:

— Якби знаття, що в кума пиття…

І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.

От будують чухраїнці якунебудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:

— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.

Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізувалиполемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:

— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.

Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…

Вирішили якось, вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.

Тоді почухались.

— Якби ж знаття… І почали знову.

І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:

— Якби ж знаття…

Якосьто воно буде. Я так і знав.

З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: "якосьто воно буде" та "я так і знав".

Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хтонебудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:

— А чи так ви робите?

Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:

— Та! Якосьто вже буде! І починає робити…

Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:

— Я так і знав!

— Що ви знали?

— Та що отак буде!

— Так навіщо ж ви робили?

— Якби ж знаття…

— Так ви ж кажете, що знали?

— Так я думав, що якосьто воно буде!

Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:

— Дивне якесь perpetuum mobile.

Забув. Спізнивсь.

Друга риса — "забув" і третя — "спізнивсь" характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…

— Чому ви цього не зробили?

— Іііти! Забув! Дивись?! Або:

— Чого ж ви не прийшли?

— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив. Якосьто, сам собі подумав, воно буде.

Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III

Країну "Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

— І все подурному!

ПІСЛЯМОВА

Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:

— Нічого. Якосьто воно буде. Тьху!

ЦЕ ВАМ НЕ БАНДИТИЗМ

Як вам розказать, так, їйбогу, не повірите…

Людина, що бандитизм і бандитів трощила, "як кошенят", здала перед тяганиною… Розгубилась… Опустила руки й каже:

— Можна здохнуть. їйбогу, можна здохнуть.

Кажу ж, на бандитів ішла, груди вперед, без ніякого страху, а як побачила тяганину, кричить аж із села Дашківки, Кременчуцької округи:

— Рятуйте!

І людина, між іншим, зовсім не з боязких. От ким людина була:

а) Організатором червоного батальйону при 12й позачерговій дивізії.

б) Командувачем Ростовського фронту від Ростова до Новобатайська з 24 серпня 1917 р. до 13 червня 1918 року.

в) Командувачем бронепотягів.

г) Командиром експедиційного полку по боротьбі з бандитизмом.

д) Воєнкомом в огневім загоні по боротьбі з бандитизмом.

Людина має 12 ран і контузію.

Людина має три ордени Червоного Прапора.

Звуть ту людину Порфир Кіндратович Черкасов. Виходить, як бачите, що П. К. Черкасов не з полохливих людей…

Ну, так от…

Коли вже, значить, після баталій, тов. Черкасов осівся в селі Дашківці, і тогда считать ми стали ранн, товарищей считать.

Підрахував він, що дванадцять ран і контузія — речі, що й казати, почесні, та не дають вони йому як слід у невеличкому його сільському господарстві працювати. Забрали, капосні, в нього працездатність.

От 1925 року і написав тов. Черкасов до Кишинського тва взаємодопомоги, щоб пенсію інвалідську йому дали.

Кишинське РКВД послало всі папери до Кременчуцького окрсобезу.

Півтора року — ніякої відповіді.

Пишуть кишинці до кременчужан удруге.

Кременчужани відповідають:

"Забули документи. Починай спочатку..!"

Почали вдруге.

Лежала ця справа в Кременчуці рік.

П. К. Черкасов — до Кременчуцької РСІ.

РСІ "поставила на вид" усім винним у тяганині — запропонувала окрвійськкоматові скоріше розв'язати цю справу (протокол окрРСІ від 12 лютого 1927 p., № 6).

Пішов Черкасов по комісіях.

Був аж на трьох комісіях: на військовій, на двох експертних і на останній — у Полтаві. Визнано — друга група інвалідності. Надіслали справу до ВУЦВКу.

ВУЦВК розглянув і повідомив тов. Черкасова, що його справу для виконання надіслано до Кременчуцького окрсобезу.

Здається, все.

Не дуже все.

Кременчуцький окрсобез подивився і, маючи в себе всі документи і всі постанови всіх комісій, пише до Черкасова:

"Надішліть документи від лікаря, що ви таки інвалід, а від сільради про маєтковий стан…"

Весела пісенька:

Хвост поджала, побежала, Начинай сначала.

П. К. Черкасов думає собі:

"Коли я воювався проти контрреволюції, і зовнішньої і внутрішньої, так я знав, що в мене є руки, ноги, м'язи, груди… В мене є. "гвинт", є кулемет, є ентузіазм і бажання знищити своїх ворогів. Я йшов і нищив. Я знав свого ворога, який він на масть, я знав його звички, його прийоми… Аж коли проти мене виступила тяганина, так я не знаю, з чим проти неї воюватись. Так я кричу:

— Рятуйте!"

Страшні вороги бюрократизм і тяганина, коли перед ними герої Червоного Прапора пасують. Ой, страшні!

УНІВЕРСАЛ

До земляків своїх, на Україні й поза Україною сущих

Земляки! Всі земляки: вже перчені, перцьовані й ті, що ще мають перчитись.

Волею найкращих братів ваших настановлено мене, "Червоний перець", на сторожі життя радісного на землі українській радянській.

Десять літ уже минуло, відколи землею українською порядкують робітники й селяни.

І гадалося мені, "Перцеві червоному", що за десять цих років налагодиться життя наше так, що не треба буде нікого підперчувати…

Але не так склалося, як гадалося.

Хоч і маємо ми великі усіма сторонами досягнення, проте: Ще й досі ми сильно самогон п'ємо та в карти граємо; ще й досі ми не позбавились в апараті радянському бюрократизму та протекціонізму; ще й досі ми неписьменності не ліквідували; ще й досі ми газет, журналів та книжок не читаємо; ще й досі ми на трипіллі сидимо та над раціоналізацією в сільському господарстві чухаємось; ще й досі ми індустріалізуємось, як мокре горить… Ще й досі ми не всі кооперовані… А ті, що кооперовані, ще й досі не кредитовані; свині в нас не йоркширські; корови в нас не симентальські; коні в нас і не ардени, і не рисаки орловські; і спізнюються в нас ще й досі потяги; і не доходять учасно в нас листи; і запізнюються в нас телеграми; і не скрізь у нас є виробничі наради; і не Така, як слід, у нас продуктивність праці; і багато в нас бюлетенів до страхкас; і б'ються в нас сковорідками та макогонами по жилкоопах; і тягаємо ми ще своїх жінок за волосся; і не всі ми допомагаємо безпритульним; і не всі ми підписуємось на позику індустріалізації…

Ще й досі поза Україною… вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Союзові хоть чимнебудь та нашкодити…

До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим:

Схаменіться! Десять літ уже, як ви "сини вільної волі"!

Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге десятиріччя, і на третє, і на п'яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні, аж поки не буде на землях радянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.

"Червоний перець"

ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ

Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, "запросив", щоб вони не образились.

Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.

Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:

"Панове й господа".

Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.

Не впали вони й потім, через два тижні.

Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.

І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.

Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, — живуть і далі й не кашляють.

Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.

Як живуть?

Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.

Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди.

22 23 24 25 26 27 28