Скільки чистої радости, Олександро Михайлівно, чистої, естетичної, зворушеної радости дали б ви собою! А ви самі? Та ви б виросли, розцвіли б, як чудова квітка, від самої свідомости своєї сили, цінности, краси.
Олександра Михайлівна слухає мене з непорозумілою усмішкою, але рум'янець не сходить їй з лиця.
— А потім… материнська любов, наприклад. На якій підставі ви берете на себе право нарушення цього великого закону життя? Ради чого? Ради маленьких, дурних, часових і лицемірних людських законів? Та подумайте ж тільки: якась Варвара, якісь деґенератки мають право родити дітей, мають право давати людськости злих, дрібних кретенів; вони міліонами плодять їх, засмічують життя, а ви не можете, ви, від якої були б гарні, чесні, непохитні люде? Олександро Михайлівно, чи це морально, справедливо? Подумайте, які хороші, рідкі діти були б од вас і Панаса Павловича, яке чудесне сполучення в вас із ним, як ви доповнюєте одне одного! Га?
Олександра Михайлівна раптом кладе руки на стіл і схиляє на них голову, її очі, я помічаю, справді, блищать мокро, обличчя горить. Тоді я підводжусь і, не боячись уже деякого патосу, кажу далі:
— Уявіть: ви мати, ви маєте діти, частинки вашої істоти, що таємним, дивним способом продовжують ваше життя. Та не тільки ваше, а всього людства. Та це ж непохитний, абсолютний закон природи! Хай загинуть усі людські закони, всі правила, заповіді; хай щезне культура, слово, думка, а цей закон існуватиме, поки буде на світі хоч одна пара людей! І бійтесь нарушити цей закон, Олександро Михайлівно! Життя багато прощає, але цього не прощає ніколи. І ви мусите його виконати! Так, мусите, Олександро Михайлівно! Мусите відкинути дурні моралі і сказати собі: хочу бути матіррю, хочу передати в будуче переданий мені з минулого тисячеліттями святий вогонь. Чи "законний", чи "незаконний", свій, чи чужий, але в мене мусить бути чоловік, вільно вибраний мною, батько моїх дітей, стародавній, споконвічний приятель і товариш мій. От як вам треба говорити! І власне, вам, бо ви можете вибірати, бо ви гарні, розумні, незалежні. Та не може ж бути, щоб ви ніколи не думали про це, щоб ви не мали цеї плачучої туги матері, щоб ви не любили цею чудною, незрозумілою, прекрасною любов'ю ці крихітні руки, голівки, ці здивовано розплющені на світ оченята. Та не каліка ж ви! Подивіться, що найтісніще, найдужче в'яже людей! Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої лоґіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного. Боже мій, як ви не розумієте цього?!
Я щиро схвильований. Олександра Михайлівна сидить, не рухаючись. Під рукою частіще й дужче, ніж нормально, здіймається й опускається м'ягка заокругленість грудей. Чи не плаче вона? Це було б непогано!
— Кавуно-о-ов, кавуно-о-ов! — вигукує на вулиці густий чоловічий голос. Таким голосом прикащики, їдучи вулицею, викликають на роботу в економію.
— Що ж я маю робити? — раптом чується глухий голос Олександри Михайлівни, й я вчуваю в йому сльози.
— Що? Покликати Панаса Павловича, стати його жінкою й жити разом.
— Тепер неможливо!
— Через що?
Олександра Михайлівна, не підводячи голови, шукає за поясом хустку, витирає лице й тоді сідає рівно. Очі в неї червоні, вії мокрі. Вона не дивиться на мене.
— Через те, що Варвара не віддасть Діми. А без Діми він не згодиться.
Я закурюю й кидаю сірник за вікно в палісадник, де лазять кури.
— Поперше, Діму можна знов украсти. Але припустімо, що тепер це більше важко й неприємно. Тоді йому треба зовсім одмовитись од Діми й улаштувати нову родину, з новими Дімами. Так, це тяжко, але ще тяжче лишатися в цьому становищі. Треба зібрати всю волю й мужність.
— Ні, він не зможе… — широко, не кліпаючи очима, дивиться вона в вікно й помалу крутить головою.
— Ні, зможе, Олександро Михайлівно. Зможе! Инакше він не стерпить зневаги до самого себе. Тільки треба, щоб ви це рішили твердо й так, як ви вмієте рішати.
Олександра Михайлівна мовчить, потім тихо кидає:
— Я сама вже думала таксамо.
— Так?! У такому разі, Олександро Михайлівно, дозвольте привітати вас з… з "незаконним", але гарним, міцним шлюбом. Шукайте кватиру, мостіть гніздечко! Завтра Панас Павлович іде від Варвари. З Дімою, чи без його, але він піде, за це я вам ручусь, я, Яків Василевич Михайлюк! Шукайте кватиру! Коли грошей треба, то я… Автім, про це я з ним побалакаю. Заявляйте хазяям, що виїжджаєте! Ні, серйозно!
Олександра Михайлівна якось по-новому, замішано, лагідно дивиться на мене і сміється, їй, видко, й радісно, й соромно, і страшно те, що вона зрадила себе, й ніяково переді мною, й тисячі переживань хвилюють її. Але я не даю їй замислюватись, — балакаю, жартую, планую, і ввесь час поводжусь так, ніби з цим питанням докінчено рішуче, й навіть ніяких сумнівів не може бути. Олександра Михайлівна часто, як Клавдія Петрівна, прикладає руки до щок, які не перестають палати; трудно, глибоко зітхає, розгублено усміхається, стає такою хвилююче гарною, що я, нарешті, не видержую, беру з комоди дзеркало й підношу до неї:
— Подивіться на себе! Ні, подивіться! Та ви ж божественно-гарні! І Панас Павлович посміє вагатись?! Та вам треба тільки моргнути, й коло вас будуть тисячі Панасів Павловичів! Вибірайте тільки!
Олександра Михайлівна крадькома зиркає в дзеркало, ніяковіє і сміється грудним, тремким сміхом.
— Зараз же йду додому, викликаю Панаса Павловича і присилаю його до вас. Ні, ні, ніяких суперечок! Край! Ну, до швидкого, радісного побачення! Дякую, Олександро Михайлівно, дякую!
Я покидаю її в такому стані, коли людина блукає з непорозумілою, дурноватою, не то щасливою, не то болючою усмішкою по хаті; береться то за те, то за се, забуває, що треба; сідає, схоплюється, знову никає по всіх кутках, а очі в неї застиглі, блискучі, лице в червоних плямах, в голові: карусель із оркестріоном, вогнями, миготливими фіґурами.
— — — —
— Хто біля телефону?
— А вам кого треба?
— Мені треба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?
— Галя! А хто питає?
— Яків Василевич. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати тата підійти до телефону. Дуже важна справа.
— Добре! Зараз!
Голосок холодний, ворожий, — я ж злий ґеній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не кирпатий.
Панасові Павловичеві буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зо мною. Але ж яка слабовільна людина з нього: сховався й гадає, що відкараскався від мене!
— Яків Василевич? — чується у трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.
— Так, це я, Варваро Хведорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.
— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятй. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Михайлюк, дати Панасові Павловичеві й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.
— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Хведорівно. Але все ж таки прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар'єри вашого чоловіка, добродійко.
Слово "кар'єра" робить відповідне вражіння.
— Панас Павлович у сю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?
— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.
Мене починає потішати роля, яка припадає Варварі Хведорівні. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.
— Але хоч приближно ж скажіть, у чому річ!
— Варваро Хведорівно, кожна хвилина дорога! Я вам сказав, уся його кар'єра залежить од цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!
Декілька секунд мовчання.
— Добре! Підождіть хвилинку!
Половину зроблено! Чи сказати йому, на віщо я кличу його, чи теж притягти його кар'єрою?
— Слухаю!
Теж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.
— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа, на ціле ваше життя! Виясняти нічого не можу… Нема часу! Швидче!
— Дозвольте, Якове Василевичу…
— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чому тут. Чи їдете, чи ні, мені треба це знати зараз же. Відповідайте!
— Добре, я поїду, але…
— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!
Я кладу трубку. Біля його, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар'єра — річ серйозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади, Діма — в неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. "Злий ґеній" лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона "інтеліґентним", поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й каже:
"Ти, Панасе, цілком вільний у своїх учинках. Ради Бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то, правда, не до душі мені, але ти не в'яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до його. Михайлюк ставиться до тебе безумовно гарно, хоч не завсіди добре розуміє гарне відношення. Але в даному випадку, я гадаю, варто довідатись, у чому річ".
І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!
Через п'ятнацять-двацять хвилини входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт із чола, розвязло здоровкається й, загалом, видко, почуває себе поганенько.
— Ну, серденько, що за страхіття в вас? А ви помолодчали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мойому життю? Де ховається моя загибіль? Га?
Я не посміхаюсь і сиджу за столом, як при принятті своїх клієнтів.
— Я тільки-що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.
— А-а? — не без ніяковости, недбало висловлює він своє здивовання й бере з стола сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачивсь я з нею. Між иншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім'ї.
— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас із цього приводу була серйозна розмова. Результат сеї розмови, Панасе Павловичу, той, що…
Я роблю строгу, холодну павзу.
— … що вона згоджується бути вашою жінкою, не вінчаючись, і відмовляється від попередніх своїх поглядів на цю справу…
Панас Павлович мовчки, поспішно й розгублено становить сірничницю на стіл.
— Це жарт, Якове Василевичу!
— Ані трішки! Я розумію, коли й як можна жартувати.