Я бачила їх лише один раз в житті, а вони взяли й приснилися. Вітряки обступили наш хутір, крил було багато, і вони повільно оберталися, а потім полетіли. А я бігла за ними, бігла і не могла наздогнати, бо у мене не було крил.
У нашому степу нема вітряків, бо у нас хліб не росте".
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Ще взимку Іван перебрався в новий будинок лісництва, зайняв невеличку кімнатку з окремим ходом і з допомогою Ольги та Марини облаштував своє помешкання. В інших кімнатах довгого барака розмістилися бухгалтерія та кілька родин, що прибули на роботу з далеких сіл. Отож в конторі пахло кулішем і пелюшками, по коридору бігали діти, а коли гралися в піжмурки, то інколи ховалися під Івановим тапчаном, бо кімната не замикалася. Іван спочатку хотів приборкати цю галасливу ватагу, але діти не сприйняли його серйозного тону, очевидно, тому, що коли він зібрав їх і сказав, що бігати по будинку не можна, і взагалі поводитися треба пристойно, маленький карапуз в коротенькій сорочині тихенько заплакав, а потім поворушив пальчиком і склав із свого невеличкого лексичного запасу категоричну фразу:
– Ну-ну... Бека...
Іван розсміявся, підхопив карапуза, поцілував солоні щічки і вийшов з барака. Після цього вже було неможливо відновити репутацію суворого дядька, довелося змиритися і з галасом, і з сімейними сценами, які часом розігрувалися за тонкими дощаними перегородками.
Ольга Заклунна з прихованим незадоволенням випроваджувала свого квартиранта:
– Якщо тобі у нас не подобається, то переходь у той барак.
– Мені у вас було дуже добре, Ольго, але треба ж і честь знати. – Запорожний зв'язав мотузком свої пожитки, забрав книжки, що лежали гіркою на столі, і з кутків кімнати почала вилазити пустка.
Марта перестріла, його на ганку: стояла, спершись на "свій", позначений літами стовпчик, і з примружених очей лилася на Запорожного журба:
– Я знаю, чому ти перебираєшся...
– ?
– Ти хочеш втекти від мене.
– Марто, розумієш...
– Я нічого не хочу розуміти. Краще б ти не повертався зі своєї Кам'янки. Чого приїхав, чого?
– У мене тут багато роботи, – спробував усміхнутися.
– Без тебе справилися б, Марину ж вивчили...
– Ні, я ще вам трошки потрібний.
– Ти її бачив? – це найбільше тривожило Марту.
– Бачив.
– Приїде?
– Не знаю. – І це була правда.
* * *
...Яринка, в чім була, вибігла з хати.
– Я знала, що ти прийдеш, – горнулася до Івана, – добре, що ти прийшов!
Сніжинки падали на її розчервоніле обличчя, танули і котилися чистими краплинами. Очі випромінювали радість – вона все простила: і ту зухвалу степовичку, і довгу розлуку.
– А в мене свати, Іване! – розсміялася і відчинила сінешні двері.
Одарчине обличчя витягнулося, брови чорними п'явками полізли на лоб, свати переглянулися, Данило рвучко встав з-за столу і, похитуючись на носках, зухвало подивився на Запорожного, мовляв, а ти чого сюди прийшов? Іван витримав цей погляд і почав роздягатися. Яринка поставила чисту миску і наповнила чарочку:
– Сідай, Іване, до столу, – сказала і поглядом присмирила Данила: він перестав похитуватися і теж сів.
– Я, перепрошую, – Вацлав Станіславович Ходзінський, – простягнув Іванові через стіл руку худий сват.
– Дуже приємно.
– І це – свати, – відрекомендувала Одарка Павлівна Каштеляна і дядька Явтуха.
– Істинно, сам чув, – підтвердив дядько Явтух.
– Свати – не татари, – мимоволі зірвалося в Івана.
– А незвані гості – гірші за... – Данилові пальці скрутили в чортзна-що алюмінієву виделку.
– То правда, – запишалася Одарка.
– Істинно, сам чув, – вихопився дядько Явтух.
Іван – ні в сих ні в тих – розгублено оглянувся, не знаючи, що йому робити.
– А ми Яринку засватали, – намагалася прискорити розв'язку Одарка.
– Да, – сказав Каштелян, хрумкаючи огірком.
– Мій покійний дід, коли їздив на сватання до Новогрудка, – почав згадувати Ходзінський, але його перебила Яринка.
– Ніхто мене не засватав! – сказала вона.
– Що? – сіпнулися Одарчині брови. – Свати ж прийшли.
– То й підуть, – байдуже відказала Яринка, – Я заміж не збираюся, мамо.
– Ти ж сама говорила, людям слово дала, – благально дивилася Одарка на дочку.
– Нікому я нічого не говорила.
– Мені казала, – приречено нагадав Данило. – Забула?
– Забула, – всміхнулася Яринка.
– Пам'ять у тебе дівоча, – метнула злий погляд Одарка.
– Дівоча, – погодилася Яринка. – Коси довгі, а розум короткий... Що ще скажете?
Мовчання.
– Істинно, сам чув, – промовив дядько Явтух, не розуміючи, що тут відбувається.
– То як же буде? – спитав Данило.
– Ніяк, – Яринка відвернулася до вікна.
Свати переглянулися. Данило встав, одягнув своє чорне пальто.
– Що ж, бувай здорова, – це до Яринки, а потім до Івана: – Ти мені в душу не плюй...
– Даниле, облиш! – сказала Яринка, знаючи, що лиш вона може заспокоїти його. – Я в усьому винна... Я передумала...
– Ходімо, – кинув Данило сватам.
– Це ж тепер поговору на все село буде! – журилася Одарка.
Данило дочекався, поки одягнуться свати, і, не прощаючись, вийшов з хати.
– Да-а, – сказав Каштелян.
– Таке було і з моїм дідом, коли він їздив свататися до Новогрудка, – почав пригадувати Вацлав Станіславович, але замовк, бо його ніхто не слухав.
– Істинно, сам чув, – буркнув про всяк випадок з башлика дядько Явтух.
Одарка снувала по хаті, прибираючи зі столу, на Івана й не дивилася, та все виказувала дочці (хай же й він чує, цей зайда):
– Якщо про себе не хочеш думати, то про мене подумай, як я людям в очі дивитися буду? Люди до неї з добром, з чистим серцем, а вона... Загубиш ти, Ярино, своє життя... А ви (так і сказала "ви") теж совість мали б. Поїдете, а нам тут жити...
– Мамо, годі тобі! – обізвалася Яринка. – До чого тут Іван?
– Хай стежки твої не перекопує.
– Яринка сама вибере свою стежку, Одарко Павлівно, – промовив Іван.
– Вибере, а куди вона доведе її? До твого Овечого хутора? – шипіли Одарчині слова.
– У мене іншого місця нема.
– Ой наплачешся ще ти, Ярино, – сказала Одарка і вийшла на кухню.
Яринка причинила двері і винувато дивилася на Івана:
– Не слухай ти її, для неї все простіше, ніж для нас.
– Для тебе теж не так уже й складно. Якби не приїхав сьогодні, то була б уже Праховою...
– Може, й була б, – Яринка відвела його руки, – А що ти зробив, щоб не була я Праховою?
– Я пропонував тобі одружитися.
– І переїхати на твій Овечий?
– Знову "Овечий", – зітхнув Іван. – До мене переїхані.
– Ти думаєш тільки про себе, – в голосі чулася образа.
– Яринко, ми так з тобою ніколи не домовимося: ти не можеш залишити село, роботу, а я не можу переїхати сюди. Хтось мусить поступитися.
– Звичайно, це повинна зробити я?
– Так. Через років два ми відкриємо школу на Овечому... Зрозумій, що мені важко без тебе. – Іванова рука ніжно перебирала Яринчину косу. – Я люблю тебе... І жду. Я прийшов тобі сказати, бо так тривати далі не може.
– Ти коли їдеш, Іване?
– Сьогодні. Що ж скажеш мені?
– Приїду.
– Коли?
– Ще не знаю... Чекай. Я прийду проводжати тебе.
Прощалися за селом. Іван тримав Яринчині руки, зігріваючи їх диханням:
– Я чекатиму.
Яринка примружила очі і ледь хитнула головою:
– А ти не закохався в ту степовичку? Правду скажи.
– Ні.
– Дивися мері, – погрозила рукавичкою Ярина і міцно поцілувала Івана. – Іди, бо шофер уже, мабуть, задубів.
Довго ще стояла на околиці Ярина: аж поки не зник за рожевими снігами Іван.
* * *
Так і не віддав Парамон того вечора свого дарунка Марині, бо Іван сказав, що незручно "таку штуку" давати вдові, інша справа, коли погодиться вийти заміж. Він послухав, хоч ніяк не міг втямити, чому незручно. Так і їхали вони з Мариною в кузові машини, а згорточок лежав м'якою кулькою під фуфайкою і муляв Парамона: якби ж побачила вона цей дарунок, то й розмова у них легше в'язалася, а так, що не скаже Парамон, – Марина про своє думає.
– То як же, Марино, життя наше далі піде?
– Як на віку написано.
– А хто ж його пише?
– Ми ж самі й пишемо...
– Я не дуже грамотний, може, ти за мене напишеш?
– Чужими руками тільки жар загрібати добре...
– У мене руки... не чужі... Вони все вміють. Хату нову поставили б з тобою...
– Можна в одній хаті жити і бути чужими...
– Я був би добрий... тобі й дітям...
– Навіщо тобі чужі клопоти?
– Разом нам не так холодно було б жити...
– Холод, Парамоне, в душі.
– То подумай, Марино.
– Навіщо тобі вдовина думка? – та й пішла.
Парамон пішов проводжати Запорожного додому і дорогою, як довіреному, виклав розмову з Мариною і запитав:
– Що ж воно могло б означати, Іване Трифоновичу? Є надія?
– Є, – заспокоїв Іван Парамона.
Іван навшпиньках, щоб не потривожити сусідів, добрався до своєї кімнатки, засвітив лампу. На столі – окраєць хліба і риночка з молоком – хтось із сусідів приніс вечерю. Під рушничком біліла записка. "Здрастуй! Я дуже хочу бачити тебе. Хоч як пізно приїдеш – зайди. Марта".
Іван поглянув на годинника – скоро північ. Скинув піджака, увімкнув приймача. Засвітилося зелененьке нічко трофейного "телефункена" – подарунка Вигдарова, – і кімнатка наповнилася джазовими ритмами. Іван спіймав себе на тому, що його пальці відбивали такт. Під таку музику, напевно, легко танцювати. Він міг би зараз сидіти в якомусь затишному ресторані з... Яринкою... Вони дивилися б одне на одного, тримаючи в руках кришталеві кухлі з іскристим вином... Потім він запросив би Марту (чому раптом Марту?) до танцю, вона поклала б руку на його плече, і їм було б хороше вдвох... Можна було б вночі ходити по широких освітлених вулицях незнайомого міста або забрести до парку і там чекати світанку... Яринці, ні, Марті, було б трохи холодно, і він пригорнув би її...
Музика раптом стихла, і щезли місто, ресторан і парк.
На нього чекає Марта. Треба піти, певно, трапилося щось серйозне, якщо кличе вночі. Іван накинув піджака і вийшов на вулицю. Степ то чорнів, то світлішав, бо котилися в піднебесся тяжкі хмари, застуючи надщерблений місяць.
Жодного вогника на хуторі. Тихо.
Може, краще вернутися, міркував Іван, ні до чого це пічне побачення. Що подумає про нього й дочку Ольга?
І пан зупинився: почув якийсь скрегіт. Ну, звичайно, хтось котить тачку. Скрегіт стих десь біля Карагачевої хати.
Запорожний поминув Мартине подвір'я – в хаті не світилося – і підійшов до низенького плоту, яким відмежував од пісків свій город Матвій Карагач.
На городі чорніла купа торфу.