Раптом він подумав, що все життя мріяв про такий спокій — сидіти вечорами біля тину, дивитися на небо і згадувати минуле. Відтак, думав він, мрії рано чи пізно збуваються, можливо, не в усіх деталях, але це не мало значення. Далі полковник згадав, що бачив вже таке небо. Це було дуже давно, в іншому житті. Тоді їх сотня отримала наказ взяти невелике містечко десь на Поділлі. Містечко, під час великого наступу червоних на тимчасову столицю УНР разів десять переходило з рук до рук. Він наказав спішитися своїм козакам і повів їх в атаку. Над рознесеними вщент будинками піднімалися густі клуби чорного диму. Козаки йшли прямо на кулемети. Біля нього були Бучма і Сухомлин. Сухомлин тягнув навперейми свій незмінний "Льюіс", а Бучма на ходу, тримаючи гвинтівку під пахвою, зв’язував три гранати мотузкою. Атакуючі вийшли на бруківку — і тоді полковник побачив, як кулеметні черги за два кроки до нього вибивають довгу цівку кам’яного пилу. Через неї треба було переступити. Він підняв голову — небо над головою було таке ж холодне і прозоре, від нього віяло спокоєм і байдужістю…
Потім полковник почав згадувати людей, яких було приємно згадати. Всі ці люди мали у своєму житті необхідну довершеність, і тоді полковник вирішив, що головне в житті це довершеність.
Полковник встав і з хрумкотінням потягнувся. Часу на роздуми вже не залишалося.
* * *
Коли аківці ввійшли до села, полковник через закладене цеглою віконце хати уважно стежив за кожним рухом на вулиці. Там йшли люди зі зброєю. На конфедератках блищали кокарди з білими орлами. В лісі надсадно крякало вороння. Полковнику здалося, що серед них йде знайомий старшина. Полковник відтягнув затвор і прицілився. Чорний ствол автомату слухняно повівся вбік, ловлячи живу мішень. Полковник примружив око і натиснув на гачок.
Іди і дивися. Галичина, 1949 р.
1.
Слідчий втомлено дивився на сивого чоловіка з довгою білою бородою, який сидів навпроти. Зрозуміло, що це був типовий контрреволюціонер, — про таких багато розповідали старші колеги слідчого, які перебачили на своєму віці безліч таких білогвардійських та петлюрівських недобитків. Щоправда, відразу після війни молода генерація "полум’яних захисників революції" пропустила на той світ або до таборів чимало подібних патріархів. Але на цей раз слідчого здивувала приписка в кінці справи бороданя:
"После допроса особое внимание уделить периоду жизни в1926 году. По истечении следствия арестованного под особым надзором передать в спецотдел № 18 МГБ "
Про цей спецвідділ ходили різні чутки, але хто міг з п’яну бовтнути щось про цей відділ, як правило, незабаром щезав. Тому від заарештованих з такою приміткою намагалися здихатися якнайшвидше.
Нарешті слідчий перевів подих і продовжив:
— Так от, громадянине Шевчук, він же отець Василь, або ви зізнаєтеся, що готували збройне повстання в Польській Народній Республіці і замах на керівників Всесоюзної Комуністичної Партії, або мені прийдеться продовжити допит іншими засобами.
Священик уважно подивився у вузьке віконце над головою слідчого і відповів:
— Чого ж зізнаватися, хіба ви не знайшли в моїй варшавській кімнаті танк для повстання і отруєні апельсини для партійного керівництва?
Слідчий махнув рукою і протягнув йому протокол:
— Ось тут поставте підпис, а завтра ми продовжимо.
Старий поставив каліграфічний підпис і, вже звично склавши руки за спиною, відправився попереду сержанта до камери.
Слідчий провів його довгим поглядом і про себе прокляв хлопців із зовнішнього відділу, що для виконання плану тягають з–за кордону всякий непотріб, з яким доводиться стільки довбатися. Тим більше сунув сюди ніс і цей таємничий відділ № 18.
Слідчий позіхнув і подивився за вікно — вереснева спека стояла для Галичини нечувана.
* * *
Камера була напхана в’язнями ледь не під стелю. Панотець трохи розгубився, дивлячись на таке відверте порушення законів природи, тим більше, що не міг уявити, як сам зможе впхатися туди. Ще через мить його подих перехопило від гострого смороду сечі, поту, крові і відчаю. Населення камери у свою чергу уважно розглядало новачка. Після певної паузи, від стіни піднявся довжелезний чолов’яга і неспішно попрямував до панотця, брутально переступаючи через лежачих в’язнів. Отець Василь, відчуваючи небезпеку, машинально притиснув до себе мішечок з речами. Інтуїція його не зрадила. Чолов’яга, добравшись до нього, відразу почав звичний камерний торг без варіантів:
— Слухай сюди, папаша. Тут тібє мєста нема, а за прапіску треба платить. Я віжу на тібє шкари фарцовиє, — його рука вчепилася в лацкан чеського піджака, — і лапсєрдачок закордонний. Давай міняться — я тібє мєсто под сонцем, а ти мінє, как другу народу, свій прикід.
Старий чемно кахикнув і ввічливо зауважив:
— Перепрошую, але я не зовсім зрозумів ваші слова. Ви не змогли б мені перекласти їх хоча б на одну з відомих європейських мов.
Хижий рот чолов’яги скривився, а вузькі очі звузилися ще більше:
— Ти што, контрік, фраєра з себе строіш…
Зненацька з дальнього кутка камери донеслося спокійне:
— Заткни пельку, придурок, і топай на місце, поки живий.
Чолов’яга озирнувся — до нього рішуче наближався худорлявий в’язень років п’ятдесяти. Обличчя в’язня було сильно обпечене, — але свіжі шрами тільки підкреслювали холодний і жорсткий погляд сірих очей. Несподівано посередині камери виник простір. Блатняк, посміхаючись, повернувся назустріч сміливцю.
— Ну шо ти, бандьора, протів порядку гребеш? — старий побачив, як у чолов’яги в руці за спиною блимнуло вузьке лезо ножа. Він захотів попередити незнайомця, але не встиг. Блатняк ступив назустріч в’язню і стрімко викинув руку з ножем. Той очікуючи напад, вправно відбив удар і, щосили, копнув носаком черевика блатняка в коліно. Той, зойкнув і звалився як підкошений, а в’язень обережно взяв старого за лікоть і повів за собою.
Решта в’язнів, не без задоволення, спостерігала за цією блискавичною сутичкою. Панотець, очі якого вже звикли до півтемряви, пильно вдивлявся в свого рятівника. Той швидко розчистив місце на нарах і шляхетно запросив влаштовуватися. Отець Василь довго сидів, безтямно перебираючи свій пакунок, — з кожною хвилиною понівечене обличчя його рятівника ставало все більш знайомим. Нарешті він наважився запитати:
— Вибачте, будь ласка, чи не зустрічалися ми з вами десь у середині двадцятих років?
Його сусід тяжко позіхнув і потиснув плечима.
Тоді панотець продовжив:
— Дозвольте представити себе — священик, отець Василь.
В’язень ще раз позіхнув:
— Бачу, панотче, що ви занадто багато часу прожили в Європі, — тут не прийнято розкриватися один одному: цілком можливо, я лише підсадка, аби увійти до вас у довіру і дізнатися про ваші хижі плани відносно совєтської влади.
Тепер вже панотець потиснув плечима і зауважив:
— Багато все ’дно не дізнаєтеся, а за порятунок я вам вдячний, останній раз мені доводилося битися більше двадцяти років тому.
В’язень чомусь багатозначно посміхнувся, але протягнув священику руку:
— Мене називайте "Сірий".
* * *
"Сірий" піднявся з підлоги, витираючи скутими попереду руками кров з розбитого роту. Слідчий, важко дихаючи, знов заніс руку:
— Ще раз повторюю — ім’я, місце народження, боївка, псевдо командира!
"Сірий" нарешті забрався на стілець, спльовуючи криваву слину. Удар по нирках знов примусив його закахикати.
— Ну що, падло, будеш казати.
В’язень ледь віддихався, і кивнув головою.
— Так би з самого початку, — слідчий сів і взявся за перо, — починай.
— Пане начальнику, я ніц не знаю. Як німаки наш хутір спалили в сорок четвертому, мене в УПА силою змобілізували. Я в лісі куховарив, а курінь був "Вістуна". Так я там і просидів, в акціях участі не брав, здатися не міг, бо рахувався ненадійним, а як ваші на табір наскочили, то я сам здався.
Слідчий посміхнувся:
— Гони цю пургу комусь іншому. Вас як послухати, то вся УПА тільки те й робить, що куховарить та збирається здаватися, — раптом він схопив зап’ястя "Сірого", — руки в тебе не куховарські, спекою не попалені. Куховари одним ударом блатняків не вирубають, як ти в камері позавчора. А в курені "Вістуна" наш чоловічок був, так ось, він тебе не пригадує, а пригадує, що повинен був до куреня сам окружний військовий референт з’явитися. Ти думаєш, чого ми цілу роту заради твого вошивого куреня поклали? Щоб такого куховара, як ти, захопити. До речі, чого це ти з попом дружбу водиш? Сповідуєшся по вечорах? Коротше, даю тобі день на роздуми, або ми починаємо співпрацю, або наші майстри з тебе все по — іншому вичавлять.
* * *
Тяжке повітря душило не менше, ніж тяжкі думки, які обсіли голову панотця. Він боявся розпачу що поступово підкрадався. Отець Василь вимушений був зізнатися собі, що все ж треба було послухати інших і вибиратися з Польщі як можна швидше, але все своє життя він не міг тікати, і ось тепер він тут, і навіть ікона Святого Юрія конфіскована як незаперечний доказ його контрреволюційності.
Отець Василь, перебуваючи довгі роки в еміграції, заспокоював себе думкою, що Україна завжди буде в його душі, де б він не знаходився. З часом, він витворив своє уявлення про неї, підсвідомо відкидаючи те, що не вкладалося в красиву і яскраву українську легенду. Тепер він знов, після двадцяти двох років опинився на Батьківщині, і його душа боліла, бо це повернення здійснили люди з діаметрально протилежними настановами щодо його України.
"Сірий" спокійно спав на сусідніх нарах. Отець Василь до болі намагався згадати, де він міг бачити ці сталеві очі і незатерту роками ідеальну виправку, і боявся своїх здогадок. Не розкриваючи очей, "Сірий" дуже тихо, так що міг почути тільки отець Василь, проговорив:
— Що, панотче, багато в Україні за двадцять років змінилося?
Священик здригнувся. Неповторна інтонація в голосі підтвердила, що він не помилявся. " Сірий" продовжив майже нечутно:
— Тепер ось що: ви підтвердите слідчому, що матеріали по 1926 року ми заховали в бункері десять років тому. Але відкрити сейф не підірвавши зможемо тільки ми вдвох. Все, на добраніч.
Отець Василь здивовано дивився на "Сірого", той спокійно дихав і священику здалося, що ці слова просто примарилися йому.
* * *
"Сірий" трохи помовчав, уважно подивився на вусатий портрет, чорнильницю, кашкет із синім верхом і почав:
— Ну, пане капітане, хіба я такий дурень, що не зрозумів відразу, що ви панотця в мою камеру недаремно запроторили.