Пригоди молодого лицаря

Робив так, наче роботою ба­жав розбити свою глибоко затаєну тугу. Братчики, що оце свіжо побували на Україні, в Каневі, й вернулися на Січ із Павлом, дога­дувалися, яку тугу розбивав молодий козак у роботі; а іншим зда­валося, що новак своєю запопадливістю хоче прискорити вихід у море, що його ще ніколи не бачив; і горить поривом швидше зче­питися з турком: вони посміхалися ласкаво в уси, але не зачіпали словами, щоб не бентежити соромливого молодика: з часом, мов­ляв, уговкається, вгамується молода потуга, стане твердішою, але й рівнішою, а на юнацьке завзяття накинеться вуздечку розважно­сті; а поки що — нехай потішиться, адже ж йому увдивовижу!..

Ціла ж правда була в тих і других разом. У роботі Павло то­пив свою тугу за тим, що блискучим сном промайнуло ще недавно в його зеленому житті, й уводночас квапився винести тую тугу свою на буйні хвилі в море й пустити нагонцем за вітром у безкраї простори. Тісно їй було за валами січовими в людних курінях гро­мадських. А що туга тая не кидала юнака й у роботі — це не тяжко було покмітити по його задумі, що вряди-годи опановувала козака просто серед роботи. Траплялося, наприклад, при риштуванні ча­йок гарматами, увалить Павло на себе сам цілу гармату, як мішок полови, несе, несе по сходах із берега на чайку й раптом зупини­ться в задумі на хвильку, поки хто не погукне, щоб ішов далі або оступився й дав дорогу. Тоді, очутившись, із подвійною запопад­ливістю робив, що треба було.

У товариських узаєминах з усіма був однаковий, не розрізняв у велелюдному товаристві кращих, гірших, бо ще не встиг як слід розібратися в тому, що діялося довкола; був рівний у приязні до всіх і до кожного зокрема; на поглумки й жарти неуразливі сміяв­ся або відповідав тим самим, а на зачіпки уразливі здивовано ди­вився на напасника й відмовчувався, тим паче що хтось інший на­гукає, було, на напасника. Але останнє траплялося дуже рідко, бо сливе ніхто з братчиків не почував до безхитрого, лагідного юного велетня ворожнечі й неприязні; та й те ще, що знали вже, за що його сам кошовий продразнив Жбурляєм. "Цур і пек йому, жовто­дзьобому! — думав усяк, хто любив заїдатися з товаришами. — Цього зачепи тільки: дошкулиш — печінки відіб'є…"

У неділю та у свято Павло розважався з молоддю січовою за валом, вправляючись у двобоях на шаблях, ув орудуванні списом, у стрілянні з мушкета, з пістоля й навіть із лука. Або брав уздечку і йшов на луки, де випасувалися січові табуни, розшукував свого коня, сідав на нього охляп, забивався геть-геть від Січі аж у степ і вертався лише до вечері. Чекав нетерпляче походу.

І він нарешті прийшов.

Не у звичаю було в Сагайдачного зволікати; як тільки все до найменшої дрібниці було готове, гетьман розподілив товариство по чайках, у чільній осівся сам, і козацтво рушило уплинь за дніпро­вими хвилями в море, лишивши в Січі тільки невелику, із кількасот козаків, залогу для господарювання й охорони. Перед походом ві­дправив січовий панотець молебень і посвятив чайки. Навдивови­жу всьому товариству й старшині, гетьман, розподіляючи козацтво по чайках, зволів покликати до себе Павла.

— Слухай, Жбурляю, — звернувся до збентеженого несподі­ванкою Павла, — навчився битися на шаблях чи промарнував час на казна-що?

— Трохи навчився, мій батьку, — відповів молодик, уклонив­шись.

— Ну, нічого, — на ділі навчишся краще. А з мушкета палити?

— Навчився, батьку.

— От і гаразд. Сядеш у моїй чайці — може, потрібна буде твоя потуга.

— Спасибі, батьку! — аж вигукнув радісно Павло, зрозумівши, що гетьман відзначає його перед усім товариством. — І силу свою, й здоров'я віддам товариству, а битимусь до загину.

Сагайдачний здивовано й разом задоволено глянув на нього й промовив, ні до кого, власне, не звертаючись:

— Гей, мати Січ Запорозька! Не одного героя-лицаря вихова­ла ти в своїм куріні, відколи побралися з козацьким батьком — з Дніпром-Славутою, й ще не одного виховаєш! Саме повітря твоє з телят творить відважних турів… Ну, дай Боже, Жбурляю, щоб моє око та не зрадило мене.

Далі звернувся до всіх:

— Отже, дітки, завтра вдосвіта рушаймо, а сьогодні спите на чайках.

Лишивши в куріні саме сідло з уздечкою, Павло пороздарову­вав свої шаблі тим, хто не мав, а собі зоставив тільки ту, що вибо­ров у татарського лицаря, засунув за пояса пістолі, взяв ще деякі дрібниці, накинув кирею й, перехрестившись, вийшов із братчика­ми з куреня. Ночував на чайці.

Ще тільки почало на світ благословлятись, як гетьман уже вступив на свою чайку й звелів розпустити вітрила. В тую ж хвилю з башти січової гримнув вистріл із гармати. Сполохане птаство хмарою злинуло з околишніх лісів і плавнів у повітря й сповнило його страшним криком та гамом. На січовій дзвіниці задзвонили дзвони. Гетьман здійняв шапку й перехрестився, далі, промовив­ши: "З Богом рушаймо!" — махнув булавою. Заскрипіли в кочетах весла, залопотіли вітрила, й чайки одна за одною легко й плавко посунули Чортомликом у Дніпро.

Сонце, зійшовши в легенькій прозорій млі, повітало запорозь­ких лицарів уже геть-геть від лугу Бузавлуку. Павло потім через усе своє життя не забув цієї чудової картини першої в його лицар­ському стані виправи на море. Бистро, як стріли, линули чайки се­рединою старого, як світ, широкого, як море, Славути. І північно-східний вітер, що повіяв зо сходом сонця, і дужа, нестримна від порогів течія, і веселі надувані вітрила по одному на кожнім бай­даку-чайці, і потужні в лад помахи опачин, а над усе — піднесе­ний дух і завзяття козацьке, надхнене тим, що стояв на передньо­му чардаку, соколиним оком вдивляючись у далеч, оглядаючи пи­льно то один, то другий берег і вряди-годи повертаючи голову на­зад, щоб сягнути зором аж до найдальшої чайки й переконатися, чи все гаразд в його рухливому, хороброму війську. Знало воно добре свого грізного в поході гетьмана, тому й, розмовляючи між собою, все було напоготові у всяку мить виконати гасло, подане таким чи іншим рухом його гетьманської булави. Тишу весняного ранку порушував лише скрип опачин у міцних кочетах, гамір спо­лоханого птаства та іноді одна-друга увага гетьманова стерничо­му.

Дивився Павло, сливе очей не відривав від величної постаті на чардаку, стежив за кожним її виразним і впевненим рухом — і що більше слідкував, то глибше переймався невимовним почуттям захвату й поваги. Уявляв гетьмана в бою з невірними з його гріз­ною, непохитною волею, з достеменністю й короткомовністю в найвідповідальніших наказах, із безоглядною відвагою й презирс­твом до найбільшої власної небезпеки, а водночас із любовним, хоч навбач і суворим, гарячим піклуванням про своїх вояків, — і починав розуміти таємницю його численних звитяг над ворогом. І, дивна річ, Павло відчував зненацька так наявно, немовби ось-ось це станеться справді, що обернися в цю мить гетьман і скажи йо­му: "Жбурляю! Сторч головою у вир дніпровий!" — і він, Павло, не завагається ані на мить, а схопиться на бистрі ноги й кинеться стрімголов у страшний вир, щоб не виринути вже ніколи. Це вже була не повага звичайна, навіть не захват від спозирання великої людини, а цілковита побожність до неї. Він так виразно уявив собі той наказ і свій викон його, що аж зідхнув глибоко й озирнувся на товаришів, чи не підгледів которий його дивацької мрії.

Очі його зустрілися в погляді з другими великими карими очима. Вдивившись у них, Жбурляй покмітив і заховану в них ла­гідну усмішку, й одверте любування на нього, Павла Жбурляя, і збентежився, а зніяковівши, зашарівся, мов калина жаркая, й пи­таюче глянув на цікавого знов.

— Правду казали про тебе, пане-брате, деякі козаки з нашого куреня, — засміявся вже одверто незнайомий Павлові, молодий теж братчик, — що наш дужий Жбурляй може ні з того ні з сього зашарітися, як дівча.

Павло зовсім спаленів і розсердився раптом і сам на себе, й на молодика.

— Звідки ти знаєш, що я Жбурляй, і хто такий ти сам, що, мов шпиг, підглядаєш за людиною? — гостро звернувся він до цікаво­го.

Той погасив під юнацьким чорним усом свою ухмилку й про­мовив:

— Та ти не дратуйся, пане-брате, бо вразити тебе я не хотів і не хочу. Я не шпиг, а такий самий братчик, як і ти, лише з іншого куреня, а звуть мене Зінько Хмель. Що ти дужий, Павло Жбурляй, знаю, бо чув, як старий лицар Граб, вернувшися з Канева, розпо­відав про твої пригоди батькові кошовому, а опріч того, ніхто ж, як я, вписував тебе в наші реєстри.

Павло, поки він говорив, заспокоївся й опанував себе. Він пригадав, що й справді бачив мигцем цього козака між старши­ною, як уперше став перед кошовим.

— То ти писар січовий? — спитав він його вже без жодного забентеження, дивлячись йому в вічі.

Хмель засміявся:

— Та так щось… ніби привчаюся коло січових паперів ходити.

Дивився Жбурляй на молодого, як і він, братчика й мимохіть почув до нього повагу, а що саме було в нім гідного поваги — не міг собою вбагнути. Щось було в нім таке, що він покмітив тільки в самого лише Сагайдачного, але що ж?.. Розпитувати докладно не годилося, тому він постановив собі якось довідатися від других, бо й те ще знав, що братчик ніколи сам не виявить своїх духових зді­бностей і звідки вони в нього, — навпаки, скорше приховає їх, щоб не визначатися, не підноситися над загальним рівнем духов­ним усього товариства. Такий був звичай. Ні значність роду, ні ве­лика освіченість, ні надзвичайні здібності й хист у братчиків не бу­ли в пошані доти, доки не виявилися на ділі, а не на язиці тільки, тому всяк, хто хоч трохи обізнаний був із січовим ладом, перекла­дав над виявлення себе язиком — виявлення ділом.

— Стежив я за тобою, — говорив Хмель, — як ти закохано ди­вився на нашого гетьмана, думаючи якусь думу, й глибоко розу­мів, що в тебе в душі коїться. Адже ти ладен молитися на нього, — правда?

Павло здивовано поглянув на товариша, вже з самого питан­ня й з того, як він висловив його, зрозумівши, що цей Зінько Хмель не простий собі козак із посполитих або міщан.

— Молитися? — перепитав. — Не знаю, але такої людини я ще не бачив… Не знаю, чи молитимусь на нього, чи ні, а що піду за нього в огонь і в воду, то це так, бо відчуваю, що він знає, що чинить, і не поведе під дурного хату.

— Маєш правду, Жбурляю, — відповів на це Хмель, — геть­ман січовий Петро Конашевич Сагайдачний належить до тих лю­дей, що за бистрим розумом їхнім почуваєш себе на певній дорозі.