Для них це принизливо, тому примусити їх піти на лісоповал було неможливо. Саморуби коїли "битовики" або люди, що дійшли вже до краю. Вони відрубували собі кисть, частіше праву, бо це не лише стаціонар, а й інвалідність. І тоді вже не загрожували такому бідоласі ні лісоповал у Сибіру, ні шахти Магадану. Та, дякувати Богові, рідко хто на це наважувався.
В'язням-саморубам давали додатковий табірний строк, а від нас, лікарів, вимагали складати акт. Ми ж ніколи, навіть при Телятниковій, цього не робили, писали в картці: "Травма на лісоповалі".
Якось в'язень перед кінцем роботи відрубав собі кисть. Одною рукою і зубами замотав обрубок ганчіркою, намагаючись зробити щось подібне до джгута, одрубану кисть сховав за пазуху, а поранену руку – до кишені. Все зробив тихенько, так, що ніхто й не побачив.
Бригада закінчила роботу і пішла в зону. В'язень намагався йти якомога скоріше. Бригада теж поспішала – попереду чекали вечеря і сон. Йшли, джгут був слабкий, кров наповнила кишеню і почала поволі стікати в чобіт... А попереду ще були кілометри дороги. Кров у чоботі вже почала чвакати, в'язня залишали сили. Ще, ще трохи, зона вже була недалеко, там порятунок, там зупинять кров, там допоможуть. Ще крок, ще...
Коли упав на траву, бригада зупинилась. Обступили, роздивились. Вохрівці навіть не вилаялись – слова застигли на вустах. Конвойний пес завив. Мовчки підняли, понесли.
Як занесли в зону – вже не дихав. Стали роздягати – на грудях лежала закривавлена відрубана кисть.
-13-
У кожній зоні для підтримання режиму існувала внутрішня в'язниця – БПР. Ґрати на вікнах, ковані двері, надійні запори, охорона й огорожа з колючого дроту в кілька рядів.
Потрапляли в'язні туди з різних причин. Якось і я провела в ньому п'ять діб за негідну поведінку в присутності цензора при роздачі посилок. Якщо ж порушення було важке – бійка на ножах, поранення або навіть вбивство – то садили спочатку в БПР, а потім – до в'язниці.
Одного разу зеки щось не поділили і почали битись у бараці. Вохрівці "мудро" вирішили посадити усіх разом до БПРу. В'язні ж і там продовжили з'ясовувати стосунки. Почалась жахлива різня.
В самій зоні все було спокійно: щойно закінчився вихід бригад на роботу, Едуард Іванович пішов за зону – кудись викликали, а я залишилася перевіряти, чи все готове для денного прийому.
Раптом до санчастини вбіг переляканий вохрівець:
– Швидше, швидше, бери сумку і багато перев'язочного, бігом!
– Куди? Що трапилось? – здивувалась я.
Та він не відповів, я все зібрала й кинулась за ним. Добігли до БПРу, а там такий крик і такі мати, що аж мороз по шкірі.
– Вже одного пришили! – шептались вохрівці, розгублено топчучись під дверима, але не наважуючись зайти до середини. Та як побачили мене, зраділи:
– Іди туди, іди! Вони тобі нічого не зроблять, ти ж "медицина", а вони медицину не чіпають. Давай, іди!
– Ходімо разом, я ж жінка, а ви чоловіки, у вас навіть зброя є, – запропонувала я.
Вохрівці відчинили залізні двері, штовхнули мене досередини і одразу зачинили.
Я злякалась і обурилася від такого нахабства. Притиснулася спиною до дверей, стала роздивлятись: клубки тіл, розірвана одежа, всюди кров, крики, лайка, хряскіт, зойки. Бачу, в хід пішли навіть дошки з нар.
На мою появу ніхто не звернув уваги. Деякий час я так і стояла біля дверей, і гупала в них ногами з надією, що вохрівці відчинять і випустять мене з цього пекла.
Раптом хтось впав мені на ноги – у чоловіка була пробита голова, кров текла по обличчю. Потім удар дошкою мало не влучив мені в голову – на щастя, прийшовся на плече. Від болю я схаменулася: треба було діяти! Зеки ж були у такому стані, що нічого не бачили і не чули. Якщо б я так далі стояла, то і мене б зачепили, і один одного повбивали б.
За два кроки від мене стояв вкопаний між рядами нар стіл. Не довго думаючи скочила на нього, почала розмахувати санітарною сумкою і несамовито, майже істерично верещати:
– Хто поранений, підходь на перев'язку, під-хо-одь! Підхо-о-одь на перев'язку-у!
Раптом хтось вискочив поряд зі мною на стіл, і закричав:
– Братва! Медицина прийшла, кінчай різню! Кінчай, братва, це вохрівці, суки, нас стравили! Це все вони, гади! Нічого, поквитаємось ще й з ними.
Бійка почала затихати, поступово всі заспокоїлись. Обдивились навкруги, обмацали себе. Мабуть, добре втомились – бились ще з ночі; жодного не залишилося вцілілого. Стільки було битих і різаних ран, вивихнутих і переламаних рук, вибитих зубів і пробитих голів!
У мене не вистачало перев'язочного матеріалу, багатьом треба було накладати шви, скобки, шини для переломів. Просила викликати допомогу зі стаціонару, але вохрівці все ще боялися відчинити двері. Довелось мені підвищити голос на них.
Нарешті впустили до БПРу Мирослава і Романа. А за дверима вже зібрався цілий полк конвоїрів з гвинтівками й вівчарками. От хоробрі, нічого не скажеш!
Забрати до стаціонару навіть важкопоранених не дозволили. До глибокої ночі втрьох перев'язували, накладали шви, скобки, шини, лонгетки, вправляли вивихи.
Все припинилось – ні бійки, ні сварки. Хто сильніший, хто не дуже постраждав, ще й нам допомагав. А в'язнем, який скочив до мене на стіл і взявся наводити порядок, виявився Льошка-циган, з чиєю бригадою я ходила в ліс.
Він мене впізнав і похвалив:
– Молодець, не злякалася, прийшла. А то б ми ще не скоро спинились, могли б і до смерті забити один одного. Добре, що вохрівець з тобою не зайшов, бо був би йому капець. А так лише один з наших помер.
У вбитого – молодого чорнявого хлопця – зіяла глибока рана на шиї, йому зачепили сонну артерію. Коли побачила його, ще був теплий, але пульсу вже не змогла нащупати. Почала робити непрямий масаж серця, та з кожним моїм поштовхом з рани витікали криваві згустки – тут вже нічим не можна було допомогти. Треба було швидше зупиняти кров у тих, хто ще лишився живим.
Від жалю і втоми розболілося серце. Урки – злодії, а все ж люди…
Пізно ввечері прийшов і Едуард Іванович. Виявляється, його викликали на інший ОТП для комісування новоприбулого етапу. Він дуже бідкався, що найнебезпечніша і найважча робота дісталася мені.
Вранці всіх у наручниках посадили у два "воронки" (а хто не міг сам іти, вкинули за руки і ноги) і повезли в Кіров до в'язниці.
Кілька днів чоловіки лагодили розбиті вікна й поламані нари, а жінки з відрами води й ножами змивали-зішкрябували кров.
І довго ще вся зона – і вільні, і зеки – насміхались над вохрівцями: самі не впоралися, так лікарку послали, ту, що наймолодша! Ну й хоробрі які!
Мене ж врятував залізний закон урок – медиків не чіпати.
-14-
Одного ранку помітила, що Єрмолай Наумович якось загадково поглядає на мене і всміхається. Потерпала від цікавості, та не розпитувала – хотіла, щоб сам розповів. Нарешті він не витримав:
– Оксана, є хороша новина. Сьогодні привезуть обладнання для лабораторії.
Боже, невже здійснилась моя мрія?! Це ж знову я чомусь новому навчусь!
Через годину в дверях з'явилась усміхнена постать Едуарда Івановича, а за ним внесли три великих ящики з обладнанням.
– Обережно, не побийте! – не втрималась я і кинулася сама все розпаковувати, роздивлятись.
Я так раділа, що тепер у нас буде справжня клінічна лабораторія!
Едуард Іванович приніс мені ще один підручник і сказав:
– Ось, Оксано, знайомтесь, облаштовуйтесь, а я на тиждень їду у відрядження. Повернусь і навчу вас, усе поясню. Тоді й почнете працювати.
Поїхав, а я взялась до справи. Випросила у конторі поганенький, але письмовий стіл. Поставила його під вікном, вишкурила і вимила. На іншому столі – вищому і довшому – попросила зробити дві полиці. Продумала, де все розмістити, щоб було краще і зручніше. Звірялася з малюнками і поясненнями у книжці. Перемила всі пробірки, колби, штативи. На письмовому столі встановила мікроскоп. Витирала його без кінця, гладила, мало не цілувала.
Три дні студіювала підручник, а потім взялася до роботи.
– Правильно, правильно, – підтримували мене Док і Наумович. – Приїде Едуард Іванович, а ти вже вмієш і працюєш.
Вони ж запропонували себе у якості перших піддослідних.
Справи пішли на лад. У стаціонарі обстежила всіх хворих: зробила розгорнутий аналіз крові, сечі, перевірила мокроту на туберкульоз. Роблячи гемограму, весь час звірялась з підручником, а потім здогадалася перемалювати всі клітини на велику таблицю, розфарбувала і тоді добре запам'ятала, як та чи інша виглядає (еозинофіли, нейтрофіли, базофіли тощо). У всіх зеків виявила низький гемоглобін, а у хворих з мастирками – високі показники ШОЕ і лейкоцитоз.
Приїхав Едуард Іванович, здивувався, похвалив мене, і я з радістю працювала далі.
Якось викликав мене і пояснив, що треба обстежити вохрівців на гонококи – багато з них хворіли на гонорею. Їх лікували за зоною, але лабораторії там не було. Та й начальство не хотіло, щоб усі знали.
Я почервоніла як рак і відрубала:
– Нізащо!
Та Едуард Іванович сказав, що він пояснить вохрівцям, як підготувати матеріал для аналізу, мені ж залишиться тільки пронумерувати скельця й скласти список прізвищ. Чоловіки самі залишать свій мазок на скельці і скажуть мені, під яким номером чий.
Щоб пофарбувати таке скельце спеціальною фарбою – метиленовим синім, почекати, поки воно висохне і подивитись під мікроскопом, потрібно не більше години. На препараті гонококи дуже добре видно, ці бактерії не сплутаєш ні з чим.
Перша партія вохрівців вийшла з лабораторії і топталася під вікном, чекаючи результату. Та це ж були вохрівці, наші вороги! Це вони стерегли нас, кричали, травили вівчарками, з радістю знущались. А тепер я, зек, могла їм хоч трохи досадити. Тому продивившись всі препарати, вийшла до них і оголосила:
– За результатами прийдете завтра!
А сама подумки додала: чекайте, чекайте цілу добу, чекайте й гадайте, позитивний чи негативний результат.
Через кілька днів Едуард Іванович це помітив.
– Оксана, чому вони приходять до вас ще й наступного дня? Ви що, робите аналіз двічі?
– Ні, – зашарілась я. – Вони приходять за результатом.
Він зрозумів, посміхнувся:
– Ох і "страшна" ж ваша помста!
-15-
Несподівана новина: Едуарда Івановича переводять до центральної ОТП, він отримав підвищення.
Прийшов схвильований, викликав мене з Наумовичем.
– Вже чули? Як вирішимо: забрати вас обох з собою чи тут залишитесь?
– Краще залишимось, – відповіли в один голос.