І тоді, дещо розчарований, накинувся на свого улюбленого автора — Федора Достоєвського. З Раскольниковим часто не згоджувався, гаряче сперечався, проте розмовляти з ним, ба й дискутувати було цікаво...
Волосний урядник ладен би сидіти на розпеченому залізі, ніж на гойдливій бричці повітової поліцейської управи поряд з розлюченим приставом другого стану. Взагалі сталося щось зовсім незрозуміле урядникові: годину тому пристав заскочив, наче харциз, у Рясне, перестрів на вулиці урядника, обклав, мов стусанами, найбрутальнішими словами й звелів залазити в бричку.
— Я тобі покажу, я тебе провчу, — злостиво обіцяв Ткаченко, несамовито періщачи коней батогом і щосили натягуючи віжки. — Пам'ятатимеш, сучий сину...
— Схаменися, Матвію Калениковичу, — подав ображений голос урядник уже за містечком. — Чого ти розпанахидився? І чому тикаєш мені, наче одноліткові? Я з тобою гусей не пас, майже втричі старший...
— Старший?! — перебив пристав і лиховісне зареготав. — Роки волячі, а розум телячий...
— Гій на тебе, шалений, не гріши бога. Я з твоїм батьком разом парубкував, а з твоєю матір'ю хрестив дітей у Старосіллі... Побачу Каленика — скажу...
— Досить!! — вереснув пристав.
Матвій Ткаченко лютував у душі. Старший... Дивись на нього! Парубкував з батьком, кумував з матір'ю... А хто вище стоїть — повітовий пристав чи волосний урядник, хто кому підлягає, шле рапорти, хто кого величає в тих рапортах високоблагородієм? Поскаржиться родителеві... А що той родитель для станового пристава? Нуль без палички, дзвін без калатала...
Аби тільки не надумав поскаржитися справникові. Тоді фортуна може обернутися до пристава неголеною потилицею. Взагалі останніми місяцями Арцибашев почав косо поглядати на Ткаченка. Що не зробиш — не так, грубо, некультурно, неграмотно... Нічим йому не вгодиш. Правда, пристав не дуже побоюється свого начальника, бо має значних оборонців у канцеляріях і поліцмейстера і губернатора, а все ж про службові діла, вади й заслуги своїх підлеглих губернських верховодів інформує повітовий справник.
Матвій Ткаченко не має якихось конкретних доказів, але відчуває, що неприхильне, часами прямо-таки вороже ставлення справника до нього чимось пов'язане з Грабовським. Почалося ще від тих неоформлених документів про арештанта, привезених городовим. Чому тоді ж, при городовому, не переглянув їх, не виявив у них прогалин, не заповнив у журналі сторінку на засланця? Бачиш — не заповнив...
Можливо, ті відомості й цікаві справникові, але Ткаченкові вони здавна відомі до найменших дрібниць і подробиць. Той пушкарнянський задирака трьома роками молодший від повітового пристава, йому сім тижнів тому перевалило на двадцятий; колючий на язик, ну, сміливий, однак же злиденний, бунтівливий, богохулець, всюди, де тільки може, глузує над Матвієм...
А хіба годен пристав забути оту розмову, що відбулася після його повернення із Старосілля? Ох розмова... Навіть не вислухавши тоді інформацію про сутичку на току біля молотарки, Арцибашев увесь побагрянів і перейшов у навальний наступ.
— Ніяк не збагну, Ткаченко, чому ви так заповзято в'язнете до Грабовського, чому лише ним клопочетесь, наче вам більше нічим займатися. Здається, земляки, а виходить...
— Він порушив повеління царя і губернатора, — відмагався пристав. — Той паламаренко...
— Не плетіть дурниць. Порушив... Пригадайте свідоцтво, яке ви самі компонували. Ось воно переді мною, гляньте. В ньому ясно, чорним по білому, вашою ж рукою написано: "чтобы по свидетельству этому он, Грабовский, нигде, кроме Пушкарного, не проживал". Розумієте? Не переїздив надовго в інші села, тривало не мешкав там. Так?
— Так, — мусив погодитись Ткаченко.
— А хіба він перебрався в Старосілля?
— Пішов на возовицю.
— Пішов... Безсердечний ви і, коли правду говорити... Невже вам багнеться, аби юнак з голоду здох? Крім того, у Старосіллі я бував не один раз і пам'ятаю — від нього до Пушкарного рукою подати, через рівчак лише перейти, то, по суті, один населений пункт, можливо, ті два села згодом зіллються. Де ж тут порушення, злочинство?
— А його намагання вчинити бунт, знеславити представника влади?
— Вчинити бунт... знеславити... В того, хто має гарну славу, її не так легко одібрати, а погана сама розлазиться по світу, вона не боїться і не слухається найрішучіших поліцейських заходів. Наш фурман бачив, що відбувалось коло молотарки, і всю провину за те перекидає на вас, а йому рота не заткаєте. Самі наробили кваші, самі тихенько і з'їжте її, коли не хочете ускладнень по службі... Пам'ятайте притчу про те, як бариня сама себе висікла...
Дивись-но — висікла. Не кваптеся, начальнику, не прикладайте до пристава другого стану різні притчі. Ще подивимось, чия буде зверху, чий батько спритніший, кому доведеться пекти раків. Треба тривалого мешкання? Нате. Кінчається другий тиждень праці Грабовського. Договір укладено на всю роботу, а її не виконаєш і за півтора місяця. Це, дозвольте запитати вас, не тривале? Цього разу все зладжено так, що доведеться й вам замислитись над своїм заступництвом. Навіть фурмана навмисне залишено дома, щоб не було зайвих свідків на випадок чогось непередбаченого. Будете приперті до стіни фактами і змусите належно оцінити охоронницький талант, поліцейську пильність свого станового пристава. Добре, що ви поїхали на свою Тульщину провітритися та перепочити. Провітрюйтесь, попивайте чайок з тульського самовара, а ми тим часом зробимо те, що треба, без ваших санкцій...
— Де зараз Грабовський? — питає урядника.
— Дома, — відповідає той.
— Брехня.
— Учора в Рясне приїздив пушкарнянський громадський староста і сказав: Павло Грабовський живе разом з матір'ю.
— Оце так здійснюється нагляд?
— Я ж не можу щоденно бувати в Пушкарному і вартувати під хатою засланця. Нагляд гласний, тому й користуюся даними місцевої розправи.
— Того старосту треба самого взяти під гласний нагляд і частіше замикати в холодну. Не краще зілля, ніж Грабовський.
--— Що було наказано вами, староста відсидів.
— А що Грабовський дома, набрехав.
— Не може того бути, не такий він...
— Не такий? Скоро пересвідчитесь.
— Де все-таки Грабовський? — поцікавився уже урядник.
— У Попівці.
— Звідкіля відомо?
— Не з рапортів волосного урядника а чи пушкарнянського старости, що приховує протидержавні злочини.
— Відповідно до розпорядження губернатора нагляд має бути гласним, відкритим.
— Еге ж, гласним, однак ніхто не забороняв і негласного. У даному випадку він себе цілком виправдав.
Бричка повітової поліцейської управи протанцювала вибоїсту вулицю села і круто повернула до маєтку пана Трутовського.
33
Останні тижні року 1883 Матвій Ткаченко не ходив, а літав, наче його носили незримі крила слухняних янголят, і почував себе не в повітовій поліцейській управі, а на десятому небі. Справа зроблена — і квит. Хай її просування дещо загальмувалось, але клопіт це не такий уже й великий. До того ж він, здається, ллє воду в лотоки пристава: адже Грабовський і досі, як свідчить найсвіжіший рапорт ряснянського урядника, працює в Трутовського, отже, його протидержавний злочин зростає і множиться...
Загальмував те просування помічник справника. Приїхавши з Попівки, становий пристав посидів два дні дома, склав акта про те, що Грабовський, Павло Арсенович, служить у колишнього мирового судді, і, за відсутністю справника, подав помічникові. Сподівався, той зразу вживе належних заходів — ув'язнить злочинця, а Матушинський умив руки: почекаємо, мовляв, Арцибашева, квапитись нема куди... Обмежився рапортом губернаторові.
Довелося чекати більше місяця. Нелегко далося те чекання Матвієві, проте він витерпів — учора справник приїхав.
Затиснувши буру теку під пахвою, Ткаченко гучно постукав у двері. Арцибашев, як і завжди, сидів за столом спокійний і по-діловому зосереджений. На привітання відповів чемно, навіть поручкався, і Матвієві видалось, що начальник почуває себе перед ним незручно. Мабуть, Матушинський уже розповів про халепу в Попівці. Чи не збирається вибачитись, що отак ображав його, пристава?
— Які новини є на вашій ділянці повіту? — цікавиться Арцибашев.
— Якихось особливих нема. Про Грабовського знаєте?
— Нічого не знаю. А що з ним?
— Знову порушив заборону і порушив грубо.
— Говоріть точніше.
— Покинув Пушкарне, переїхав до Попівки і став на службу у пана Трутовського.
— Ряснянський урядник повідомив?
— Ні, я сам туди їздив, що й заактував, а сповістили мене свої люди.
— Хто?
— Ну...
— Це і від мене тримаєте в секреті?
— Пушкарнянський паламар. Сам він родом з Попівки, а колись разом зі мною та Грабовським учився в Охтирській бурсі.
— Чим думаєте платити за ту неофіційну стежу та інформацію?
— Нічим. Паламар усе те робить по давній дружбі зі мною і з любові до трону.
— Та-ак, — протягнув справник. — Чи порушив Грабовський інструкцію про нагляд, ще не відомо, а що ми її порушуємо — це...
— Порушуємо?
— Безумовно. В царському повелінні та в циркулярі губернатора сказано лише про гласний нагляд, а ви, виявляється, без мого відома, наперекір законодавству, завели собі окремий, так би мовити, власний нагляд. Хто дозволив?
— Ну?..
— Не нукайте, відповідайте.
— Я хотів...
— Чого ви хотіли, те зараз ніякої ролі не грає. За повіт відповідаю я і самоуправства нікому не дозволю. Погляньте самі, що виходить: служите в нашій управі вже другий рік, а за весь цей час, куди впхаєте свого носа — там... Так довго ми, мабуть, не служитимемо разом. Подумайте над цим...
Дошкульна мова справника ображає і обурює Ткаченка. Проявлено державний розум, ту пильність, котрої вимагають усі настанови згори, своєчасно викрито злочин — і замість вдячності маєш догану, нагінку. Сам полковник Цугаловський, зібравши до себе влітку всіх приставів Сумщини, говорив їм: у роботі поліції та жандармерії мета виправдовує засіб. Для охорони правопорядку, безпеки царського трону, для знищення революційних кублищ можна і треба не гребувати будь-якими методами й засобами.
Як же узгодити ці мудрі слова начальника губернського жандармського управління з докором повітового справника про порушення царського повеління та губернаторового циркуляра? Важко, ба й просто неможливо. Той каже — робіть так, а цей гне зовсім інше.