Проворні матушки сьорбнули й поскривлялись; не ймучи віри своєму смакові, гості поглядали одні на одних, доки не розшолопали, що то була вода з перцем.
В хаті піднявся сміх та регіт; хто сміявся, хто сердився; студенти реготались на всю світлицю.
— Який же капосний ти, панотче! — кричала Марта, тикаючи чаркою на Мельхиседека. — На, пий сам те диво, що наварив. Вилиймо йому за пазуху, щоб не дурив нас.
Матушки обступили о. Мельхиседека, і якби він не втік в сіни, вони б і справді вилили йому в пазуху ту варенуху.
Вечір був зимній, довгий. Вже всі наспівались і понапивались. Господар звелів слати гостям постіль. В світлиці постелили на помості батюшкам та паничам, в кімнаті так само на помості постелили матушкам. Тільки госпожу благочинну поклали в кімнаті на ліжку. Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню й тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онися Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.
— Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п'єте щось дуже смачне, — заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав'язану на ніч біленькою хусточкою.— А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.
Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя.
В кімнаті зосталась тільки благочинна та кілька молодих соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому. Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.
— Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? — обізвався отець Мельхиседек. — Отамечки я нагледів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей…
Онися Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить; декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.
Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.
— Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості — говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.
— А справді, якісь м'які та чудні на смак, — обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.
— Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп…
Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла, — на долоні й справді була картоплина.
— Ой, картопля! Їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? — крикнула Марта.
— Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, — розпочав вчений благочинний.
Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,— на долоні лежала таки справжня картопля.
— Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! — крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.
— Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,— я подивлюсь! — сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.
— Чи ти ба, — яка маленька.
— Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! — крикнула Марта.
— От і вгадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас, — обізвався з поважною міною отець Мельхиседек. — Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.
В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння,
— Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть, — говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.
Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.
— Вип'ємо ще по одному пуншеві до подушки та й лягаймо спати, — промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.
Випили ще по одному пуншеві, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.
— А даваймо ще співати, абощо! — крикнув отець Мельхиседек. — Ану, Марто, починай!
Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла, та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.
— Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки, — сказав отець Мельхиседек. — Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.
— Коли й Шмид ласий до бутля: ще сховає бутля в торбу, — сказала Марта.
— Покличмо бабу Оришку, — оця так утне! Там тобі така дженджеляста! — сказав Мельхиседек.
— А справді покличмо! — крикнули всі.
Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її по-під руки й привели в світлицю.
Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик. Бутля посунули набік, і на місці бутля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.
— Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся, — сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.
Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.
— Ой цур йому! Як його попи п'ють? Якби я випила, то до світу і здуріла б, — сказала весела баба, дуже ласа до жартів.
— Ану, бабо, випийте, — ми побачимо, як ви здурієте до світу, — заговорили паничі.
— Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами, — сказала баба, розвеселившись.
— Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.
— Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись, — сказала баба, цідячи ром через зуби. — Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав, — сказала баба.
— Ага! Розсмакувала! Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше, — крикнули гості.
— Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене, — сказала баба.
— Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла, — сказала Марта.
— Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.
— Посилай старостів до Шмида, — от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! — сказав отець Харитін.
Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кілька смутних пісень.
Гості замовкли й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.
— Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих, — таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха, — сказав отець Мельхиседек.
Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:
Пішло дівча по горішки, Та не знало, що за гай; Здибав його гарний хлопець, На імення Миколай…
Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.
— Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала, — сказали паничі.
— А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі.
Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.
— Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, — сказав Мельхиседек.
Наймити швиденько побігли й налапали під камінцями п'ять раків.
Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.
Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг з краю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.
Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигоріли матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він одначе не спав.
Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.
— Ой, щось стукнуло! — зашепотіли в кімнаті матушки.
— А може, то так здалося через сон, — говорила Марта.
— Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив, — сказала одна матушка.
— Та то, мабуть, двері на мороз лущать, — сказала Марта.
Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.
— Ой, щось стукає та дряпає в вікно! — знов зашепотіли матушки.
— Та, може, то миша шкребе об стіну, — промовила Марта.
Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.
В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна неначе заглядала в хату.
— Ой лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! — крикнули матушки.
Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами.