Вечеря вийшла на славу! Зранку ж вона заколола виснажене поросятко, аби не здохло, і в обід нагодувала доньок свіжиною.
Третього дня дівок мобілізували до колгоспу, стару ж залишили на господарстві. За роботу колгосп не платив, лише нараховував трудодні на майбутній урожай. Ганя заходилася роздобути малятам манки. Аби намолоти борошна, випросила у голови колгоспу гарбу, завантажила двома мішками пшениці і поїхала полем шукати млин. Розпитати дорогу не було у кого, і на млин Ганя натрапила на другий день, добряче покружлявши степом.
— Тьотю, допоможіть намолоти трішечки крупи. У нас — двоє немовлят, і не маємо чим годувати, — звернулася Ганя до козачки, що вийшла назустріч.
— Ой, деточка моя, несчастье-то ведь какое. Вот-вот мужик воротится, он-то и помелет. А ты заходи пока в дом, попей чайку да поспи маленько,— не сказала, заспівала жінка.
Повернувся чоловік і запустив парову машину. Млин неквапно запрацював, а Ганю послали на горище збирати манку.
— Только манку никому не показывай! Потому как велено зерно тереть только на муку, — наказав мірошник.
Горда й щаслива Ганя повернулася з двома мішками борошна і пудом манки. Дітям наварили каші, а дорослим Степаня спекла калачів. Здавалося, що можна залишитися тут, у теплі і з хлібом, щоб не тиняючись світом, дочекатися кінця війни і повернутися додому. Але фронт невблаганно наближався. Зі сходу безперервно прибували піші військові колони, які перегруповувались на станції і виряджалися назустріч канонаді. Очікуючи вагони, новобранці розселялися по домівках. Лелеки разом з дітьми спали у боковій кімнатці, солдати ж покотом мостилися на підлозі у світлиці. Проводили одних — прибували наступні. Припаси скоро скінчилися, і жінки налаштувалися продовжити путь до Троїцька. Міркували просто: куди-куди, а до Уралу ворог аж ніяк не дійде! Сподівалися, що в місті зможуть знайти якусь роботу, можливо, навіть за фахом. Солдати залишили на подвір'ї пустий ящик від снарядів — величезний добротно збитий дерев'яний чемодан. Його завантажили залишками борошна і відправили малою швидкістю до Троїцька, Челябінської області, на адресу Фріди Нетреби. Степаня напекла калачів, і вони вирушили на станцію. Наближалася зима, сипав холодний дощ, а влізти у хоч-який вагон ніяк не вдавалося. Ешелони з-за Волги йшли вщент набитими біженцями, і минали станцію без зупинки. Врешті-решт зупинився потяг із пораненими, яких везли в глибокий тил на одужання.
— Хлопці, візьміть нас до Троїцька! — попросилася Ганя.
— "А сколько вас?"
— Троє дорослих і дві дитини.
— "Не положено брать".
— "Если вы — настоящие украинки, спойте вашу песню".
Ганя обійняла сестру і завела:
"Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю..."
І Феня, яка до цього ще не проявляла жодного таланту, вторила сестрі другим голосом, і їхня пісня лилася мелодично та зворушливо.
— "Смотри какие хорошенькие! Слушать мою команду! Девки залезают, а старая с детьми на месте"!
— А у нас — калачі! — похвалилася Степаня і кинула один у вагон. В розчахнутих дверях, спустивши додолу забинтовані культі, сидів чорновусий грузин. Він вправно спіймав запашний калач і відкусив шматок.
— "Ребята, такие калачи! Заберём и бабушку", — вигукнув він і подав Гані руку.
Бійці підхопили жінок під барки і разом із дітьми втяглиу теплушку.
Коли мандрівниці дісталися Троїцька, там вже лютував уральський мороз.
Приголомшені незвичним холодом, вбрані по-літньому, голодні, жінки відправилися шукати Фріду Нетребу. Але за вказаним адресом вона не проживала, там мешкали зовсім інші люди, татари. Вони радо прийняли прибульців, обігріли й нагодували.
— "Фашист ужо под самою Москвой. Сколько народу перебил! Сколько раненых! А похоронки всё идут и идут. Намедни к Нальгиевым принесли: Ильгиз погиб. Лётчиком воевал. Второй из их семьи, ужо", — тужила стара татарка.
— А що чути з України? У нас там залишилися бабуся, брати й сестри.
— "А што слыхать-то? Захватили Украину всю ведь".
Спати гостей уклали покотом, упоперек в одне ліжко. Льовушка захворів ще у дорозі, а тут хвороба перекинулася і до Лесика. Дітлахів охопив жар, вони кашляли на всі боки й вередували. Наступного дня сестри віднесли їх до лікарні. Доглядати за дітьми залишилася Ганя, хоч і сама виглядала недужою. Немовлятам діагностували пневмонію. Кололи пеніцилін, але врятували одного: Льова помер у Гані на очах. Сама немічна, з Лесиком на руках, вона сяк-так припленталася додому і зімліла прямо на порозі. На щастя, дочка господарки працювала в аптеці і роздобула ліки. Кілька днів Ганя борсалася у маячливому жару. Одної ночі їй навіть привиділася Смерть із довгим ножем у чорному балахоні. Костуся вже нахилилася різати на шматки її хворе тіло, але раптом затуркалася і відступила. Пізніше Ганя розповідала, що після того її навідав Білий Янгол, який шепнув: "Живи, бо сама лікуватимеш людей!"
Невдовзі з Морського прибув їхній "артилерійський" чемодан. Як не дивно, прийшов він цілим і не пошкодженим. Степаня напекла "фірмових" калачів, пригостила всіх жильців будинку, і того борошна вистачило родині на добрий місяць. Тим часом Фаїна знадобилася армії: тилове забезпечення потребувало кваліфікованих рахівників. Постало питання, на котру з сестер записати Лесика. З одного боку, його знайшла Ганя; з іншого, материнським молоком його вигодувала Феня. Зрештою, зваживши на втрату первістка, її й призначили мамою. Тимчасово ж, до її повернення з фронту, малюком клопоталася Ганя. Так доля хлопчика, народженого сиротою, переплелася з жеребом двох "мамок".
Життя крутить людьми, як схоче: тут, за тисячу кілометрів від України, блукаючи неподалік станції, Степаня зустріла брата Пилипа. Живий, здоровий, ще й у напіввійськовій формі! Вона його впізнала по родинних блакитних очах у глибоких очницях. У Троїцьку Пилип був у відрядженні, а жив у Челябінську. Працював постачальником на розбудові танкового заводу і мав броню від фронту. Відвідавши рідних і вислухавши всю історію, брат порадив їм перебиратися до Челябінська. Повесні він допоміг Степані з Ганею переїхати і заздалегідь подбав про невеличку кімнатку у старезному купецькому домі, щільно заселеному евакуйованими. Степаня влаштувалася на фабрику шити солдатське обмундирування, а Ганя пішла до найближчого шпиталю санітаркою. Гарненька дбайлива хохлушка припала пораненим до душі; у нічний час вона заколисувала їхні болі мелодійними й зворушливими піснями. Те доглядання остаточно надихнуло її на зміну професії. Опісля "приймання родів" на привокзальній площі у Бєльцях, смерті Льовушки, лікування Лесика і передвістя Ангела Небесного, їй проявилося її справжнє призвання: вона лікуватиме людей! Щойно у місті відкрився медичний інститут, евакуйований із Києва, вона негайно поступила на лікувальний факультет. Щоб мати час на відвідування лекцій, Ганя випросила у начальника дозвіл чергувати здебільше у нічні зміни, і поранені бійці, помітивши, як співуча сестричка куняє над конспектами, марно її не турбували.
Розділ V. Евакуація на Поволжя
Коли бої точилися за Київ, а ворог уже підступав до Конотопу, вагітна Антоніна Геннадіївна зібралася в евакуацію до батьків. Посвідчення оформила на всю сім'ю, але Гната Платоновича військкомат затримав, призначивши уповноваженим по мобілізації військовозобов'язаних. Наказ був конкретний: гребти всіх вряд. Ще недавно в армію проводжали з багатолюдних гулянок, з піснями й танцями. Раділи всі. Батьки вважали військо найкращим вихователем; призовники пишалися службою. З початком же бойових дій усе змінилося, і проводи відбувалися в зажурі. Німці на танках і мотоциклах насідали шосейкою через Вирівку, а мобілізованих і евакуйованих пішки виводили через Сахни, Бочечки і Хижки у напрямку станції Ворожба. Піщана дорога, якою городяни звичайно відправляли дітей у піонерські табори, а жителі навколишніх сіл діставалися базару, петляла високим сосновим лісом і була непомітною для ворожої авіації. Ліс, ще нічого не знаючи про війну, зберігав мирну тишу і супроводжував обози заспокійливим шелестом хвої і цвіріньканням свого птаства. Коні, люди повільно пересувалися по грузькому піску, люди покидали рідний край, а в глухих лісних закутках уже гуртувалися партизанські загони. Відігнавши всі наявні обози до Хижок, Гнат Платонович отримав дозвіл на евакуацію і кружними залізничними путями через Ворожбу і Курськ, минаючи Москву, дістався Хохлова. По прибутті його призначили комендантом тренувального аеродрому Осоавіахіму, поблизу села Хреново, і він сумлінно взявся відбувати доручену службу.
Приїзд доччиної родини Єрмакови зустріли радісно. Тіснитися не прийшлося: молодша дочка Олександра ще до війни виїхала вчителювати до Чити, а син Павлуха як пішов у тридцять дев'ятому замиряти фінів, так і залишився в армії. Добротний, просторий, складений зрубом дім Єрмакових, хоч і не обмазаний ні ззовні, ні зсередини, був теплим: щілинки поміж колодами господарі туго напхали лляним клоччям. Посеред світлиці — руська піч. Прибудований впритул до дому критий двір слугував і хлівом, і клунею; у ньому зберігали зерно і сіно, тримали худобу і птицю. Ганок виходив не на вулицю, а у цей двір, і взимку було дуже зручно справляти велику нужду прямо у гнійну купу, сидячи на поруччі, звісивши ноги. Зсередини стіни горниці дідусь обклеїв царськими асигнаціями з хижими двоглавими орлами по боках, і попід тими "шпалерами" затишно плодилися клопи. Сховатися від них уночі було неможливо, але, коли Гнат заходився їх винищити і приніс зі служби отруту, бабуся заступилася.
"Всякое дыхание да хвалит Господа!" — повчально мовила вона, перехрестившись.
Геннадій Васильович трудився на "Металозаводі" мастильником, теща сторожувала у колгоспі, а Тоня працювала у райкомі партії. У будь-яку негоду кожен діставався роботи пішки: дідусь долав три, Антоніна п'ять, а Гнат шість кілометрів в один кінець. Додому сходилися запізно. Бабуся, повернувшись з ночі, пестила Наталку і зустрічала дорослих розігрітими у печі щами. Халявкою зношеного хромового чобота Гнат роздмухував дореволюційний маркований медалями Паризької виставки самовар; Тоня ділилася новинами з фронту, а бабця щоразу запитувала, чи не надійшла правдива звістка від сина: напередодні Нового 1942 року листоноша принесла повідомлення, що її син, лейтенант Єрмаков Павло Геннадійович, начебто пропав під Москвою безвісти.
У Різдвяну ніч Тоня народила сина.
"Пущай Божья Матерь Пресвятая Богородица, оберегает его от всех напастей, хоть Тонька твоя і безбожница"! — помолилась бабусина племінниця Мар'я, запрошена хрещеною.
На честь сина, що пропав на фронті, новонародженого назвали Павлом.
Хохлово перебувало у глибокому тилу.