Зразу за ворітьми через десяток кроків був вхід до внутрішньої тюрми. Це п'ятиповерховий будинок, збудований у дворі ГПУ-НКВД у тридцятих роках, очевидно, тоді як розбудовано і перебудовано цілий квартал. Про будівлю тюрми ніхто з нас не знав. З вулиці внутрішню тюрму не видно.
Від царських часів залишилися Холодногорська тюрма (тюрма номер один) і тюрма на Тюремній вулиці (тюрма номер два). Назва "Холодна гора" менше промовляла як назва місцевості. В країні, де тюрма грає таку велику роль, з Холодною горою насамперед зв'язане уявлення про неволю, ґрати, гніт. Цю велику тюрму побудовано на початку нашого століття. Спецкорпус для в'язнів НКВД огороджено високими цегляними мурами від інших тюремних будинків. Тут був суворий режим, голодний пайок, повна ізольованість і безправність. В той час Холодногорський спецкорпус був найбільшою тюрмою в Харкові для політичних.
На Тюремній вулиці був колишній тюремний замок, навіть з чотирма вежами на центральному будинку — майже столітня будівля. Спецкорпус і тут огорожено мурами і дуже ізольовано.
У Києві внутрішня тюрма НКВД УССР була тоді в колишньому Інституті для благородних дівиць на Інститутській вулиці. Вона займала напівпідвальне (неглибоке) приміщення в будинку, що стоїть вздовж вулиці, навпроти великого будинку Гінзбурга. Для потреб всеукраїнського НКВД ця тюрма була мала і на Печерську існував філіал Внутрішньої тюрми НКВД УССР, він був на Печерську, через дорогу від Лаври в будинку колишньої військової гауптвахти. Тут, як і на Інститутській, був надзвичайно суворий режим, у подробицях розрахований на те, щоб зламати тілесний і душевний опір жертви.
Лук'янівська тюрма в Києві — ім'я відоме як і ім'я Холодногорської тюрми — теж мала спецкорпус. Для мене Лук'янівська тюрма була тільки коротким пересильним пунктом.
Були ці тюрми на Україні тільки філіалами всесоюзної єдиної і неділимої тюрми СССР.
Всякі думи, всякі спогади обсідають людину в тюрмі. Згадував я дещо. У Москві, на Арбаті відвідував я відомого колись адвоката Н. К. Муравйова. Він був помічником і учнем великого судового промовця Ф. Н. Плевако. В кабінеті Муравйова висіла фотографія Плевако з написом. Цю фотографію подано у збірці промов Плевако, що була перед революцією опублікована за редакцією Муравйова. Замість звичайної в таких випадках присвяти, Плевако написав французькою мовою думку якогось француза, що його ім'я я не можу пригадати: "Настане час, коли кат гратиме велику роль в історії Росії".
Дивлячись навколо, я бачив, що мені припало жити саме в той час, коли тюрма і кат грають надзвичайно велику роль в історії московської імперії.
Таємничий зоотехнік
Сидимо ми з інженером вдвох у камері, але не довго. Вкидають до нас чоловічка років тридцяти п'яти, чорнявого, худорлявого. Очі чорні, з блиском та в очах великий переляк. Усе курить і мовчить. Потроху звикає до нас і розказує.
Звуть його Крупенник Николай Николайович. В політичних партіях в минулому не був, професія — зоотехнік, працював десь в степах Старобільщини, на кінському заводі.
Малий чоловічок, мати з сестрою живуть у Харкові, і він тепер був з ними, на Садово-Куликівській вулиці, номер такий і такий. Я знаю, що це нові будинки Раднаркому, там дають квартири тільки відповідальним робітникам та чомусь не звертаю уваги на цей факт.
Зосталися в квартирі мати й сестра, взяли нашого Крупенника в ніч тридцятого серпня. Ну та цієї ночі, здається, багатьох взяли.
Каже він, що не заводили його до камери, а зразу беруть до якогось великого кабінету. Річ не зовсім звичайна. Там двоє чекістів зі шпалами[15], не кажучи словечка, вдвох починають бити його по лиці й голові. Довго били і все мовчки. Після того вкинули в одиночку, там же на Чернишевській, а через кілька днів до нас на Тюремну. От і все.
Сидить з нами Крупенник, все курить, а в очах усе переляк і велика нудьга. На допит його не викликають.
В той час ще давали передачі. Дістає і він. Бачу — на записці, де перелічені передані речі, він розписується: Микола. Думаю — значить ти не Николай, а Микола з української родини. Але мені байдуже, бо й свого з мене клопоту досить.
Далі почалися перекидування людей з камери. Куди пішов Крупенник, не знаю.
Для мене самого почався тяжкий період конвеєрів і не думав я про те, чого це маленького зоотехніка били в першу ніч аж два начальники зі шпалами так незрозуміло, так таємничо.
Існували тоді у внутрішній тюрмі на Чернишевській брехалівки. Коли звозять з інших тюрем людей на допит, то в НКВД існували так звані "шафи" (шкафи), куди запихали раба Божого чекати допиту, частенько на цілу ніч. В такій шафі сидіти дуже невигідно, тяжко, це частина виробничого процесу, яким нищать людську волю і тіло.
Брехалівка ж явище виняткове. Це камера, куди напихають багато людей, бо "шаф" не вистачає. Тут і трапляються зустрічі, поки візьмуть тебе на гору до чекістів, тут джерело інформацій, трохи пробивається мур нашої ізоляції.
Назву взято з залізничного жаргону. Бригади поїздного персоналу на кінцевих станціях своїх маршрутів одпочивають в службових приміщеннях. Сходяться різні бригади, розмовляють — от звідси й іронічна назва українських залізничників "брехалівка".
Однієї ночі був я в брехалівці під назвою перша парикмахерська, вузенька кімната в підвалі, колись тут стригли в'язнів, а тепер нас напхано багато. Чую розмову двох українців партійних, їх уже били, вони попідписували. Прислухаюся, один з них каже:
— Коли Любченко приїхав з засідання Пленуму, він зразу застрелив свою дружину, яка мала прізвище Крупенник, а потім застрелився сам.
От і розгадка долі Крупенника.
Він був братом дружини Панаса Любченка, голови Раднаркому. Тому, зрозуміло, була і квартира в новому будинку. Зрозумілий і арешт малого зоотехніка зразу після того, як Любченко, знаючи закони своєї партії, пожалів свою дружину і вбив її перед тим, як убив себе.
Заздалегідь були позаписувані імена й адреси родичів людей призначених на знищення.
Апарат терору працював прекрасно. Хоч Любченко не дав себе арештувати і хоч самогубство його не було передбачене в програмі Київського апарату, апарат не спізнився і тієї ж ночі в Харкові уже били брата вбитої жінки на ім'я Крупенник, яка була дружиною роздавленого апаратом вельможі.
Я більше ніколи не чув про Миколу Крупенника.
***
Аж через тридцять років ще одне ім'я з його сім'ї виринуло.
Є член партії Євгенія Гінзбург. Вона вісімнадцять років одбула в тюрмах Казані, Ярославля, Москви і на Колимі, зосталася вірною комуністкою, але докладно написала про тюрми і про допити. Її книжку видано в Італії в 1967 році. Залишилась вона вузьким і запеклим членом партійної касти, такою і в тюрмах була. Бачила тільки страждання своїх партійців і над ними проливала сльози. Її "Хроніку часів культу особи", як вона називає своє писання, я прочитав і найшов там дещо для нас.
В етапі на Колиму була серед засуджених жінок Таня Крупенник. Вона мала реченець не десять, а двадцять років. Сама Таня казала, що їй стільки трахнули, бо її суд припав на п'яте жовтня тридцять сьомого. Тоді саме вийшов новий закон, казала вона, що встановив новий максимум тюремного ув'язнення — двадцять п'ять років. Але в вагоні пошепки передавали: це тому, що Таня близька родичка Голови Раднаркому України Любченка.
Гінзбург каже, що Таня вірила, що партія розбере і що ніхто стільки сидіти не буде. У Тані були партійні навички двадцятих-тридцятих років, що їх не могли знищити ні тюрми, ні лагер.
Про долю Таніну Гінзбург дізналася пізніше. В 1948 році Таня працювала ув'язненим агрономом на агробазі колимського совхозу Ельген. Там сталася пожежа.
Тані загрожував новий реченець, обвинувачення в диверсії, в підпалі. Гінзбург пише: "Одної білястої ночі короткого колимського літа Таню Крупенник — карі очі, чорні брови — знайшли в петлі в одній з теплиць, де вирощують огірки і помідори для лагерного і совхозного начальства. Над головою мертвої Тані кружляла хмара колимських комарів, масних, огидних, подібних до малих кажанів".
Тепер я бачу, що то була ще одна сестра мого камерного сусіди. Друга сестра була дружиною Панаса Любченка.
Далекий слід простягся від київської раднаркомівської квартири, де впала під пострілом свого чоловіка Любченка її сестра — теж карі очі, чорні брови,— далекий слід до теплиці на Колимі.
Їхня історія скоро забудеться.
Чому має бути інакше? Партійний білет не завжди дає право на пам'ятник.
І скільки їх було, скільки їх було інших українських жінок, без партійного білета, матерів, дівчат і дівчаточок, теж карі очі, чорні брови — що вмирали за наших часів без вини винуваті.
Кишка з села Чепіль
Четвертий прийшов у камеру Павло Григорович Кишка. Якийсь час нас було тільки четверо і ми добре пізнали один одного. Кишку привезли з села Чепіль, Балакліївського району. Казав, що гарне його село над Дінцем. Був він старший трохи за нас, десь після п'ятдесяти, ми шанували його.
Дрібний в костях, зграбний, штанці сільські, сіренькі й коротенькі. Знаєте, на селі промтоварів, мануфактури обмаль — "малувато". А черевики на ногах незграбні, грубезні, завеликі, звали їх у нас австрійські ботинки. Роззявлені вони були в нього, бо всякі зав'язки в тюрмі заборонено.
З обличчя видно, що мама в Кишки була вродливенька. Ніс у нього дрібненький, акуратний і рожевий від сонця. Очі світлі, веселі, ніби хитрі, але то не та наша хитрість, що всіх перехитрувати хоче. У нього інакша — мовляв, ми ж добре розуміємо один одного. Ніби підморгнути хоче, та все говорить жартома, та до всього приказка.
Тепер мали знищити його досконалими державними способами.
Він знав, що значить совєтська власть і долю свою розумів, та в камері не показував, а більше жартував. Козацька вдача.
Як на прогульку нас виганяли, було йому тяжче. Сонце, повітря і трохи землі на тюремному дворику. Земля хоч і тюремна, але ж таки земля, не цемент. Ото й підіймається щось з глибин душі.
Ходимо ми ті п'ятнадцять хвилин один за одним, як у тюрмах належиться, руки за спину. Човгає переді мною своїми роззявленими "ботинками" Павло Григорович. Сухо, тепло, і під ногами сухенький пісочок трохи припав курявою.