Та така гірка, бодай їй, як наче з редьки.
— Еге, і бурчить у животі після тієї піни, — озвався другий. — Всю ніч потім бігаєш...
— А-а-а... п'янчужки нещасні, алкаші дорогенькі!!! — затягла і повела далі Люська з таким темпераментом, що музшкола того дня в спішно-пожежному темпі припинила будь-які заняття й евакуювала дітей, велівши їм при виході з музшколи затикати пальцями вуха...
7
— Від імені нашого дружного колективу, а також і від свого імені виношу вам, молодший лаборант Цебрик, заслужену подяку! — шеф Пав-Пав урочисто потиснув Цебрику руку. — Ви з успіхом виконали поставлене перед вами завдання. Я переконався, що вам можна... можна і треба надалі доручати важливівші громадські навантаження.
Покінчивши з цією церемонією, шеф узяв на руки собача, повертів його.
— Ах, яке симпатичне щеня! Вилитий Бім з кінофільму!
— Справжній голландський сетер-гордон, — вставив Цебрик, аби й собі блиснути ерудицією.
— Не мели дурниць, якщо не розбираєшся в собаках, — безцеремонно перебив шеф, вважаючи, що ввічливості він і так занадто передав, коли дякував молодшому лаборантові, причому передав на добрий тиждень наперед. — Ти не кінолог і не знаєш, що справжній голландський сетер-гордон масть має чорну, аж із синюватим вилиском, а підпалини в нього мусять бути рудо-червоними.
— А чому ж ви тоді казали, що білий, з чорним вухом. І руді підпалини.
— Бо саме таким вдався знаменитий Білий Бім Чорне вухо. Але його масть є відхиленням від стандарту голландських сетерів. І саме такого щеняти — сетера, але з відхиленням од стандарту, плюс схожість на Біма — і хоче мій онук... Ах, яке миле собачатко!.. — шеф у пориві ніжності, що з ним траплялося надто рідко, ледь не чмокнув переляканого Бімка у вологий ніс, та собача, на щастя, встигло відвернутися. — Чудове створення! Ви, Цебрику, догодили моєму онукові.
— Радий старатись, — буркнув Цебрик без особливого ентузіазму. — Між іншим, це біле відхилення від стандарту чорних голландських сетерів коштує аж шістдесят кербе.
— Гм-гм... — шеф ураз спохмурнів, обличчя його зробилося сірим, офіційно-керівним. — Що ж, цілком можливо, що шістдесят. Щенята мисливських собак, як відомо, коштують дорого. Це вам не дворняжка якась. Це вам голландський сетер, та ще й з рідкісним відхиленням од норми. — Пав-Пав тицьнув Бімка Цебрику в руки, сів за стіл і почав гортати якісь папери. — Гм-гм... — звів він зрештою голову, — я порушу клопотання перед директором про преміювання вас, Цебрику, за відмінну роботу шістдесятьма карбованцями.
Так мудро і, головне, легко вирішивши складну фінансову справу, шеф повеселів, вихопився з-за столу і навіть спробував було погратися з Бімом.
— Ах ти, білий сетер голландський!.. Не бійся, ми ще з тобою подружимо. Я собак люблю. Недарма сказано: собака — менший наш брат.
Собача щось, певно, не второпало чи не повірило щодо братства і сердито дзявкнуло на шефа, мовляв, знаємо таких... Заливай, мовляв, заливай...
— Ах, воно вже й гавкає! — здивувався шеф. — Ви тільки подумайте, таке мале і — гавкає! Ах, чудове щеня, чудове!
Шеф аж розчулився од власних слів і, діставши акуратно складений вчетверо носовик, приклав його спершу до одного сухого ока, потім до другого.
— Не бережемо наших братів менших. Бо — варвари. Байдужі до живих створінь, про гуманізм забули. І в дітей своїх не виховуємо любові до тварин. Ось хоч би взяти тебе, Цебрику...
— У мене ще немає дітей.
— Так будуть, — шеф знову сів за стіл і надав своєму обличчю зосереджено-ділового виразу. — Ну ось що... Віднеси щеня в гараж моєму шоферу і хай він відвезе його до мене на квартиру. А про ваше старання, Цебрику, при виконанні громадського... гм-гм... доручення я не забуду.
Цебрик повернувся до виходу і вже на порозі проспівав:
— "Не забуду мать родную..."
— Що? — аж піднявся над столом шеф.
— Кажу: виколювали колись на грудях: "Не забуду мать родную", — пояснив Цебрик, зиркаючи на шефа світлими, невинно-добрими очима. — Мода така була, от і виколювали.
Цебрик сходив у гараж і віддав Бімка шоферу Пав-Пава, а сам роздумливо спинився посеред залитого сонцем двору. Спускатись у вогкий підвал і мити остобісілі пробірки щось розхотілося, і Цебрик, повагавшись якусь мить, зрештою просто легковажно махнув рукою.
— Ат, піду краще в кіно! А пробірки почекають. Скільки не мий їх, а все одно всіх не перемиєш... А коли що... скажу... що тітка у гості приїхала, і я ходив на вокзал її зустрічати... А похід у кіно будемо вважати не за сачкувания, а за підвищення мого культурного рівня.
***
Варто, мабуть, отут зауважити, що автор почуває себе не зовсім... зручно, адже його герой, прямо скажемо і відверто водночас, дуже вже легковажно поставився до виконання своїх прямих службових обов'язків. Навіть якщо вважати його витівку не як за сачкування, а — як за підняття свого культурного рівня.
Хоча...
Ні, ні, автор аж ніяк не схвалює прогулів і, очевидно, навіть покарає свого героя. Заодно, користуючись нагодою, автор закликає своїх героїв утримуватись від одвідин (підняття своїх культурних рівнів) кінотеатрів та інших подібних закладів у робочий час (ну, хіба якщо кінофільм уже трапиться незвичайний, але таке буває раз у сторіччя).
Отже, автор — за трудову дисципліну!
І все ж парадокси ще не перевелися на білому світі. Бо якраз оце антизаконне сачкування і врятує згодом Цебрика (можливо, навіть і завтра) від звільнення за... порушення трудової дисципліни... Буває ж таке, га?!!
Це трапилось...
А втім, кожному овочу — свій час. Або, як кажуть у нас на Україні: не спішіть поперед батька у пекло!
8
Із кінотеатра Цебрик вийшов не сам, а — з нудьгою. Напала на парубка зелена, причепилася, прилипла, як смола — хоч вий!
Про любов крутили фільм. Та хіба ж то звичайна, земна любов? Чортзна-що, а не любов. Така вже як... як у кіно. Та й взагалі... Немає любові, понавигадували кіношники, а ти — дивись. Та зітхай: от у кіно героям везе. А в житті? Де ви бачили у житті таку розпрекрасну, таку надідеальну, таку неймовірно гарну і... і заздрісну любов?
Де, я вас питаю?
Не любов, а — картинка!
Одне слово: кіно!
В житті немає такої, принаймні, Цебрик її ще не зустрічав.
Хоч і шукав, а бач, не зустрічав. Виходить, немає.
Отож розкритикував Цебрик фільм, а заспокоєння як не було, так і не було. Щось ніби фільм розворушив у ньому, ніби у душу заглянув... Єсть же... любов. А тут... Люська з пивною піною, пробірки, шеф із собачам...
А життя тим часом біжить.
Де там біжить. Летить!
Невдовзі вже й тридцять йому стукне, а життя ніби й не бачив. Ніби як пішов із школи, мовби й не надовго, то й досі ходить. Вірніше — бродить. Колобродить і ніяк з тих манівців на дорогу не виплутає. А. пора б уже!
Тоскно стало на душі, самотньо.
Ех, і куди його подітися? І до чого ж у світі життя сіре! У Люськи, приміром, хоч мета є: щоб у кухоль наливалось не пиво, а сама піна... Піна, піна, піна!.. А в нього взагалі ніякої цілі немає. Хіба миття пробірок — то якась мета?
Від нудьги; від самотності кудись тягло, манило. Як завжди в таких випадках, пішов на вокзал, штовхався в гамірливому і метушливому натовпі. Його штовхали, і він штовхав інших. Невідь для чого вивчив розклад руху поїздів та все — дальніх, швидких, виходив на перон зустрічати і проводжати чужі поїзди. І мовби не почував себе таким самотнім.
На третій платформі, що геть чисто була запруджена студентами з рюкзаками, гітарами й піснями, затримався довше. Хлопці всі були до смішного бородаті, але — симпатичні, в джинсах, зелених куртках. І дівчата були в таких же куртках. Вони співали, сміялися, галасували і виглядали поїзда, котрий повезе їх за тридев'ять земель, в незнайоме, тюменське чи ще якесь царство.
У Цебрика майнула відчайдушна думка: а чи не пристати й собі до них? Зодягти джинси, зелену куртку, гітару в руки, рюкзак за плечі і — хоч на край світу!
Цебрик аж мимовільно хитнувся, щоб за ними кинутись, як зненацька схопила його за рукав якась тітка.
— Чого стоїш рота роззявивши? Ану поможи оці бебехи до транваю доперти. Аж цілого рубля дам.
— А я вам не носильник, — відмахнувся було Цебрик, але так легко спекатись тітки не зміг.
— Ага, он яка наша зміна, — так і затягла тітка. — Нам, заслуженим ветеранам, так і помогти не можна. Самі, мовляв, кишки надривайте, а ми — руки у брюки. Оце виховали собі зміну, оце...
— Та годі вам!.. — Цебрик неохоче взяв здоровенний чемодан, увесь обплетений мотуззям та шматками електродротів, у другу руку підхопив клунок і зігнувся. — Ну ж і набралися ви, тітко!
— Ага, намучилась з цими бебехами. Оце аж із самої Півночі пру від невістки. Гостювала, хай йому грець таким гостинам!
— Невістка, мабуть, не так вас пригостила? — для годиться запитав Цебрик, аби не мовчати дорогою.
— А пригостила!.. — тітка кричала на увесь перон і наче аж присьорбувала слова. — Приїхала... Прителіпалася, дурна, в таку далину. Щитай на край світу. П'ять днів до невістки добиралася. А в дорозі ж як... Бублик згризеш, та й далі цурганишся. Ну, думаю, оце вже хоч у невістки від'їмся од пуза. І від'їлася, бодай його!.. Допхалася, значить. Сина немає, на роботі, тож невістка мене й зустріла. Сідайте, каже, мамо, я вам зараз таке приготую, таке приготую... — тітка так кричала, що люди аж шарахкались від неї. — Я вас, каже, таким пригощу, якого ви зроду й не їли! У мене аж слина потекла... Ну, думаю, недарма я п'ять днів бублики сухі гризла, ось тепер уже своє надолужу. І що б ви думали невістка дістала з холодильника? Якусь мерзлу рибину: Червонувату таку... "Еге, — думаю, — щось ти не жирно свою свекруху зустрічаєш... Почекаємо, що то воно за рибина і як її їдять..." Чекаю, мовчу. А невістка бере мерзлу рибину і-і... Людоньки! Струже її... їй-богу струже, як ото дровиняку. Аж мерзла стружка в'ється... Струже вона і струже... А я сиджу і думаю: ну стружи, ну стружи, поди-иви-имося... Подивимося...
Хоча що дивитися? І так видно, що для свекрухи їй жалько шматка добрячого. Отож і струже тонюньку стружку... Стружи, думаю, стругало б тебе! Наготувала вона отих стружок мерзлих у тарілку, перцем їх посипала і до мене: пригощайтеся, мамо...