Ані на мить не випускайте з поля зору цю підозрілу трійцю. Я не помилюся, коли скажу, що тут пахне солідним шпигунством...
***
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Обормоти знову зустрічають Похмуру Особу і одночасно знайомляться з аґентом Органів
Звичайно, якби співробітники Органів були далекоглядними, вони поцікавилися б не лише обормотівською плівкою, а й обормотівським планшетом, що висів у найменшого Обормота на ремінці через плече. У цьому планшеті був щоденник Обормотів, куди вони занотовували все гідне своєї уваги, Можливо, прочитавши той щоденник, головний шеф був би у захваті, а може... втім, чи варто фантазувати?
Залишивши Луб'янку, задоволені собою і розмовою з шефом, Обормоти насамперед поїхали в бібліотеку імени Леніна, щоб у тиші читальної залі старанно занотувати до щоденника свої останні враження.
"Ми були свідками, – писали Обормоти, – як на площі Маяковського мізерна купка молокососів кричала "дайош демократію і свободу слова!" Це було настільки смішно, що якби дитина ґвалтувала "дайош цяцьок!", яких у неї і так доволі. Чи не нагадує це за аналогією епізод з солдатом, який, обжершись каші, трапив на операційний стіл і, вже без пам'яти, продовжував галасувати "старшина, добавки!" У всьому повинна бути міра: в житті, їжі, солодощах і демократії також. Зловживання мірою може викликати тільки пронос, або, як кажуть у народі – швидку настю, і треба віддати належне доблесним працівникам міліції (яких в Одесі називають ментами, а в Москві – мусорами), що вони, як і личить добрим наставникам і вихователям, швидко навели лад на площі уславленого поета. Слава міліції і дружині. Амінь".
За час обормотівських мандрів обормотівський щоденник поповнився безліччю нотаток на різні теми і з різних галузей життя. Не оминули вони й анекдотів та іншого фольклору, без вивчення якого неможлива жодна солідна наукова праця.
Саме у той час потужно діяло Вірменське радіо*. І воно знайшло свій відбиток на сторінках щоденника.
"За час своїх мандрів ми звернули увагу на велику ролю Вірменського радіо в суспільному житті Країни Чудес. Звичайно, це питання ще вимагає свого дослідження, та одне безперечно, що жодна забава, вечір, жодне дозвілля неможливе без Вірменського радіо. Навіть у чергах, трамваях, автобусах, тролейбусах, метро, – всюди можна почути про Вірменське радіо. Ось кілька опусів:
1. Вірменське радіо питають: що таке дружба народів?
ВІДПОВІДАЄМО: це, коли росіянин бере за руку українця, українець – білоруса, білорус – латиша, латиш – естонця, естонець – таджика і т.д. – і всі разом ідуть бити грузинів.
2. Вірменське радіо питають: чи можна слона загорнути в ґазету?
ВІДПОВІДАЄМО: можна, якщо в ґазеті вміщено доповідь генерального секретаря.
3. Вірменське радіо питають: чи може слон набути грижу?
ВІДПОВІДАЄМО: може, якщо стане членом бригади муністичної праці.
4. Вірменське радіо питають: чи можна в Америці побудувати мунізм?
ВІДПОВІДАЄМО: можна, та в цьому нема потреби.
5. Вірменське радіо питають: капіталізм скочується у прірву, соціялізм його обганяє — куди йде соціялізм?
На жаль, відповіді Вірменського радіо на це питання ми не почули – запрацювали країнчудесівські заглушувачі*.
Мусимо зазначити для об'єктивности, що деякі опуси досить скабрезні за своїм змістом. Ось зразок:
Вірменське радіо питають: чому у моєї дружини облізло хутро з горжетки?
ВІДПОВІДЄМ0: ми не знаємо, що таке горжетка, але радимо вашій дружині поменше кататися на велосипеді?
Не дотепно.
Цей опус, між іншим, у щоденнику перекреслено червоним олівцем.
Як бачимо, в обормотівському щоденнику, мов у дзеркалі, відбивалося бурхливе життя Країни Чудес з усіма його нюансами. Але дзеркало є дзеркало: за певними законами в ньому завжди ліва сторона – права, а права – ліва. Тому не слід дивуватись, якщо і в щоденнику ліве не завжди було лівим, а праве – правим. Усе ж матеріялу накопичилося доволі, щоб почати наукову працю, проте Обормоти вважали, що доки не буде списана остання сторінка їхнього талмуду, – крапку ставити ще рано. І вони продовжували спостереження. Обідали Обормоти того знаменитого дня в третьосортній їдальні на Пресні*. Чому саме в третьосортній і чому саме на Пресні? Тому що Обормотів цікавили революційні традиції. Традиції вони знайшли у вигляді скам'янілих фігур на станції метро Краснопресненська, та поза тим інших традицій, як вони не шукали — не знайшли. Це було навіть досадно. Були краснопресненські лазні, була забрьохана грязюкою вулиця Красна Пресня, були похмурі, заклопотані перехожі, був навіть Горбатий міст, а цих, як їх, традицій не було. Обормоти сьорбали суп, усе ще міркуючи – де і як шукати на Пресні революційні традиції.
У цей час біля них на стілець плюхнувся, навіть не питаючи дозволу, суб'єкт, глянувши на якого, вони зразу впізнали знайому їм по Одесі Похмуру Особу. Суб'єкт поставив на стіл гальбу пива, а під стіл чвертку горілки і, вихиливши те що під столом, посьорбав те що на столі. Після цього він трохи покректав і, намазавши гірчицею шматок хліба, відправив його в пельку.
– Чого це ви на мене витріщилися? – грубо і неделікатно звернувся він до Обормотів, ворушачи щелепами.
Обормоти вибачилися, зрозумівши, що той не впізнав їх.
– Порядочки, – забубонів суб'єкт. – Чарку п'єш крадькома, ніби вкрав. Отак воно – дрібниця до дрібниці, дрібниця до дрібниці, і нема життя. Не було, нема і не буде. Факт. От ви, хто ви такі, що піжонами ходите, га? А я революцію робив – ось цю революцію і ось цими руками. А що вийшло? Каторга. Не зуміли, значить, зберегти завойоване кров'ю. Теж факт. Не перезирайтесь, що політику гну. Гнув і гнутиму, хоч півжиття по таборах відволочив. Отак завжди хтось по наших спинах до влади пропреться, а нам, сіромі, – нагай і дірка від бублика. Спочатку заводи відібрали, потім – землю. Диктатура! Плюю на диктатуру. Мені – щоб на заводі робітник був господарем, а на землі – селянин. Нема цього, значить – нічого нема. І так, знаєте, все поволі, спроквола, тишком-нишком, то те – ф'ють, то се – ф'ють, і – порядок. З профспілок посміховисько зробили. І революційні кадри перебили, мільйони голодом виморили, мільйони – в таборах; нагорі – дундуки, внизу – розгардіяш, чортзна-що, всюди бюрократи, кастовість і фіга з маком. А язика проковтни, – бо відірвуть. Напиши ось тут хто зараз із вас, що я тут намолов, напиши куди слід – і що? що буде? Не знаєте? Буцімто? Ну і чорт з вами! Капайте! А я говорив і говорить буду. От хоча б культ*. А що таке культ? Чи ми його створювали? Оті, що там і зараз нагорі, – оті й створювали. У них і зараз навколо голови таке сіяніє, що близько не підступиш і слова не скажеш. І дурень той, хто ще вірить їхній медоточивій балаканині. Посміхаєтеся? вірите? Ну й чорт з вами! А я пішов. Здоровенькі були!
І Похмура Особа важко підвелася і почовгала до дверей.
– Типовий, – сказав старший Обормот.
– Що – типовий?
– Типовий клясовий ворог…
Обормоти зупинилися в готелі "Метрополь". Тут вони зайняли досить пристойний номер, хоча й не "люкс", але з усіма вигодами. Повернувшись увечері до готелю, близнюки були дуже здивовані, що двері номера не замкнені.
– Ну й лопух котрийсь з нас, – висловив незадоволення Іван, штовхнувши двері.
Молодші Обормоти заприсяглися, що двері були замкнені.
Перше, що їм кинулося в вічі, коли вони ввійшли до кімнати, – це здоровенні чиїсь штани, недбало кинуті на канапу.
Брати перезирнулися. Старший бридливо підняв штани догори і навіть чомусь понюхав. Молодші запитливо глянули на старшого. У цей час з ванної загриміло:
Тренаж і гарт в усьому! –
То гасло в світі цьому.
Умійте захищатись, умійте нападать!
А трапиться невдача – умійте дати здачі, –
Інакше вам удачі не видать!
Після останніх слів з ванної вийшла якась гола потвора два метри заввишки, міцно вдарившись при цьому лобом у верхній одвірок.
– О чорт! – схопилося він-вона-воно за лоба, та, зауваживши присутніх, накрило враз п'ятірнею соромітне місце.
– Пардон.
Потвора зникла у ванній, знову загримівши об одвірок, і по хвилі повернулася назад, уже в трусах і вже низько схиливши голову, щоб не зачепитися за що-небудь.
– Айн момент, – бадьоро вигукнув незнайомий і скочив у штани. – Чим можу бути корисний?
– Власне, – розгубилися Обормоти, – ми могли б і вам задати це питання.
– Тобто?
– Цей номер, здається, займаємо ми.
– Ви шуткуєте?
– Анітрохи. Ми взагалі, здивовані.
– Чорт забирай, ви, здається, маєте рацію! Невже я такий неуважний? Справді, переплутав, прошу пробачення. Я сам відчуваю за собою цей грішок – завжди щось наплутати чи переплутати. Ще раз прошу пробачення. Мій номер поруч.
Обормоти, звичайно, пробачили незнайомому його неуважність і навіть запросили поділити товариство.
– Дуже вдячний, Дзюба, – відрекомендувався він, згинаючись у три погибелі.
– Обормоти.
– О! дуже, дуже приємно! – знову вигнувся знаком питання довготелесий.
Капітан Дзюба – а це був саме він – втрапив до обормотівського номера, звичайно, не випадково. Якби не та обставина, що Обормоти так невчасно повернулися до готелю, капітан мав би змогу довше попорпатися в речах близнюків. Можна собі уявити, як він забігав по кімнаті, коли його застукали зненацька. Але Дзюба був винахідливий розвідник і, як бачимо, розіграв цілу комедію, щоб замести сліди. Звичайно, знайомство з Обормотами тет-а-тет не входило в капітанові пляни. Доцільніше було б стежити за підозрілими близнюками здаля, та коли вже таке трапилося – що поробиш. Звичайно, капітан зробив велику помилку і, довідайся про це начальство, дістав би добрячого прочухана. Та не йти ж винитися. Оперативні видатки – приваблива річ. Гасай по всій країні і ні перед ким не звітуй. Не робота – а сама насолода. Крім того, капітан Дзюба мав у Києві дружину, утримання якої коштувало солідного карбованця, бо та ніде не працювала, а лише з нудьги ганяла по курортах. Нарешті, капітан добудовував на околиці Києва досить масивний особнячок – а це теж вимагаю грошей. З якого боку не глянь, а Обормоти були для Дзюби в певній мірі золотими телятами.