Блеф, сон рябої кобили — так можна б назвати більшість статей. Особливо яскравий такий сон рябої кобили появився в одному напівпорнографічному бульварному журнальчику, що друкувався в Амстердамі, а називався цей сон рябої кобили так: "Дослідження Хоми з Яблунівки у клінічній психології".
Автор статті, що починалася з імені Зигмунда Фрейда, стверджував: мовляв, на генеалогічному древі грибка маслючка не обійшлось без сучків... Для баби Явдохи, яка так любила малого Хомка, був характерний так званий симптом капюшона. Симпом капюшона виражався в тому, що, б'ючи праником шмаття на камені, баба Явдоха так закидала спідницю на спину, що спідниця навіть затуляла бабі обличчя. Крім того, в баби Явдохи був синдром Отелло. Цей синдром виражався в тому, що баба Явдоха ревнувала свого діда Харитона до кожної яблунівської спідниці. Крім того, баба Явдоха в дівоцтві кілька разів преживала манію еротичного переслідування Крафта-Ебінга, їй здавалось, що в темній вулиці її перестрінуть парубки, здавалось, що чує їхні сороміцькі балачки. Ця манія еротичного переслідування минула в баби Явдохи, коли її пошлюбив дід Харитон.
А вже в цьому напівпорнографічному амстердамському журнальчику перепало дідові Харитонові, звичайнісінькому яблунівцю! Та, либонь, не такому й звичайнісінькому, раз без нього не могло обійтись на тому генеалогічному древі, яке увінчував Хома невірний і лукавий. В юному віці трудячись на панській економії, Харитон на восьмому й дев'ятому роках життя спізнав жах так званого акінетичного нападу Дузе: несподівано завмирав перед рябим ярчам чи безрогим телям, наче блискавкою вдарений. Тоді ж, на роботі в панській економії, він побачив локомобіль, з допомогою якого молотили зерно. Сильне враження від локомобіля спричинилось до синдрому Джеліффа: малому яблунівцю здавалось, що його ноги обернулись на двоє металевих коліс, на яких можна хутенько котитись по дорозі та бездоріжжю. Уже парубком він часто потрапляв під владу скиртоїдії Бжезицького: любив позадаватись і похизуватись перед дівками, проскакавши перед ними на дикому огиреві, міг на ярмарку захопитись волами, на які в нього не було грошей, а то раптом у розмові з учителем церковноприходської школи ввернути вчене слівце, почуте від сільського батюшки. Та чи не найяскравіше в діда Харитона в першу світову війну виявився симптом акайрії Аствацатурова. Поранений у ногу в мазурських болотах, Харитон із Яблунівки до кожного приставав із одним і тим самим запитанням: "За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?.. За віщо вони мене?" Почувши чи й не почувши відповідь, розпачений, ненавидячи жорстоку несправедливість смерті, він тоді, в мазурських болотах, із цим запитанням, здається, звертався до хвойника, до морошки, до клюкви, до птахів, наче світ природи міг відповісти!
Далі в тій статті в амстердамському напівпорнографічному журналі йшлось про матір грибка маслючка, начебто Варвара з Яблунівки хоч і була молодиця при вроді та доброму здоров'ї, а все ж... Коли до революції в Яблунівці трапився недорід, то юна Варвара страждала ункусним епілептичним нападом Джексона; раптом у батьківській хаті, де й порошинки борошна не було, їй починали пахнути книші, паляниці, коржі, пундики, маторжаники, в ніздрях лоскотали пахощі ковбас, шинки, вудженини!.. Уже коли прийшли фашисти, у Варвари начебто виявились прикмети ліліпут-галюцинації, себто всі німці та поліцаї стали їй здаватись малесенькими людьми, що їздять на малесеньких танках і машинах, тримають у руках малесеньку зброю, п'ють шнапс із малесеньких наперстків. Ліліпут-галюцинації у матері Варвари водночас дуже дивно поєднувалися з гуллівер-галюцинаціями: сама собі вона видавалась дуже великою й сильною, іноді бачила свою голову в небесах. Отож зарубіжні писаки в своїх вигадках дійшли до того, що стверджували, нібито вона одного зимового вечора з сухою соняшничиною в руках кинулась на колону німців, що марширували через Яблунівку. Авжеж, німці видавались мурашками, то чому їй, головою до хмар сягаючи, та й не змести їх одним помахом сухої соняшничини, щоб очистити землю від окупантів?..
Лишенько, а які тільки синдроми приписано в тому напівпорнографічному амстердамському виданні старшому Хомі, себто батькові грибка маслючка! Роблячи в колгоспі коло худоби, він вірив, що в кожної корови, коня, свині чи кози всередині закладено магніт. У якої тварини його більше — та краще слухається, її легше доглядати й запрягати в плуг, а в якої всередині закладено менше магніту, та тварина вредна, брикається, хвицається, дає мало молока, не підставляє шию під хомут... Коли німці вступили в Яблунівку, майбутній батько грибка маслючка задумав спалити в полях урожай пшениці на пні, його було зловлено своїми ж таки посіпаками, бито шомполами до смерті, а в очах йому до скону стояв, не гаснучи, образ молодої Варвари, що тримає на руках малого сина Хомка, й так та картина заскліла в його стуманілому погляді, що і в цій чіткості й довготривалості картини виявився начебто ейдетизм Урбанчича-Йенша.
А Мартоха! А яких тільки собак начіпляли на Мартоху! Щоправда, вона відбрехалася б од будь-якої собаки в Яблунівці, але цур і пек отому напівпорнографічному амстердамському журнальчику: як такого ходу, то лучче з мосту та в воду... Мовляв, чоловік і жінка одного плота коли, отож Мартошині синдроми теж не з дому, а тільки додому, отож і від них дещо перепадало Хомі. Й перераховувались, наче на бухгалтерській рахівниці. Синдром Пьотцля, себто звуження поля зору: іноді бачить Мартоха поза собою, та не бачить перед собою. Піквікський синдром, себто сонливість: вона виспала б і коваля, і бондаря, якби поруч не спав старший куди пошлють. Синдром Стерджа-Вебера-Краббе, себто дражливість, схильність до перебільшень: говорила б, як ота покійниця балакуча, в якої аж пуп розв'язався, брехала б, як отой владика, в якого кістка не стримить із язика, гнівалася б і мутила, як під греблею біс.
Автор статті в амстердамському напівпорнографічному журнальчику про синдром самого грибка маслючка обіцяв написати в наступній своїй статті, а в цій доходив сакраментального резюме. Бачте, казав він, на якому генеалогічному древі виріс Хома з Яблунівки, бачте, які в нього батько й мати, які дід і баба, яка рідна жінка Мартоха. Безумовно, в своїй сукупності риси їхніх особистостей не могли не позначитись на формуванні психіки старшого куди пошлють, на особливостях біологічного поля, на незвичайній енергії його свідомості та підсвідомості.
Звичайно, ця стаття намагалась поставити все з ніг на голову, напевне, автор добре набравсь та й замислив податись у гості до довгохвостих. Якби авторові отого добра та ще хоч піввідра, то він не тільки б свій ум пропив, а й останні штани!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
де мовиться про підступний лист академіка Йони Ісайовича Корогли до правління колгоспу, а також про найтяжчу кару, якою намагаються перевиховати старшого куди пошлють, а саме — про його відлучення від ударної праці на корівнику
Авжеж, соціальні свої виразки буржуазне суспільство завжди ладне приписати й суспільству нашому, отож оцією обставиною слід пояснювати, чому на статурне українське генеалогічне древо навішано стільки синдромів. Можливо, в тих псевдонаукових викладках є факти, близькі до істини (батько грибка маслючка таки палив пшеницю в полях, матір старшого куди пошлють таки вбито німцями під час окупації), але навіщо докупи валити святе й грішне, навіщо все пов'язувати синдромами?
Та годі про синдроми, з яких толку — мов із цапа молока, а давайте перейдемо знову до трудів і днів старшого куди пошлють у колгоспі "Барвінок".
Академік Йона Ісайович Корогли, повернувшись до столиці, на ім'я яблунівського правління колгоспу "Барвінок" написав листа, що дихав обуренням і гнівом. Послуговуючись найкращими зразками вітчизняного епістолярного красномовства, знаменитий сходознавець, якого знають і шанують усі тюркологи світу, звірявся в своїй сердечній епістолі, що через день-другий виїжджає до Самарканда, аби взяти участь у дослідженні старовинних чавуноливарних майстерень XVI століття. Проте ремісничі майстерні-кархана він вивчатиме зі спокійною совістю лише тоді, коли виведе на чисту воду старшого куди пошлють. Так, тепер усі академіки цілком слушно визнають, що серед них не знайдеться людини, яка б у будь-якій галузі знань дорівнялась до інтелекту грибка маслючка. Але цікаво знати, яким чином Хома невірний і лукавий, працюючи на корівнику, досяг таких необмежених знань із арабістики, медицини, генетики, живопису, вищої математики, прогнозування і т.д.? Очевидно, ці знання старший куди пошлють здобув, крадучи час у своєї роботи. А якби він не крав часу в роботи, тоді б у Яблунівку не довелось наїжджати шефам-академікам, аби доробити роботу, яку годилося б робити Хомі невірному і лукавому.
Проте його вина ще й у тому, що старший куди пошлють не тільки лінувався працювати в той день, він ще й збаламутив академіків, праця яких у колгоспі остаточно так і не переросла в красу. Зловживаючи цілком зрозумілим інтересом видатних умів до голкотерапії й зловживаючи необізнаністю видатних умів у галузі народної медицини, Хома невірний і лукавий з допомогою звичайної циганської голки зчинив серед приїжджих нездоровий ажіотаж, лікував їхні болячки в дерезі за курником. Звичайно, пацієнти не втнули, що старший куди пошлють вдався до грубої наруги над їхніми визнаними авторитетами, принизив їхню гідність, чого вони самі поки що не розуміють. Зате правління колгоспу "Барвінок", сподівається Йона Ісайович, не тільки зрозуміє, а й належним чином поставить грибка маслючка на місце, себто на законне місце старшого куди пошлють.
Авжеж, лист був продиктований враженим самолюбством академіка Корогли, який марно пнувся перевершити Хому невірного і лукавого в обізнаності й тлумаченні газелей незрівнянного Бабура, але правління колгоспу "Барвінок" не стало дошукуватись причини.
— Який садизм! — гримів на засіданні правління Дим, сердячись, наче навздогад спробував плести постоли — і не вдалось. — Уся Яблунівка знає, що ти мудріший за академію наук, тільки академія того не відає.