Знаючи темперамент мадярів, а особливо деяких їх представників на подобу Йонаша, не сумнівався, що мені вже не довго Дихати на цьому світі.
— Їдучи різні міркування тиснулися до моєї голови. Душа обважніла, мов жорна й так же, як жорна, не знаходила виходу, вертілася на місці. Гірко стало, що пройшов цілу війну, бився на всіх фронтах, дерся, діставав рани й аж тут прийдеться так безславно, як бандит, бути зачавленим слизькою вужівкою на суку першої ліпшої смереки.
Пригадав своїх, батька, матір, братів. Пригадав Кіті. Де вона? Невже забула?
І зненацька, як і завжди трапляються різні несподіванки, серед найбільшого розгону, різко зупинилися коні. Кілька чітких рішучих слів, брязкіт зброї, метушня й не встиг я отямитися, як мої провідники змінилися й коні ще швидше понеслися далі.
— Хто тут? — питаю.
— Приїдемо — побачиш. — Чую голос.
По часі коні звернули, віз котиться в долину, на гору, ще раз повертає, сильно схиляється з боку на бік і нарешті зупинилися.
Всі злазимо. Ніч і темнота. Недалеко ліс.. Де це — вгавати не можу.
— Йдемо! — кажуть мені.
Ішли глибоким, повимиваним дощами, плаєм і по короткому часі входимо на подвіря мого далекого вуйка Романчука. Ось і пес його білий, подібний на вівцю, з куцим грубим хвостом. Він навіть не бреше, а біжить назустріч і ластиться. Від цього стає приємніше. Дихнуло родинним. Вступаю до хати.
— Юро! Брате? Невже це ти?!
— Дмитре!
Обнімаємося, як два медведі. Старий вуйко, вуйна підходять також, згучні цілунки, ахи, обійми. По хвилині на столі миска пирогів, сметана, кулеша. По недовгому часі десь узялися тато, мама. Вітання повторюється. Мама в сльози. Сів коло неї, обняв стареньку: — Ну, годі, мамо! Сьогодні плач не на місці. Все, бачите, гаразд. Усі живемо.
— А де Павло?
Сидить бідачисько в касарнях, — пояснює Юра. — Тримають, як заложника. Щось треба діяти. А ті, під сільською хатою також мусять на волю.
— Якщо їх ще не вивезли до Сиготу.
Вуйко був на подвірю й входить до хати. — А там, каже він, у Ясіню такий гармідер, що Господи.
Всі зацікавилися й повиходили надвір. Вуйкова хата знаходиться на правому схилі груня Бубне і, коли пройти греків двісті на південь, видно цілу Ясіню. Вийшли на груник і поставали. В низу Содома й Гомора. Ніхто з нас не знає, що сталося. Вуйко порішив зійти в село й довідатися що є. До раня ми знали все й порядно посміялися.
Виспався якслід і до праці. Час не жде. Павло сидить, хлопці сидять. Мадяри наполохані й треба кувати залізо, поки гаряче. Юра був страшенно невдоволений випадком з Розенкранцом. Він навіть сам бажав, щоб Тулайдана за це було покарано, але з цим не погоджувався я. — Розуміється, — доводив я. — Це було зле. Це анархія, безладдя, але не забувай, що це революція. Це кара, помста. Це хвилевий вибух накопиченого за довгі роки гніву й немає сили, що повстримала б його. Так я думаю, а тому не поспішай осуджувати Тулайдана. Я переконаний, що коли б він цього не зробив, Розенкранц ніколи не був би помщений. Ні один закон не підступить до нього, як до злочинця, а ти-ж сам знаєш, що він увесь час витворяв.
— Так, то так. Але ми мусимо розуміти, що на нас лежать тяжкі обовязки й не менша відповідальність.
— Що-ж. Мусимо брати на себе відповідальність до кінця.
Юра пояснив мені справу мого визволення. Після наглого арешту, він ходив ще до сільської хати. Там ішли безупинні засідання. На Юру накинулися, як на зрадника й анархіста й домагалися його арешту. Йонаш погрожував "перетяти наш рух у корені". Обіцяв вернути часи спочатку війни й на майдані поставити кілька шибениць. У такому стані Юрі приходилося більше мовчати, ніж говорити, хоч він усіми силами намагався довести, що він осуджує вчинок Тулайдана й домагається йому кари. Тулайдан зробив це на власну відповідальність.
Одначе всі його снаги були марні. Рада Ясіня одноголосно клала всю відповідальність на Юру. До нього приставлено надзір і в скорому часі був змушений відійти в гори. Там організував невеличну ватагу й порішив нас видобути силою.
Для звязку з селом використав старого бувшого вівчаря Тому. Він був тепер за сторожа в сільській хаті й міг підслухувати, що там діялося. До всього, він володів також мадярською мовою. Син його, Василь, був також з нами.
Про те, що мене мають кудись відвезти, довідалися зовсім увечері. Знали, що до сільської хати прибігала стурбована дочка Йонаша, що вона мала з батьком довгу нараду, що батько був досить обурений, але зараз скликав усіх членів ради на якусь важливу нараду.
Що говорили там не відомо, але по короткому часі послали сторожа по візника з добрими кіньми. У селі був переодягнутий Юра й удалося довідатися, що цим візником мають відвезти кудись Дми гра Цокана. Юра не знав куди, тому швидко вислав дві ватазі, одну за Кевелево, а другу до Лазещини. Сам Юра ввесь час слідкував за подіями на місці. Тому, що з арештованим післано лише двох вояків, Юра сумнівався, чи везли вони його на страту.
За цей час вдалося нам довідатися, що Йонаш дещо змінив своє відношення до нас. Він навіть почав намовляти Пластуна, щоб той увійшов з нами в переговори. Юра знав, що мадяри нас бояться й бажають краще миритися, ніж сваритися. Нам ходило лиш не попастися всім трьом до їх рук.
Більше того, нам довелося довідатися, що Йонаш нікого не мав би проти того, щоб я вступив до мадярської залоги й навіть переняв там досить важне становище.
Тоді виник у мене план, що ним поділився з Юрою. Я порішив сам нанести візиту Йонашеві й запропонувати йому свої послуги. Юра спочатку віднісся до цього скептично, але згодом, передумавши, одобрив мій намір, наказавши ''тримати вухо гостро".
Того самого дня над вечір подався просто до дому лісничого.
Побачивши мене, він мало неопритомнів. Зблід, нижня губа витягнулася. Жінка його з маленької зменшала вдвоє.
Чемно, спокійно вітаюся, прошу вибачити за спричинені турботи й за все те, що сталося за останній час. Потім коротко й одверто передаю йому свої наміри. Він приходить до себе, переконується, що я не маю проти нього ніяких кепських думок і починає навіть розпитувати, яким чином вдалося мені втекти. Дуже просто. Мене визволили наші люде, що вважно слідкували за всім тим, що робилося в Ясіню.
Торкнулися загальних біжучих подій і я висловив думку, що тут є якісь заінтересовані чинники, що ввесь час намагаються тримати країну в стані напруження Я нарешті приходжу до переконання, що це далі тривати не може й що потрібний спокій і порядок. Інакше народ помре з голоду.
Невже я гадаю, що ситуація така грізна? .
Грізна й вимагає негайного поліпшення.
Як на мою думку це перевести?
Перш за все треба дістати харчів. Народ тепер піде за тим, хто дасть йому хліба.
Але становище цілого краю катастрофальне. Центральні уряди не в стані прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобів порятунку на місці.
Це дуже сумно. В такому разі, неспокій триватиме ще довший час.
Про основні свої наміри, вступити до мадярської залоги й, поки-що не говорив. Йонаш деякий час подумав і каже далі:
— Мав, чи власне хотів би мати з вами деякі поважні перетрактації...
Але в той час нашу розмову перебиває стара Йонашиха. Тоненьким, ледь чуйним голосочком, просить мене зайти далі. Зо мною хоче бачитися панночка. Вона чогось трохи захворіла.
Йонаш ледь помітно зморщився. Прошу вибачення й слідкую за старою, що ввела мене просто до Кітіної кімнати.
У напівтемній з позавішеними вікнами кімнатці, на білій постільці побачив Кіті. Вкрита до підборіддя ковдрою, її голівка з розбитими чорними кучерями погрузла в велику пухову подушку, а ніжне біле личко нагадує тих херувимчиків, що їх малюють на склепіннях Церков.
Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тінь, зникла.
— Кіті! — вирвалося з моїх уст.
Кіті поворушила головою, визволила з-під ковдри довгу, нагу руку та вказала коло себе на стілець. Тут на столику повно різних пляшечок і шкляночок. Гострий запах різних ліків наповнив кімнату.
Приймаю якісь ганчірки, що лежали на стільці, й сідаю. Кіті довго мовчки дивиться на мене своїми великими, чорними очима й опісля говорить. З перших слів пізнав її, Кіті, що тільки одна вміє так говорити.
— Не подумайте, що я заслабла. Я зовсім не слаба. То мама упевняє мене ввесь час: ти слаба, Кіті, ти мусиш лягти. А я зовсім не слаба. Я лиш сердита, що ви прибувши до Ясіня, замість того, щоб зайти до нас, забралися до сільської хати. Рівно ж мене турбує ваша нога. Вона здається була поторощена дум-дум. А як тепер? Ціла? Володієте нею? Що думаєте робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще не знаєте, яка я можу бути поважна. Я ходжу на лови й роблю політику. Дивуєтеся? Дарма. Часи такі. Мій батько не встані всього сам зробити. Ну, але тепер— все гаразд. Перед пару днями татко зненацька задумав мені зробити несподіванку. Уявіть, сказав, що цього вечора до мене має хтось прибути. Думала, хто такий. Думаю, морочуся. Нарешті чекаю, чекаю, дочекала часу коли мав прийти й нікого немає. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, він на мене. Каже, що він його сюди післав. Це, каже, ти десь його поділа. Ні, кажу. Його тут не було. Ти жартуєш. Ах, тут було того... У мене заболіла голова й мама вговорила трохи лягти. Ну, але кажіть щось про себе. Чого ви мовчите? Ви надто багато писали мені. "Далека Кіті". Ха-ха-ха! Я ходила одного разу на те місце, де ви перебували на фронті. Оглядала вашу землянку.
— Цікаво. Це мене дуже цікавить. Я колись також туди зайду.
— Підемо разом. Ви мені будете оповідати. Я люблю такі оповідання. То були такі особливі часи, що вже ніколи не вернуться й їх ніколи до того часу не було.
— Не бажав би, щоб вони вернулися.
— Ну, хто його знає. Я вас розумію. Але розкажіть і мені дещо. Розкажіть про того Розенкранца. Там оповідають такі жахи, і як це так сталося, що на ваш потяг напали якісь чорні маски? Це як в романі. Це продовження романів.
Розказав. Коли скінчив, попросила мою .руку. — Приємно мені тримати вашу руку. Чи не чуєте різниці, між моєю долонею й тим крісом, чи то скорострілом, що його та рука тримала.
— Різниця та, що там бій з життям, а тут боротьба за життя.
— Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не відчув того, що відчув я.
— Як то?
— Цього мені не хочеться казати.