Цю свою самотню працю професор скрашував різними вигуками, сованням на стільці, безпорадними й радісними жестами та хвилинами зосередженого міркування, коли втуплював очі в просторінь і поволі гриз олівця. Ретельно компонуючи докладний план, професор ніколи не користувався ним під час лекції, та коли б цей план не лежав йому в боковій кишені піджака, він не спроможен був би пов’язати своїх думок, втратив би точку опертя й доконче розгубився б. Стоячи на кафедрі перед аудиторією, він щодесять хвилин хапався рукою за кишеню, і переконавшись, що конспект при ньому, спокійно вів далі свій плавкий, образний, а то й дотепний виклад.
Об одинадцятій увечері Степан Григорович кінчав свою підготовчу чи якусь теоретичну працю, і тоді в кухні розлягався дзвінок, щоденне й непохитне гасло, що Пелагея мусить нести професорові кухоль кислого молока, яке, споживши, він задоволено вкладався спати. Звичай так само був, що турбувати Степана Григоровича, заглибленого у вечірню роботу, не дозволялось у жодній справі, тому поява дружини в кабінеті його зараз сильно схвилювала.
— Це ти, Марусю? — злякано спитав він.— Я, бачиш, працюю. Сідайте,— додав він раптом, як ніби мав перед собою пацієнтку.
— Я хочу з тобою серйозно поговорити, Степане Григоровичу,— мовила дружина, зітхнувши.
— Серйозно?.. Кажи, кажи. Але, Марусю, одна хвилинка! Один момент, я кінчаю. Будь ласка, я зараз.
— Пиши,— сказала Марія Миколаївна.
Минуло хвилин з десять, поки професор по-молодецьки кинув олівця.
— Чудово! — скрикнув він.— Марусю, люба моя, тепер поговоримо серйозно.
— Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць? — сухо й без манівців спитала Марія Миколаївна.
— Справді, давно не було...— здивовано озвався професор.— Але я помітив, помітив! Пам’ятаєш, я казав... Кому це я казав? Ну да, я тобі якось казав, що...
— А чи знаєш ти, що він майже жених був нашої Ірен, що Ірен любить його, тобто згодна з ним побратися?
— Цього я не помітив... Дуже радий! Хай женяться, я нічого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди...
— Так його місяць уже не було, зрозумій ти, Степане Григоровичу, що це значить,— суворо спинила його дружина.— Місяць не з’являтись за такого становища, ти розумієш?
— Нічого не розумію,— відказав професор.
— Я питала Ірен,— вела дружина.— Я питала її, що все це значить. Але ти знаєш нашу Ірусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся її, скажу тобі щиро. "Не знаю",— сказала вона. Але як сказала! Ні, ні, я вже не можу її питати! Як вона сказала!
Професор зрадів.
— Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.
— Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину... Єдину нашу дитину,— урочисто заявила Марія Миколаївна.— Ірен тепер двадцять дев’ять років,— додала вона.— На це треба зважати. Юрій Олександрович — найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія... І все йшло чудово, ах, як чудово...
— Чудово, чудово,— пробурмотів професор.
— Ти заразив мене цим словом,— сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.
Настала пауза. Професор обережно спитав:
— Ми вже поговорили, Марусю?
— Степане Григоровичу,— сказала та раптом.— Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.
— Воно само направиться, Марусю! Повір мені — скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.
— Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття... Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь. "Він сказав усе, що треба",— відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник...
— Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку! — зміркував професор.
— Але міг би попередити... Правда, він дзвонив раз телефоном — якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?
— Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.
— Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці — це зневага до нас, до господарів!
— Він тримається поступових поглядів на покоївку,— несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:
— Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини...
Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.
— Що ж я мушу робити? — розпачливо спитав він.
— Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.
Степан Григорович полегшено зітхнув.
— Та це я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому...
— Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться... Ні, треба довідатись стороною... Об’єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?
— Не уявляю,— жваво відповів професор.
— Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.
— А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!
— Так ти заїдеш до Сліповського з візитою...
— Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!
— Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров’ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно...
— В жодному разі,— скрикнув професор.— Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!
Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.
— Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських,— сказала вона безапеляційно.— Ти батько.
Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.
— Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу,— мовила вона.
— Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав... Спасибі, Пелагеє... А як Ірусь? — спитав він раптом.— Здорова? Не плаче?
Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась,
— Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.
Професор зітхнув і сказав покоївці:
— Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини... Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.
Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.
— Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся,— сказав він.— Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!
— Ти його бачив? — спитала Марія Миколаївна.
— Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!
— А коли вертається?
— Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав...
— О дванадцятій годині,— тихо мовила професорова, розмірковуючи.— І це щодня?
— Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.
— А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!
— Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав — ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить...
— Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
— Ірен...— пробурмотів професор.— Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий... Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю... ти знаєш, я сам був закоханий...
— Перестань,— сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк.— А якихось подробиць ти не довідався?
— Як же! — скрикнув професор.— Марусю, я все виконав надзвичайно... Можливо, що я щось і забув — ти знаєш, пані Сліповська — це ціла злива, це кулемет! Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням... І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий...
— А раніше говіркий був?
— І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
— Тоді це не важить. Ще що?
— Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає...
— Які дурниці ти плетеш,— мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
— Ірен мене турбує, Степане Григоровичу,— мовила вона нарешті.— Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті... І що за горда душа — не терпить співчуття! Моя душа...
— Звичайно, в неї твоя душа,— погодився професор.— І мій розум.
— Вона все читає,— вела Марія Миколаївна,— я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась — і знаєш, що вона читає?
— Що? — злякано спитав професор.
— Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
— Невже?
— І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані?
Професор тільки спантеличено дивився.
— Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це... це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
— Марусю,— мовив професор благально,— я все розвідав, чудово розвідав.
— Лишається ще трохи,— суворо сказала Марія Миколаївна.— Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
— Марусю! — скрикнув професор.
— Вулиця, будинок і номер помешкання — ось що я мушу знати.