Це вже не наше діло, а церковне. Я тебе відішлю до Патріаршого Приказу.
— Мене зґвалтували, навік осоромили, — заридала Ганна.
Думний дяк не зовсім зрозумів те, що вона сказала, але розібрав, що вона жаліється на ґвалт, що зробив їй Чоглоков, і сказав:
— Гаразд; ми його запитаємо. А ти, жінко, прийди сюди завтра.
— А де ж я буду? — плачучи запитала Ганна . — Я до того двору не вернуся, краще в річку кинуся!
— Побудеш тут, у Приказі. Я звелю дати тобі притулок, — сказав думний дяк і звелів одвести її в нижчий поверх, де були хати, призначені для тих, кого треба було передержати який час у Приказі.
Другого дня вранці привели Ганну до думного дяка. Вона побачила тут свого лиходія Чоглокова, зблідла й затрусилася.
— Ну, Тимофію Васильовичу; — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, — ось жінка жаліється на тебе. Та й переказав те, що чув від Ганни. — Що скажеш на це? Знаєш ти цю жінку? — запитав він наприкінці Чоглокова.
— Знаю, — вимовив Чоглоков, — тільки не так усе було, як вона каже. Ця жінка набріхує на мене нісенітницю. Вона вперше прийшла до мене з моїм чоловіком Ваською Чесноковим і обоє стали прохати в мене дозволу повінчатися. Вона тоді була вбрана по-дівочому. Я дозволив, та й не було нічого такого, через що я мав би не дозволити. Мій холоп Васька Чесноков тоді випрохався в мене додому в нашу вотчину під Москвою, я відпустив його; він поїхав укупі з цією жінкою і повіз од мене лист до попа моєї вотчини, а той піп, побачивши, що обоє женяться охотою, повінчав їх. А коли мене з Чернігова з воєводства взяли, я приїхав до Москви та й звелів Ваську з жінкою привезти до себе в двір мені на службу, а не задля сороміцького діла, як вона бреше. А вчора вранці ця жінка з мого двору втекла, ще й покрала дещо і тепер набріхує на мене таке, що чесному, богобоязливому чоловікові й здумати страшно.
— Мене повінчали, я не дівка була, а мужатая жона, вони мене по-злодіяцькому вхопили і зґвалтували, і за іншого силоміць повінчали, мужату жону! — голосила Ганна.
— Запитай її, пане, — сказав Чоглоков, — коли її повінчано вперше й де?
— У церкві святого Спаса, — відповіла Ганна,— в той саме день, коли виступали козаки в похід.
— А який тоді був день? — допитувався Чоглоков. — Тоді була Петрівка. Скажи, пане думний дяче: невже православний закон дозволяє вінчати в Петрівку?
— Ну, молодице, що скажеш? — запитав Ларіон Іванов Ганну. — Чи правду цей пан каже? Була тоді Петрівка?
Ганна стала пояснювати, що владика дозволив вінчатись у піст. Але вона говорила по-вкраїнському, то думний дяк моргав бровами, знизував плечима, поглядаючи питально на Чоглокова, а тоді сказав Ганні:
— Не розберу я щось, що ти кажеш, молодице. Це діло не наше, церковне. Іди собі, я тебе покличу, коли треба буде.
Ганна поклонилася в землю і ридаючи стала прохати милосердя й жалю до своєї тяжкої долі, але Ларіон Іванович, замість відповіді, подав знак і Ганну повели. Думний дяк сказав Чоглокову, що він по того згодом пришле, а тепер у нього інша нагальна справа.
Пройшов день, Ларіон Іванов знову покликав Чоглокова.
— А де, Тимофію Васильовичу, твоя вотчина? Здається, на Пахрі?
— На Пахрі, — відповів Чоглоков.
— А скільки там землі, сіножаті, лісу й робочих мужиків та двораків? — питав Ларіон Іванов.
Чоглоков розказав усе, про що в нього запитано.
— А скільки товару, чи є вівці, бджоли, чи є сад при дворі, город, стодола, скільки скирт хліба? — ще раз запитав думний дяк.
Чоглоков і на це відказав, додавши, що всього не згадає, але є в нього на все те реєстр.
— Гаразд, — вимовив думний дяк. — Продай мені половину своєї вотчини по реєстру.
Чоглокова ті слова ударили мов грім. Він почав щось говорити, сам не знаючи що, але з його слів так виходило, що він продавати свого маєтку не хоче.
— Ну, як хочеш, — заговорив думний дяк. — Ти йому хазяїн і власник. Я тільки тобі сказав, що хотів би: купив би в тебе, коли б ти продав, а не хочеш — як хочеш. Я не наполягаю.
Кільки хвилин обидва мовчали. Тимофієві Васильовичу було дуже ніяково. Він розумів, чого хоче думний дяк. Від зловісної Ларіонової мовчанки Тимофія Васильовича то мов жаром припікало, то мов снігом поза шкірою сипало.
— Ну, бувай здоров! — промовив нарешті Ларіон Іванов.
Чоглоков вийшов від нього дуже стурбований.
Минув тиждень. Чоглоков хвилювався страшенно. Ще недавно, тільки повернувшись із Чернігова, пошанував він Ларіона Іванова доброю купою грошей та й піддячим Малоросійського Приказу чимало дав, то в нього мало вже що й лишилося з того, що встиг він нагарбати собі в Чернігові на воєводстві. А тепер він бачив, що його хочуть зовсім обдерти. Натякнув Ларіон Іванов та й замовк, не кличе більше. Хоч би вже покликав і сказав — що він із ним зробить, коли Чоглоков не віддасть половини свого маєтку.
Минуло ще декілька днів, тяжких для Тимофія Васильовича. Думав він і те й це, міркував і так, і сяк. Нічого не міг вигадати. Коли це так уже днів через десять після того, коли говорили про той продаж половини маєтку, покликали його знову в Малоросійський Приказ.
Став Тимофій Васильович перед очима Ларіона Іванова.
— А що, пане колишній чернігівський воєводо, кепська наша справа, — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, сидячи за своїми паперами. — Як то ми виправдаємося від жалоби, що прислав на твою милость чернігівський полковник од усього чернігівського полку та від війта города Чернігова й бурмистрів і райців[50] та й усього міщанства й поспільства? Як ти про це думаєш, пане колишній воєводо?
— Ларіоне Івановичу, батечку рідний! — промовив крізь сльози Чоглоков, — я ж твоїй милості поклонився і пошанував тебе, чим міг. Нехай же все в непам’ять піде.
— Е, ні, голубе Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Ми тебе забрали з Чернігова тільки на те, щоб там, на місці, не робити над тобою слідства. Було б тобі гірше, коли б ми залишили тебе в Чернігові, а новому воєводі звеліли б слідство над тобою робити. Новому воєводі захотілося би показати: отакі погані воєводи поперед нього там були, а він не такий, і таких справ поганих од нього сподіватися не можна. Тебе, голубчика, може, там і до тюрми замкнули б, а ті чернігівці, якби почали їх допитувати, мабуть, би твою милость не виправдали. Та й ця справа, от із цією жінкою, що у нас тут унизу сидить. Бачиш, чернігівський полковник написав про якусь там у них жінку Білобочиху, наче вона, при свідках — полковій старшині — розказала, що ти її підмовляв привести до тебе Ганну Кусівну задля перелюбного діла. А тоді ця Ганна пропала не знати куди і опинилась у твоїй вотчині замужем за твоїм кріпаком, і ото бачиш, що на тебе говорить. Ми почнемо про це слідство. Та ще й те: у чернігівській супліці пишеться, що ніби твої стрільці ходили по дворах міщанських та козацьких та підмовляли жінок та дівок тобі на сороміцьке діло. І про це пошлемо в Чернігів допитати, бо це тулиться до справи про цю жінку Ганну. А що скажуть про це в Чернігові, ти краще знаєш. Боронь, Боже, як скажуть що недобре, — тоді тобі, Тимофію Васильовичу, буде — ох! — як погано. Про все доведеться великому государеві доповісти. То щоб твоїй милості не довелось їхати в далекі сибірські городи, та ще, може, й не воєводою, а понизять у діти боярські, або й іще нижче. Он ще за боярина Матвеєва, коли він нашим Приказом порядкував, то що сталося з Дьомкою Многогрішним. Він гетьман був, вищий за тебе, воєводу. І нічого він такого, як ти, не робив.
— Голубчику Ларіоне Івановичу, батечку рідний! Твоя воля й сила. Не занапасти! Помилуй! — заридав Чоглоков і впав думному дякові в ноги.
— Устань, Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Самому тільки великому государеві годиться кланятися до землі, а я ж не великий государ твій, а тільки дяк його царського Величества.
Тимофій Васильович устав, але все ще плакав; він стояв перед думним дяком, не знаючи, що йому робити. Ларіон Іванов продовжував далі:
— Ти, голубчику Тимофію Васильовичу, не дурний і знаєш, як на світі поміж людьми ведеться. Усі ми, грішні, добро робити охочі найбільше тому, хто нам його робить. На тому, добродію, весь світ стоїть і тим держиться, що ми один одному допомагаємо, один одному догоджаємо і коли ми до людей добрі, то й люди до нас добрі. Ти злякався слідства над собою і просиш мене, щоб я зступився за тебе; а я того разу, коли не забув, просив твою милость, щоб ти згодився продати мені половину своєї пахровської вотчини. Одначе ти на моє прохання не пристав і ласки до мене не виявив. А тепер ось просиш мене про свою справу. То як же на твою думку: і мені зробити з тобою так, як ти зі мною зробив: не пристати на твоє прохання?
— Голубчику, батечку рідний! Змилосердься! Адже ж то половина мого маєтку родового! — заголосив Чоглоков.
— На це я тобі так скажу, любий мій Тимофію Васильовичу, — почав повчати думний дяк. — Ти чоловік письменний і певне доводилося тобі читати, що в святому письмі сказано: краще калікою ввійти в царство боже, ніж з усіма цілими членами вкинутому бути в пекло огненне. От і ти тепер зроби так, як це премудре слово велить. Краще тобі, мій дорогенький, утратити половину свого маєтку та й жити з упокоєм на другій його половині, ніж, маючи обидві половини, піти туди, де козам роги правлять. Однак же не володітимеш тоді своїм маєтком, дістанеться він комусь іншому з твого роду, а то, може, ще й на великого государя заберуть. А якщо почнеться над тобою гостре слідство по правді, так тоді вже ти лиха не минеш. Це вже й тепер я бачу, та й ти сам, Тимофію Васильовичу, ще краще за мене це бачиш і знаєш.
— Бери, голубчику! — скрикнув Чоглоков та й ударив об поли руками. — Бери, тільки визволь!
— Подай реєстр усього твого добра, — продовжував думний дяк. — Напиши купчий запис, запиши його в "Поместном Приказе" і мені пристав разом із реєстром. Та не намагася, Тимофію Васильовичу, мене піддурити. Гляди, щоб у купчому записові записано було точнісінько половину всього, що є в реєстрі. Я подивлюся, зрівняю, і коли виявиться, що чогось не вистачає, то й купчого запису не треба мені. Не візьму!
— Та коли вже так, то чи не можна,— допитувався Чоглоков, — повернути цю жінку до її чоловіка в мій двір та щоб уже на тому й край усьому!
— Е, дуже вже ти ласий! — відказав Ларіон Іванов. — Буде з тебе й того, Тимофію Васильовичу, що сам цілий підеш.