Розпуклою квіткою спалахнув над його головою смолоскип. Остров'янин присів навпочіпки перед купою хмизу, підніс огненний квач під гілля — і багаття зайнялося.
Темрява враз відступила, тіні від пальм та казуаринових дерев заворушилися. Залежно від того, пригасав чи розгорався вогонь, тіні то зупинялись, то знову, мов живі, налякано кидалися врозтіч.
Ось на майданчик з темряви грайливою зграйкою випурхнуло кілька дівчат, за ними повагом вийшли хлопці. Спідниці у хлопців були короткі, в дівчат же сягали землі.
Я замилувався вродою полінезійок.
Гінкі, як бамбукові тростинки, дівчата легкою ходою зійшлися в центрі кола. Відблиски вогню впали на їхнє тіло, і воно здалося викуваним з бронзи чи латуні. Це був не той густо-чорний, притаманний неграм та папуасам колір. Скоріше він нагадував степову засмагу — так, скажімо, аби ви засмагли під сонцем наших помірних широт.
Великі, над якими розкрилилось густобрів'я, очі дивилися ласкаво й привітно. Обличчя вилицювате, по-дитячому підпухлі губи, трохи сплюснутий ніс — їй-право, така врода стрічається і в степовичок. Разки намиста з дрібних черепашок, яке обвивало шию, та довгі, хвилястими потоками розлиті за плечима коси ще більше підкреслювали цю несподівану схожість.
— Хула-хула! — вигукнув високий, що був, мабуть, за старшого, остров'янин, і всі вишикувались у чотири ряди: хлопці з боків, дівчата — всередині.
Поблизу багаття розташувався оркестр. Він складався з кількох сопілкарів. Я помітив, що тонкі бамбучини музиканти прикладають не до губів, а вставляють у ніздрю, затуливши водночас іншу пальцем.
Це була носова сопілка, інакше флейта Пана. На деяких островах Полінезії вона зветься фанго-фанго.
Крім цих духових інструментів, у руках одного з музик з'явилася сурма — певніше, видовжена перламутрова черепашка. Гострий кінець її був зрізаний, і в нього вставлено дерев'яний мундштук.
Кілька остров'ян тримали славетну полінезійську мандоліну — уколеле, струни якої розливають приглушені, басовиті і дуже мелодійні звуки.
Були й барабани — їх в оркестрі налічувалось чи не більше за всі інші інструменти. Формою вони нагадували високий циліндр, один бік якого обтягнутий шкурою акули. До барабанів прилучався гонг лалі: ну, точнісінько мініатюрний човен, перевернутий догори днищем, об яке вдаряють двома короткими палицями.
Видно було, що музиканти лаштуються грати.
— Хула-хула! — вдруге кинув той, старший. І гулянка почалася.
Під чіткий, розгонистий барабанний дріб, удари гонга та переливи сопілок танцюристи, які до цього стояли непорушно, стрепенувшись, заворушились. Їхні руки зметнулися, розкинулись — здалося, на узбережжя злетілись чайки.
Не сходячи з місця, хлопці й дівчата ніби пливли, перескакуючи з хвилі на хвилю, — виконували танок.
Сі' і маїна ка алу іфа,
Сі' і маїна ка алу аке! —
підохочував, сиплючи скоромовкою, той, що стояв попереду, — ведучий.
Ме' а факаофа тана момохо,
Ме' а факаофа тана хохоло! —
повторював він.
І у відповідь лунало багатоголосо:
Е-і-е!
Е-і-е!
… І-і-і!
То танцюристи, не переводячи подиху, хором відповідали на закличні слова свого ватажка.
Місяць пливе в голубім піднебессі,
Місяць пливе, ледь торкаючись хвиль:
Сяєвом срібним захлюпані плеса,
Сяєво срібне струмить звідусіль.
Ось що означали ті почуті нами слова. То була пісня, в якій вславлялися острови й атоли, пісня-гімн природі, з якою остров'яни злилися воєдино, стали її невід'ємною і нерозривною часткою.
"Безтурботні, довірливі діти природи!" — ворухнулося в мені. Я згадав — про них розказував боцман — Маршаллові острови, з яких американці виселили тубільців, перетворивши ті далекі землі на місце випробування ядерної зброї. Хоч би щупальці поневолювачів не простягнулися й сюди…
Місяць, про який оповідалося в полінезійській пісні, і справді вибився з-за хмар, піднявсь угору, вище дерев.
Він освітив, так що не залишалося вже жодної тіні, щонайтемніші закутки острова. В його тремтливому, всевладному сяєві ніби ожила, забриніла кожна гілка і від ніжного дотику проміння розхлюпувала чаруючу срібну музику.
Коли відлунали останні слова на честь нічного владики — місяця, лави танцюристів перешикувались. Хлопці відступили в глибину "сцени", а на майданчику зостались лише дівчата.
Я вперше тоді зрозумів, що руками можна так багато сказати…
Дівчата, ставши в коло, присіли. Потім, випроставшись на повний зріст, рвучко викинули поперед себе руки. Вони в них замигтіли, затріпотіли дрібно-дрібно, як пальмове віття, коли налетить вітер.
Ще кілька ударів гонга та барабанів — і руки знову розкрилились над узбережжям, ніби жбурляючи щось на воду.
Коли темп музики уповільнився і став чіткішим, дівчата гуртом потягли те щось до себе. Помахи їх рук були такі виразні й красномовні, що перед очима постала жива картина риболовлі…
Спочатку полінезійки сплітали сіті, закидали їх у море, потім, повні риби, заходилися витягати.
— Як у цих танцях вдало передано трудовий процес! — захоплено мовила Наташа. — Неначе в нашій російській "Дубинушці".
— Справжній балет, — додав Журавка.
— Балет чи ні, — озвавсь і я, — незаперечно єдине: це — прекрасно!
— А що, може, потанцюєш разом із ними? — єхидно запитав Журавка. — То виходь, скажи: я, мовляв, такий-то й такий — Солоний-Пресолоний, вітрами обвіяний, хвилями забризканий, жадаю з вами, чародійки, утнути гопака.
— Гопак у полінезійців зветься хула-хула, — уточнила Наташа.
— Ну, отже, хула-хула…
— Красненько дякую, — відказав я. — Але мирної ідилії порушувати не збираюсь.
— Боїшся, Солоний? — засміялась Наташа.
— Аніскілечки! — розхрабрився я. — От коли так, зараз підведусь і вийду з гущавини.
— Ти що — божевільний?! — здивовано блимнув на мене очима Журавка. — Жартів не розумієш, чи що?
Не встиг він це сказати, як над вухом раптом щось просвистіло, — тоненька галузка папайї, під стовбуром якої ми сиділи, впала мені до ніг.
— Лягайте! Мерщій!! — вихопилося в Журавки. Ми припали до землі, не перестаючи, правда, поглядати туди, на "сцену", де вже юрмилися полінезійці.
Високий, кремезний юнак замахнувся і ще раз метнув у бік джунглів довгий спис.
— Іка! Куа pay, куа pay, те тоа, те тоа. Куа та, куа та! — крикнув він.
Це, виявилось, був бойовий клич ("До бою! Лавами, о воїни, шикуйтесь!"), який звав остров'ян до битви.
Дівчата, підібгавши під себе ноги, всілися довкруг майданчика, в глибині "сцени", а хлопці залишились стояти всередині. Почувши заклик ватажка, вони вишикувались попарно, один проти одного, і під удари барабанів лалі та звуки музики пішли в наступ. У руках замигтіли, прикрашені різьбою, довгі, сплюснуті на кінці, як весла, палиці — зброя, якою остров'яни відбивають напад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — вигукував ватажок, і під ці закличні слова "військо" зійшлося в поєдинку.
Полінезійці розмахували палицями. Гуп! Гуп! Гуп! — чулися перші, різкі удари. "Мечі" схрестились. Ті кілька воїнів, що спочатку перемагали, під натиском наступаючих зупинились, потім відійшли назад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — угледівши, як "вороже" плем'я відступає, радісно підхопили дівчата.
Поєдинок був напружений, він так захоплював, що мені забажалося вголос крикнути "ура!", та я, стримавши себе, лише прошепотів:
— Ох і здорово!
— Здорово-то здорово, — почувши моє захоплення, озвався Журавка, — одначе я не хотів би потрапити під удари їхніх гирлиг!
Невдовзі войовниче плем'я, бачили ми, було остаточно переможене. На полі брані лишились "забиті" і "поранені", решта попала в полон.
Підвівшись, дівчата веселою піснею вітали переможців. Так закінчився військовий танок полінезійців — хака.
Хитливим човником місяць перетнув піднебесся і тепер завис над островом, звідки припливли рибалки. Лагуна під місяцем лежала, мов лускою, вся всіяна іскристими блискітками. Багаття давно догоріло, згасло — більмувато блимали лише поодинокі жаринки. Нам було видно, як дівчата кинули в нього кілька невеликих коралових брил. Потім загорнули в бананове листя рибу і, поклавши на розпечене каміння, зверху прикрили її піском.
Від лагуни війнув вітерець. До нас у гущавину з тієї земляної печі долинули такі духмяні й лоскітливі пахощі, що в мене мимоволі потекла слина. Бракувало сил стриматись. І я сказав:
— Що хочете робіть, а мені дайте бананів — може, хоч вони заглушать голод.
— Я вже давно помітила: коли ти чуєш запах страви, в тобі, Солоний, — мовила Наташа, — прокидається дикун.
— Може, й дикун, але дай поїсти! Наташа простягла мені рясне гроно.
Я заходився обчищати і зголодніло, неначе тиждень не їв, ковтати банани. Смачно! Звичайно, краще шмат м'яса або хоч тієї он підсмаженої риби — до чортиків обридла рослинна, вегетаріанська страва. Ну, та зараз і банани — розкіш: почуття голоду втамовано. Я веселіше подивився на світ, подобрішав, навіть на дотепи Журавки не звертав уваги. "Шлях до серця матроса лежить через його шлунок", — згадались слова корабельного кока. Може, він і мав рацію, дарма що кажуть: людина живе не хлібом єдиним.
А Наталка — теж мені птаха водоплавна — кепкувала, кепкувала, а й сама, ач, заходилася обчухрувати бананове гроно.
Рибалки пробули на Акулячому острові ще з годину. Після танців, веселощів та пізньої вечері вони сіли в човни і попливли геть. Ми знову лишилися втрьох.
Від тієї несподіваної зустрічі, од того, що побачили й почули, світло так стало на душі. І світло, й трохи сумовито! Кожен з нас згадав рідний край, де під шатами зоряного неба бринить-снується мрійлива пісня і в місячнім прядиві ночі чи то сніг хурделиться, чи квітнуть вишневі сади.
Усе мов казка: і море, й коралові острови, й до серця болісний доторк туги за отчим краєм. Так, ніби то було уві сні або не зі мною. Але ж ні! Он перед очима гойдається по вінця сповнена мінливого сяєва лагуна. Пелюстки човнів губляться ген в імлистому серпанку. Південний Хрест — кілька ромбом розташованих зірок — цвіте над головою. Об кораловий бар'єр — білопінну торочку, — набігаючи, розбивається прибій, і шум його знадливий, мов голос сирен. А з далини, зіткана з самої жаги і муки, летить, долинає то радісна, то сумна полінезійська пісня; уколеле озивається срібнострунно. І сам я повнюся музикою, сяйвом; від повноти життя й сили, що буяє в мені, якось незбагненно відчуваю, як під рукою росте, вищає трава, пестливо і ніжно торкаючись долоні.