Це був не той густо-чорний, притаманний неграм та папуасам колір. Скоріше він нагадував степову засмагу — так, скажімо, аби ви засмагли під сонцем наших помірних широт.
Великі, над якими розкрилилось густобрів'я, очі дивилися ласкаво й привітно. Обличчя вилицювате, по-дитячому підпухлі губи, трохи сплюснутий ніс — їй-право, така врода стрічається і в степовичок. Разки намиста з дрібних черепашок, яке обвивало шию, та довгі, хвилястими потоками розлиті за плечима коси ще більше підкреслювали цю несподівану схожість.
— Хула-хула! — вигукнув високий, що був, мабуть, за старшого, остров'янин, і всі вишикувались у чотири ряди: хлопці з боків, дівчата — всередині.
Поблизу багаття розташувався оркестр. Він складався з кількох сопілкарів. Я помітив, що тонкі бамбучини музиканти прикладають не до губів, а вставляють у ніздрю, затуливши водночас іншу пальцем.
Це була носова сопілка, інакше флейта Пана. На деяких островах Полінезії вона зветься фанго-фанго.
Крім цих духових інструментів, у руках одного з музик з'явилася сурма — певніше, видовжена перламутрова черепашка. Гострий кінець її був зрізаний, і в нього вставлено дерев'яний мундштук.
Кілька остров'ян тримали славетну полінезійську мандоліну — уколеле, струни якої розливають приглушені, басовиті і дуже мелодійні звуки.
Були й барабани — їх в оркестрі налічувалось чи не більше за всі інші інструменти. Формою вони нагадували високий циліндр, один бік якого обтягнутий шкурою акули. До барабанів прилучався гонг лалі: ну, точнісінько мініатюрний човен, перевернутий догори днищем, об яке вдаряють двома короткими палицями.
Видно було, що музиканти лаштуються грати.
— Хула-хула! — вдруге кинув той, старший. І гулянка почалася.
Під чіткий, розгонистий барабанний дріб, удари гонга та переливи сопілок танцюристи, які до цього стояли непорушно, стрепенувшись, заворушились. Їхні руки зметнулися, розкинулись — здалося, на узбережжя злетілись чайки.
Не сходячи з місця, хлопці й дівчата ніби пливли, перескакуючи з хвилі на хвилю, — виконували танок.
Сі' і маїна ка алу іфа,
Сі' і маїна ка алу аке! —
підохочував, сиплючи скоромовкою, той, що стояв попереду, — ведучий.
Ме' а факаофа тана момохо,
Ме' а факаофа тана хохоло! —
повторював він.
І у відповідь лунало багатоголосо:
Е-і-е!
Е-і-е!
… І-і-і!
То танцюристи, не переводячи подиху, хором відповідали на закличні слова свого ватажка.
Місяць пливе в голубім піднебессі,
Місяць пливе, ледь торкаючись хвиль:
Сяєвом срібним захлюпані плеса,
Сяєво срібне струмить звідусіль.
Ось що означали ті почуті нами слова. То була пісня, в якій вславлялися острови й атоли, пісня-гімн природі, з якою остров'яни злилися воєдино, стали її невід'ємною і нерозривною часткою.
"Безтурботні, довірливі діти природи!" — ворухнулося в мені. Я згадав — про них розказував боцман — Маршаллові острови, з яких американці виселили тубільців, перетворивши ті далекі землі на місце випробування ядерної зброї. Хоч би щупальці поневолювачів не простягнулися й сюди…
Місяць, про який оповідалося в полінезійській пісні, і справді вибився з-за хмар, піднявсь угору, вище дерев.
Він освітив, так що не залишалося вже жодної тіні, щонайтемніші закутки острова. В його тремтливому, всевладному сяєві ніби ожила, забриніла кожна гілка і від ніжного дотику проміння розхлюпувала чаруючу срібну музику.
Коли відлунали останні слова на честь нічного владики — місяця, лави танцюристів перешикувались. Хлопці відступили в глибину "сцени", а на майданчику зостались лише дівчата.
Я вперше тоді зрозумів, що руками можна так багато сказати…
Дівчата, ставши в коло, присіли. Потім, випроставшись на повний зріст, рвучко викинули поперед себе руки. Вони в них замигтіли, затріпотіли дрібно-дрібно, як пальмове віття, коли налетить вітер.
Ще кілька ударів гонга та барабанів — і руки знову розкрилились над узбережжям, ніби жбурляючи щось на воду.
Коли темп музики уповільнився і став чіткішим, дівчата гуртом потягли те щось до себе. Помахи їх рук були такі виразні й красномовні, що перед очима постала жива картина риболовлі…
Спочатку полінезійки сплітали сіті, закидали їх у море, потім, повні риби, заходилися витягати.
— Як у цих танцях вдало передано трудовий процес! — захоплено мовила Наташа. — Неначе в нашій російській "Дубинушці".
— Справжній балет, — додав Журавка.
— Балет чи ні, — озвавсь і я, — незаперечно єдине: це — прекрасно!
— А що, може, потанцюєш разом із ними? — єхидно запитав Журавка. — То виходь, скажи: я, мовляв, такий-то й такий — Солоний-Пресолоний, вітрами обвіяний, хвилями забризканий, жадаю з вами, чародійки, утнути гопака.
— Гопак у полінезійців зветься хула-хула, — уточнила Наташа.
— Ну, отже, хула-хула…
— Красненько дякую, — відказав я. — Але мирної ідилії порушувати не збираюсь.
— Боїшся, Солоний? — засміялась Наташа.
— Аніскілечки! — розхрабрився я. — От коли так, зараз підведусь і вийду з гущавини.
— Ти що — божевільний?! — здивовано блимнув на мене очима Журавка. — Жартів не розумієш, чи що?
Не встиг він це сказати, як над вухом раптом щось просвистіло, — тоненька галузка папайї, під стовбуром якої ми сиділи, впала мені до ніг.
— Лягайте! Мерщій!! — вихопилося в Журавки. Ми припали до землі, не перестаючи, правда, поглядати туди, на "сцену", де вже юрмилися полінезійці.
Високий, кремезний юнак замахнувся і ще раз метнув у бік джунглів довгий спис.
— Іка! Куа pay, куа pay, те тоа, те тоа. Куа та, куа та! — крикнув він.
Це, виявилось, був бойовий клич ("До бою! Лавами, о воїни, шикуйтесь!"), який звав остров'ян до битви.
Дівчата, підібгавши під себе ноги, всілися довкруг майданчика, в глибині "сцени", а хлопці залишились стояти всередині. Почувши заклик ватажка, вони вишикувались попарно, один проти одного, і під удари барабанів лалі та звуки музики пішли в наступ. У руках замигтіли, прикрашені різьбою, довгі, сплюснуті на кінці, як весла, палиці — зброя, якою остров'яни відбивають напад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — вигукував ватажок, і під ці закличні слова "військо" зійшлося в поєдинку.
Полінезійці розмахували палицями. Гуп! Гуп! Гуп! — чулися перші, різкі удари. "Мечі" схрестились. Ті кілька воїнів, що спочатку перемагали, під натиском наступаючих зупинились, потім відійшли назад.
— Іка! Куа pay, куа pay! — угледівши, як "вороже" плем'я відступає, радісно підхопили дівчата.
Поєдинок був напружений, він так захоплював, що мені забажалося вголос крикнути "ура!", та я, стримавши себе, лише прошепотів:
— Ох і здорово!
— Здорово-то здорово, — почувши моє захоплення, озвався Журавка, — одначе я не хотів би потрапити під удари їхніх гирлиг!
Невдовзі войовниче плем'я, бачили ми, було остаточно переможене. На полі брані лишились "забиті" і "поранені", решта попала в полон.
Підвівшись, дівчата веселою піснею вітали переможців. Так закінчився військовий танок полінезійців — хака.
Хитливим човником місяць перетнув піднебесся і тепер завис над островом, звідки припливли рибалки. Лагуна під місяцем лежала, мов лускою, вся всіяна іскристими блискітками. Багаття давно догоріло, згасло — більмувато блимали лише поодинокі жаринки. Нам було видно, як дівчата кинули в нього кілька невеликих коралових брил. Потім загорнули в бананове листя рибу і, поклавши на розпечене каміння, зверху прикрили її піском.
Від лагуни війнув вітерець. До нас у гущавину з тієї земляної печі долинули такі духмяні й лоскітливі пахощі, що в мене мимоволі потекла слина. Бракувало сил стриматись. І я сказав:
— Що хочете робіть, а мені дайте бананів — може, хоч вони заглушать голод.
— Я вже давно помітила: коли ти чуєш запах страви, в тобі, Солоний, — мовила Наташа, — прокидається дикун.
— Може, й дикун, але дай поїсти! Наташа простягла мені рясне гроно.
Я заходився обчищати і зголодніло, неначе тиждень не їв, ковтати банани. Смачно! Звичайно, краще шмат м'яса або хоч тієї он підсмаженої риби — до чортиків обридла рослинна, вегетаріанська страва. Ну, та зараз і банани — розкіш: почуття голоду втамовано. Я веселіше подивився на світ, подобрішав, навіть на дотепи Журавки не звертав уваги. "Шлях до серця матроса лежить через його шлунок", — згадались слова корабельного кока. Може, він і мав рацію, дарма що кажуть: людина живе не хлібом єдиним.
А Наталка — теж мені птаха водоплавна — кепкувала, кепкувала, а й сама, ач, заходилася обчухрувати бананове гроно.
Рибалки пробули на Акулячому острові ще з годину. Після танців, веселощів та пізньої вечері вони сіли в човни і попливли геть. Ми знову лишилися втрьох.
Від тієї несподіваної зустрічі, од того, що побачили й почули, світло так стало на душі. І світло, й трохи сумовито! Кожен з нас згадав рідний край, де під шатами зоряного неба бринить-снується мрійлива пісня і в місячнім прядиві ночі чи то сніг хурделиться, чи квітнуть вишневі сади.
Усе мов казка: і море, й коралові острови, й до серця болісний доторк туги за отчим краєм. Так, ніби то було уві сні або не зі мною. Але ж ні! Он перед очима гойдається по вінця сповнена мінливого сяєва лагуна. Пелюстки човнів губляться ген в імлистому серпанку. Південний Хрест — кілька ромбом розташованих зірок — цвіте над головою. Об кораловий бар'єр — білопінну торочку, — набігаючи, розбивається прибій, і шум його знадливий, мов голос сирен. А з далини, зіткана з самої жаги і муки, летить, долинає то радісна, то сумна полінезійська пісня; уколеле озивається срібнострунно. І сам я повнюся музикою, сяйвом; від повноти життя й сили, що буяє в мені, якось незбагненно відчуваю, як під рукою росте, вищає трава, пестливо і ніжно торкаючись долоні. А це, кажуть, ознака найвищого щастя.
Тоді-то я подумав: люди, з якими ми стрілись і в яких такі чарівні танці, життєлюбна музика й пісні, не можуть бути злими.
Тієї ночі, мабуть, кожен із нас про себе вирішив: нам не те що уникати — навпаки, якомога швидше слід шукати зустрічі з полінезійцями.
Розділ п'ятнадцятий
З ОСТРОВА НА ОСТРІВ
І зустріч відбулася.
… Усе в житті має свій початок і свій кінець. І двічі, як висловивсь мудрець, в одну річку ступити не можна.
Сьогодні ми відпливаємо з Кілі-Кілі, залишаємо острівець, що став для нас, хоч і ненадовго, все ж пристановищем, гаванню після отих пригод на морі.