Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір'я. Тріск та дзвін стояли в повітрі разом із смородом сивухи, З важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока й безпощадна.
Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю [66], одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті.
Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки Їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду.
Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці.
У ЄЛИСЕЯ ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО
Наближаючись до Києва, Сагайдачний надумав завітати до Печерського монастиря і завернув на вузький шлях, що перетинав Голосіївський ліс.
Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липа ми, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки.
Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованими ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягало око, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір'я доісторичних берегів дніпровської пойми.
Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори.
Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду.
— Це Київ? — спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру.
— Це Печерське. Київ — на північ, там, за гаями, — відповів Сагайдачний і підострожив коня.
Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував.
— Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, — говорив він, садовлячи гостя. — Три роки не бачилися. Скільки води втекло. Ну, що у вас там, на Низу?
Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю.
— Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Щорочки [67] — нова справа, а то й дві.
— Все з Антонієм Грековичем? [68] — усміхнувся гетьман.
— І з ним, і з іншими. Та ти й не знаєш, що я виграв справу на соймі. Мені присудили маєтки, що ми в них відбили торік. Тепер хай Рутський [69] почухає потилицю. Хай знає, що кир [70] Єлисей такий же спритний крючкодер, як і вояка.
— Як це — вояка? — здивувався Сагайдачний. — Невже ти з ними воював?
— Ще й як. Зібрав нашу братію, поспільство, бояр. Озброїв. Пристали до нас і козаки. Одібрали в чортового єретика все, що колись належало монастиреві. Хай попостить без чужого майна. Звісно, не обійшлося без стрілянини. І, звісно, Грекович вдався з скаргою до суду. Він уписав протестацію до Новгородських гродських книг і притягнув мене до права перед литовським трибуналом. Суд був минулого червня. Я надіслав замість себе Матвія Жирневського і двох ченців. Землю присудили уніатам. Прибув до нас возний ввести їх в посідання. Ми його вигнали геть разом з усіма уніатськими підлабузниками. Він і не добивався. З того часу ми нікого не впускаємо, не довідавшись, хто він і що.
— Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, — зауважив Сагайдачний, — бо довго не хотіли відчинити.
— Молодці! — всміхнувся архімандрит. — Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів, лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець.
Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум'янець.
— Здорово, отче Єлисею, — щиро зареготав Сагайдачний. — Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити.
— Воно б не завадило, — відповів у тон архімандрит. — Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці... Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна — і кожен несе свою лепту монастиреві.
Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові.
— Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити.
Сагайдачний підвівся.
— Дозволь, отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна.
— Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів.
Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене.
— А це чий віз? — спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом.
— М-м-мій в-в-віз, — підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові.
— Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? — загрозливо накинувся на нього Єлисей. — Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як і всі, а чесно відробити не бажаєш?!
— Панотче, та хіба ж... Та моя Лиска більш не вивезе. Гори які... Глина від дощу розсякла... Грузько...
— Скинь цеглу і ще раз привези, щоб не повадно було. Не доглянь за ними, так кожен намагається ошукати.
Посполитий стояв без шапки і розгублено кліпав очима. Ще віз! А жито сиплеться, нема кому жати. Жінка родила, лежить... Він щось хотів сказати архімандритові, ступив до нього, але той не став слухати і наказав записати за ним піввоза.
Сагайдачний стояв осторонь, з цікавістю прислухаючись до розмови.
"Магнат у каптурі",— майнула зрадлива думка.
Але Єлисей не дав йому зосередитися і повів показувати господарство, як звав він свій монастир. Лавра тих часів була дуже відмінна від сучасної. Дзвіниці ще не було. Замість неї стояла двоярусна, рублена дерев'яна дзвіничка з набором дрібних голосистих дзвонів. Головна Успенська церква, споруджена в першій половині ХІ століття, була значно менша пізнішої. Підлога церкви була викладена коштовними плитами з шиферного сланцю та лабрадоритів, що вже тоді добувались у волинських каменоломнях, і кожна плитка була оздоблена розкішним різьбленням. Стіни були розписані фресками і викладені мозаїкою. Але на початку ХVІІ століття цей старовинний розпис був замінений новим. Предтеченський вівтар був окремою церковкою, а замість теперішніх бокових вівтарів було кілька каплиць. Показавши гостеві, як лагодять дах і білять стіни, архімандрит повів Сагайдачного всередину, напівсвідомим професійним рухом скидаючи на порозі каптур. Сагайдачний ступив у кам'яну прохолоду, в сутінок і обдивився. На хорах здіймався величезний орган, у вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якісь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів.
— А де надгробок Костянтина Острозького? [71] — спитав Сагайдачний.
Надмірна діловитість Плетенецького дратувала його.
Кир Єлисей підвів його до стіни проти головного вівтаря, де в глибокій ніші здіймався надгробок у стилі раннього італійського Відродження. Це був горельєф, подібний до надгробків польських королів та магнатів у готичних соборах Гнезно і Кракова.
Острозький лежав закутий у лати, з закинутою за голову рукою і трохи зігнутими коліньми. Над ним звисала кам'яна завіса, і двоє янголяток припідіймали її з боків, щоб зиркнути на того померлого, і тримали в руках згортки, де були списані всі добродійні справи Острозького.
Сагайдачний глибоко замислився. Ось де поховано людину, що так багато зробила для науки й освіти. Перший улаштував він на Україні друкарню, перший відкрив школу. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників. А тепер він, Сагайдачний, що дістав в Острозі освіту, прийшов до гробу Острозького перед тим, як стати його продовжувачем, борцем за утворення старшинсько-козацької культури. В думках дякував він Острозькому за минуле і присягався не відступити з своєї путі, хоч яка б терниста й важка вона не була.
Плетенецький мовчав. Мабуть, настрій Сагайдачного передавався і йому, а може, й сам він пригадав померлого, з яким зв'язувало його надто багато... Тихо перебираючи чотки, прочитав він молитву й мовчки рушив до виходу. Сагайдачний зрадів цій зміні. В задуманій справі він не міг обійтись без архімандрита; але важко було говорити з людиною, зануреною в дрібні господарські справи.
— Кире Єлисею, — заговорив він, коли вони вийшли на сонячний двір, — я приїхав до Києва у важливій справі і думаю, що знайду в твоїй особі надійну підтримку й допомогу.