А було багато якогось світла, я задивилася в те світло...
Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди... Я пішла до нього, згадуючи, хто я така...
Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.
"І що далі?" – спитала статуя.
"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.
Тобто – нас.
Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.
Їх багато за мною стояли – і дихали страхом. Їхні кігті цокали об тверду землю. Вони нюшили холод плоскими носами, винюхуючи собі поживу, вони клацали зубами, які легко могли перекусити скляні пляшки і людські кості.
Малі демони-галла, ім'я їм – страх, стояли за мною тісним гуртом.
І двоє великих демонів-галла – худих і чорних, палаючи вогнем із очей і пащек, стояли за моїми плечима.
"Ох!" – прошепотіла статуя.
"Мене саму не випустили... – пояснила я всім, хто був на цвинтарі. – Сказали – віддай нам голову за голову, щоб не порушувати рівноваги... Інакше не можна – світ розлетиться і сонце... Щось там із сонцем зробиться. Я прийшла... Але вони теж".
"І що робити?" – спитав хтось із тих, на цвинтарі.
"Я тепер маю когось віддати їм. У викуп. За себе".
Всі, хто був на цвинтарі, замовкли, і я відчула їхній підленький страх, кожного – за свою шкуру. Крім статуї – вона не боялась, але вона мені і не могла допомогти нічим, бо була нежива.
"За міфом, – почав Енкі, і слова його були ненатурально дзвінкі. – За міфом ти маєш віддати їм свого чоловіка".
Я висипала з долонь пил – я його тримала, я його навіщось несла звідти.
"Я ж не заміжня. У мене нема чоловіка".
"А Олег? – підленько спитав Енкі. – Він у тебе в депресії... жити не хоче..."
"Неправда! – палко заперечила статуя. – Ще й як хоче! Що вчора він у нелюдів виробляв... І все заради того, щоб жити вічно і не вмерти".
"В кого?"
"У світі нелюдів, – пояснила. – Там, де людей нема. Де живе ота вся... хм... романтика... Ну розумієш, голоси підворіть, підвальні стогони, каналізаційні потвори, привиди нічого міста, колишні мери, герої, відомі поети, ну і всі, хто там є".
"Що він там робить?" – справді, як він там узагалі опинився?
Але демони затупали ногами, закричали страшним голосом, засичали, як чайник, коли закипає, язики полум'я метнулись від них угору, обпаливши листочки крайнім деревцям. Один із великих демонів-галла – ім'я їм страх – прохарчав:
"Голову за голову, Інанно! Швидше вирішуй, Інанно! Віддавай нам за себе викуп, Інанно! А то ми тебе назад потягнемо, Інанно! Чуєш, Інанно? Давай викуп!"
І тоді оті двоє, що стояли і балакали зі мною, відступили назад.
І я на них глянула.
І я подумала...
Оці двоє. Вони ж любили мене, але свою шкуру – набагато більше.
І я подумала – Юля... вона не любила його, а я любила, і тепер вона, а не я, буде оплакувати його... і я сказала демонам:
"Беріть Юлю".
Обернулась до них і повторила:
"Беріть Юлю".
…В одному з будинків вулиці, на якій міняли ліхтарі, в позиченій нічній сорочці спала Юля…
…У відділку міліції дрімав черговий, йому і не снилось, що за жах він скоро побачить в одному поганому, цілодобовому генделику...
Я прокинулась.
Плями хмар повзли по стіні, пахло квітами-геранями, в кімнаті гудів комп’ютер. Брехунець за стіною на кухні розказував прогноз погоди. Хтось смажив, пахло цибулею.
Серце калатало шалено, але стишувалось, усе минало.
Хвилинку я щасливо завмирала, закривши очі, відчуваючи, як уся стала повітряна, м'яка, сонячна, світла... Нічого насправді не було.
Сон.
До речі, де це я?
Ну зовсім незнайома кімната, а проте не лікарня і не витверезник, хоча я там ніколи не бувала, але навряд чи там такі гераньки на вікнах і такі картинки, вишиті хрестиком, на стінах висять. І не морг. Як я тут опинилася?
Хтось на кухні мугикав пісеньку – голос дівочий.
Я обережно виглянула в коридор, побачила вішалку, де висіла чиясь червона тепла куртка і стояли мої черевики, а тоді потихеньку пішла на кухню – хто його знає, де я? На кухні побачила чудесний білий холодильник, кошичок із яблуками на столі, дві чисті табуретки і Уляну, нашу сердобольну одногрупницю, якій я колись слала есемеску, щоб та зустріла Юлю з поїзда, як ми їхали на похорон до Артура – а я запізнилась.
Я спочатку так зраділа – Уляна, Уляся, жива, хороша дівчина... А потім перестала радіти, бо це значить, що я у Львові.
І як я тут опинилась?
"А, встала? –Уляна була хоч і привітна, але якась невесела. – Сідай, я вже посмажила картоплю".
Я сіла і подивилась на картоплю.
Картопля була смажена.
"Ну і зачіска в тебе, – сказала Уляна, – де це ти так? – проклятий Крадій, ще довго я це чутиму! – А як там Юля?"
"А що – Юля?"
"Ти ж мені вчора казала, що з нею якась там біда... що вона в лікарні... і ти розкажеш..."
"Так? А в якій лікарні?"
"Ти ж учора сама говорила – у лікарні швидкої допомоги... ти ж казала... ти що – забула? Ти прийшла вчора серед ночі..."
"Я сама прийшла?"
"Ти щось пила?"
"Ні... е-е-е-е... не знаю... Провал якийсь у пам'яті... Я три ночі не спала... здається... Вчора був похорон?"
"Чий похорон?"
"Артура. Ну... Юлиного хлопця... " – ну не мій же, чесне слово, хоча хто його знає, я теж, здається, помирала. Якщо нічого не плутаю.
"А... Вчора, так".
"Ну тоді, значить, я три ночі не спала... Так що ж із Юлею?"
"Не знаю – ти казала, що вона в лікарні".
Ми дивились одна на одну, і кожна з нас думала, що друга якась дурна, коли я нарешті трохи прочумалась:
"О! Ми ж можемо подзвонити в цю лікарню..."
"А номер?"
"А довідкова?"
Уляна позичила мені куртку. Я довго добиралася від неї до центру, а потім пересіла на іншу маршрутку і поїхала на Топольну. Уляна жила хто зна де, а лікарня була на іншому боці хто зна де. Рябіли тіні дерев, летіло листя, хтось тримав пластмасові квіти, певно, віз на могилку, хтось не поступався місцем вагітній жінці і доводив сам собі подумки, що він робить правильно, жінка молода і крепка – постоїть. Люди говорили про ціни на картоплю, по мобілках про те, що "скоро буду", про "що купити – бо я заїду в магазин", про "ти брехун, і шкода, я ту твою есімеску витерла!"
Люди ворушились і ходили, дихали і були брехливі, злі і чудесні.
Біля лікарні стояла швидка допомога. І не одна. Я дуже боюся цих машин – вони мені, як привид смерті... Про це я вже казала, правда?
Цікаво, що ж там сталося з Юлею?
Піднялась ліфтом у реанімацію, тобто на той поверх. У ліфті хтось приліпив до стіни пару листівок-ікон... Чого я сюди прийшла?
"Ви родичка?" – запитала мене медсестра. Медсестра була якась сіра і дуже замучена. Тяжко, мабуть, працювати в реанімації. Пацієнти весь час помирають. Родичі їхні...
"Сестра, – збрехала я, і додала, побачивши, що вона на мене дивиться, – двоюрідна сестра".
Тоді вона крикнула комусь у глибини реанімації:
"Кириле Мефодійовичу!"
І задивилась у вікно, забувши про мене геть.
Вийшов лікар, і мені здалося, що я сплю, що це все не насправді, бо насправді такого не буває.
"Так ви її сестра?" – перепитав мене він.
"А ви лікар?" – перепитала я Кирила Мефодійовича.
"Так, я лікар. Це добре, що ви прийшли, нарешті. Я вам дам списочок ліків, що їй треба купити. Купите".
"Що з нею?"
"Знайшли її в тому кафе цілодобовому, де цієї ночі невідомі маньяки з гострими зубами і кігтями влаштували..."
"Маньяки?"
"Ну, оскільки міліція їх так і не знайшла, а свідчення очевидців... Та що можуть сказати очевидці, правда ж?"
"Вона... помре?"
"Я постараюсь її вилікувати. Ти ж допоможеш?"
"Як?"
"А он списочок – ліки купиш? І батьків повідом... хай приїдуть".
"Ну я... і все?"
"І більше не повторюй таких штучок, Марино-Інанно. Не для того ти шумерська богиня, щоб бавитись. Це не іграшки зовсім – спроваджувати на той світ невинних людей".
"Там були... демони-галла..." – від цих слів у мене горло стало – як пил і сміття, і голос сухий.
"Демонам я віддав сина Софії. Голову за голову".
Розум мені сказав – він усе одно не міг би жити. Розум мене не втішив.
"А якби ні?"
"Якби не віддав – її син жив би серед нелюдів. Тут, у Львові. Тепер житиме з нею. Там, де вона".
"А де вона?"
"Там, де ти її бачила."
"У світі померлих?"
"Між світами".
"Де?"
"Там, де гуде! – розсердився Кирило Мефодійович. – Не все так простенько, як ти собі придумала".
"А хто ви такий?"
"А подумай".
І він уже пішов, обернувся на ходу:
"І списочок не загубіть, щоб до вечора всі ліки тут були. Віддасте їх медсестрі".
Спустилась униз ліфтом. Ліфт їхав аж так низько, що можна було не йти по тих здоровенних сходах, аркою. Біля ліфта стояла швидка допомога. Когось готувалися звідти витягти, вже і ноші підвезли.
Маршрутка до центру все потрапляла в пробки, і я сіпалася в такт її сіпанню, дивилась у вікно і думала про Кирила Мефодійовича.
Біля Оперного театру на якихось низьких сходах чи порозі біля стіни сидів мій хлопець, Олег, і кидав камінці на дорогу.
Я закричала водію: "Зупиніться!" – вийшла з маршрутки, і побігла, і сіла біля нього.
"Що ти робиш?" – спитала.
"Кидаю камінці, – він подивився на мене. – А ти жива?"
"А що?"
"Мені казали... Хоча... Добре, що жива".
"Хто казав."
"Лахудра."
"Хто?"
"Он тобі камінці – можеш покидати".
"Куди?"
"Отам, під тою дорогою, тече Полтва. Тільки її не видно. Я кидаю в неї камінці".
"Навіщо?"
"В річку приємно кидати камінці. Навіть коли річки не видно... Скільки всього є, чого не видно, правда? Але ж воно все одно є... Ти мене розумієш? Багато речей, яких ми не бачимо, існують, незалежно від того, що ми про них нічого не знаємо. От – люди".
Я подивилася на людей, на всіх, хто на нас озирався, кому було діло – чого ми тут сидимо:
"Люди думають, що ми навмисне їх дражнимо, тому тут сіли. Або що ми обкурені. Або нічого не думають, просто глянули – і забули. А насправді не так".
"Ти не розумієш мене. Я про інше. От річка – ти її не бачиш, а вона – тече. Ти в щось не віриш, а воно все одно є".
"А в що ти не віриш?"
"Коли ти їх не бачиш – люди ж не стають інші. Коли вони помирають... вони теж не стають інші. Просто ми їх більше не бачимо".
Я подумала про те, що він сказав.
"Я його бачила, там, де він зараз".
Олег швидко повернувся до мене:
"Ти була?..