Писав, що ввесь його страшний життєвий досвід, який згасив був світло в його розбитій душі, – малодушність, за приклад брав собі мовчазну терпеливість княжни, її тихе житейське геройство. Скінчив свою відповідь словами: "О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені недосвідом віру в існування святих на землі".
Але княжна чекала не цієї "канонізації", а іншої, живої відповіді. Стара княгиня, довідавшись від кн. Кейкуатової про написану дочкою "Девочку", побажала познайомитись із цим доччиним твором. Княжна Варвара прочитала їй і свою повість, і відповідь Шевченка. Мати суворо завважила дочці, що вона "занадто легко пускається в сердечні звірення", а почувши відповідь дочки, що Шевченко для неї "не чужий", що вона його "любить і вповні йому довіряє", сказала, що це "безсоромність". Для старої княгині сповідь дочки, повна частих обвинувачень, кинутих на права й звичаї світу, в якому вона виросла, на права, що для старої княгині були догматами, була блюзнірством, а деякі місця сповіді, де княжна Варвара оповідала, не називаючи імені коханого, про свій роман із Боратинським, що його княгиня не схотіла бачити своїм зятем, були вже для неї особистою образою. Княжна Варвара плакала й ледве заспокоїлась, уголос читаючи матері євангелію.
У ближчі по тому дні Шевченко й княжна в очах усього оточення мали вигляд "двох закоханих, що посварилися". Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святости, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Але чи до цього почуття вдячності, щирої симпатії й приязні домішувалося глибше почуття, що єднає дві статі? Вільно сказати, що ні. Коли б було інакше, то його пристрасна натура не дала б себе погамувати ніякими арґументами – ні свідомістю безнадійності, безперспективності цього почуття, з огляду на ймовірно неґативне відношення батьків княжни, принаймні матері, ні передбаченням усіх можливих колізій, що їх навіть при щасливому обороті справи не міг у дальшому не сподіватися: коли якесь почуття виринало в його душі, то поглинало його всього, і він увесь йому віддавався.
Сумний настрій поета мав іншу причину: він знав, він був переконаний, що княжна його покохала, і це було причиною його душевних мук. Він до того часу ніколи не зустрічав такої співзвучної жіночої душі і ні в одної жінки не бачив такого ентузіастичното захоплення його особою, але його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього, і думка про ті моральні терпіння, що її чекали, була для нього нестерпна, як і можливе припущення, що вона сама признається йому в тому, що його кохає. Ніжна душа поета повна була неспокою, і щира сповідь княжни могла цей неспокій цілком виправдувати, – він був добрим психологом і боявся драматичних наслідків цього несподіваного роману. Княжна ж Варвара не вгадувала його настрою і нарешті викликала його на розмову:
– "Чому ви перестали розмовляти зі мною?" – спитала вона, коли зосталася з поетом у салоні.
– "Не можу, не можу", – відповів він.
Княжна почала говорити про свою сповідь-повість. Казала, що це його приклад заразив її, і вона написала цю слабу річ, але "перекинулась, сівши не в свої сани…"
– "О, ні, ні! Це поезія, страшна поезія", – заперечив Шевченко. Він казав далі, що ніколи не переживав того, що тепер, коли прочитав писання княжни, що ніколи не зустрічав такої спорідненої душі, як її душа.
Це був кульмінаційний пункт психічно-нервового напруження в їх відносинах.
Шевченко не простягнув рук до обіймів, не притулив її до свого серця. Княжні було досить, щоб усе зрозуміти. Вона опанувала себе й почала говорити про свою приязнь до нього, просила його дивитися на неї, як на сестру. Потім княжна говорила ще про те, як помагає їй у житті віра.
Прощаючись, Шевченко сказав: "До побачення, сестро…"
Він заспокоївся і другого дня був веселий. Те, чого він найбільше боявся, проминуло: він мав враження, що княжна себе переможе. Сердечність, одвертість і настрій взаємного довір’я характеризували їх відносини на протязі кількох день. Але поет, очевидно, знову побачив щось у поведінці княжни, що його занепокоїло, і він почав, мабуть свідомо, виявляти більшу стриманість і менше розмовляв із нею. Бачачи цю "холодність", княжна Варвара мучилася, і коли Шевченко свою стриманість іще збільшив, з туги і смутку заслабла: вісім день вона нічого не могла їсти і дуже змінилась, їй здавалось, що Шевченко не помічає цього. 4 грудня, в день іменин княжни, всі були в церкві, і коли Шевченко після Служби Божої, складаючи поздоровлення, поцілував княжні руку, вона невимовно зраділа. Протягом дальших днів Капніст, що приїхав теж на іменини до Яготина і гостював там, мав з княжною кілька розмов. Він уже давно взяв на себе роль її ментора, на що давали йому право і пошана до нього княжни, і відносини до нього цілої родини Репніних.
Капніст здобувся на абсолютно інтимний тон, яким іще ніколи не розмовляв із княжною. Не зважаючи на свої вільнолюбні погляди, він, як з усього видно, цілком виключав можливість такого зближення між княжною й поетом, що могло б привести їх до шлюбу. Він закидав княжні, що вона в своїх висловах симпатії до Шевченка зайшла надто далеко, що вона може зробити його нещасливим, бо все це може йому голову закрутити, тощо. Капніст твердив, що поправити Шевченка княжні не пощастить, а що вона, роблячи в цьому напрямку зусилля, задовольняє тільки свої егоїстичні забаганки. Про своє переконання, що княжна закохалася в поета, Капніст не сказав ні слова. Але на другий день, під час нової розмови почув від княжни: "Думаю, що, маючи 35 років, можу собі дозволити багато такого, чого б у молодості не зробила… Хочу бути тільки другом, сестрою Шевченка". Капніст на це відповів, що "зовсім не треба покладатися на свої 35 років, що вік нічого не доводить, що коли жінка й молодий чоловік називають одне одного сестрою і братом, то в цьому завжди є небезпека", що Шевченко може закохатися в княжну і що це було б нещастям для нього, а якщо його амбіцію лоскоче і ніжить увага княжни, то [княжні]… треба бути обережною". Висновок Капніста був той, що Шевченкові треба з Яготина виїхати. Капніст брався за те, щоб переконати в цьому Шевченка.
У княжни стиснулося серце: вона "впала духом". Капніст, побачивши це, сказав їй, що ніколи не сподівався, що "це так поважно". Але він десь коло 8 грудня забрав Шевченка з собою. Поет залишив княжні листа, де, звертаючись до неї на "ти", як брат, увіщав її "берегти в собі багатства, що їх Бог вложив в одне з найпрекрасніших своїх створінь".
За кілька днів Капніст повернувся й оповів княжні, що задоволений Шевченком, але, як він "впевнився", Шевченко переконаний, що княжна "сильно його кохає". Проте спільно з княжною було вирішено, що Шевченко повинен до Яготина ще на кілька днів повернутися, щоб не вмотивований нічим його виїзд не викликав пересудів.
Нова зустріч Шевченка з княжною була дуже сердечна. Княжна панувала над собою. У розмовах із поетом, вона спромоглася навіть сказати йому, що "могла б любити його жінку, якщо б він оженився". Проте Шевченко відчував щось інше і прибрав знову позу стриманості – був із княжною "холодний, мовчазний і байдужий", принаймні так їй здавалося.
Несподівано сталася подія, що потрясла Шевченка. Платон Лукашевич прислав до Яготина з Березані свого кріпака з листом до Шевченка. Посланець у тяжкий мороз зробив не менше як 25 верст пішки. Це обурило Шевченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа. На це дістав такою самою дорогою відповідь, у якій оскаженілий Лукашевич здобувся на ущіпливий "дотеп", – що він має 300 таких "йолопів", як Шевченко. Поет, оповідаючи про це княжні, "плакав од болю". Княжна не знала, що сказати, що зробити, щоб потішити його.
"Я, – згадувала вона, – притулила його голову до своїх грудей, обійняла його, цілувала йому руки, цілувала б йому ноги. Я хотіла довести йому, що коли знайшовся негідник, який замість радіти, гордитися й почувати себе щасливим, що геніальний син його рідного краю визволився з цієї ганьби [тобто з кріпацтва], цим йому дорікає, то є істота, що шляхетні почуття й священний вогонь ставить вище від випадковості народження". Шевченко заспокоївся, "розвеселився й оживився, з дивною легкістю перейшовши від смутку до веселості".
У кінці грудня Шевченко виїздив на короткий час із Яготина, але коли повернувся, мав змогу переконатися, що потяг княжни до нього все зростає. Сама вона оповідала, що це "виявлялося дедалі більше". У Яготині зустрів він і новий рік. Кожна зміна в настрої поета спиняла на собі увагу княжни й її мучила. Наближався час, коли Шевченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він два дні провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василя: княжна бавила їх, пильнуючи, щоб вони при позуванні поводилися спокійно. Під час цих сеансів поет був мовчазний і стриманий. В останні три дні перебування в Яготині був по-братерському сердечний і ніжний з княжною.
Коли, нарешті, 10 січня настав час виїзду Шевченка, княжна Варвара "в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати". Покидаючи Яготин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя.
Повернення до Петербурга
За ці три місяці Шевченко часто переривав своє перебування в Яготині й виїздив до околичних маєтків, найчастіше, здається, до Березової Рудки, до Закревських. Приятелювання поета з головою товариства "мочемордів" було причиною тяжких уболівань його названої сестри. Княжна з деспотичною послідовністю, настирливо й ні на що не зважаючи, старалася відтягти Шевченка від цього товариства. Свою антипатію до Віктора Закревського вона перенесла на ціле його оточення, на його сестер і родину його брата Платона, де Шевченко почував себе надзвичайно добре й провів багато приємних годин. Марія Закревська була талановитою піаністкою, Софія – письменницею, що спробувала йти слідами Гоголя й у своєму "Ярмарку" дала досить яскравий образ життя полтавського поміщицтва. Родину цю знали як "опозиційну".
Коли Марія й Софія притягали Шевченка своїми талантами, то жінка Платона, "Ганна вродлива", чарувала його своєю незвичайною, суто-українською вродою, своїми "аж чорними – голубими" очима і "станом гнучим".