— Ну, а далі що було? — питається він врешті.
— 3 ким? — не розуміє Вася.
— Ну, з цим вашим дрочуном... перепрошую — з другом вашим.
— Пішов у бізнес, — коротко каже Вася, — відкрив у Черкасах мережу аптек. Торгував тромадолом. Рік тому помер від діабету.
— Дрочити менше треба, — злісно каже ведучий.
На якийсь час западає мовчанка. Кожен думає про своє. У ведучого, схоже, свого було не так багато, бо він перший не втримується.
— Ось таку повчальну історію, шановні радіослухачі, розповів нам наш опівнічний незнайомець. Але, мушу сказати, що сьогодні цей ваш знайомий, — чуєте? — сьогодні він навряд чи зважився б на такий крок.
— Це ще чому? — ображено питається Вася.
— Ну, хоча б тому, що нині й Гехан вже не той, аби на нього, як ви тут нам розповідали, онанувати.
— Ви про що?
— Ну, Гехан сильно змінився. Він змінив імідж.
— Що?
— Ну, зовнішність.
— Чуєш? — Вася знову розгублено соває мені в писок слухавку. — Він каже, що Гехан змінився.
— Спитайся, чи сильно, — раджу я.
— I що, — говорить Вася у слухавку, — сильно змінився?
— Так, не повірите, його старі прихильники його не пізнають. Говорять, це в нього від героїну.
— В нього що, — говорить Вася, — щось відвалилось?
— Навпаки, — радісно говорить ведучий.
Вася розпачливо дивиться на мене. Ой, бля, — думаю.
— У нього щось виросло?
— Так! — переможно вигукує ведучий.
— Що? — питається Вася.
— Здогадайтесь.
— Рука?
— Ні, не рука.
— Нога, — починає гадати Вася.
— Ні, не нога!
— Навіть думати про це не хочу.
— Борода! — вигукує ведучий, витримавши ефектну паузу.
Васю пересмикує.
— I що — велика борода?
— Нормальна.
— I на кого... перепрошую — на кого він тепер схожий?
— Ну, не знаю, — дещо манірно говорить ведучий, — дивлячись із ким порівнювати. Ось кого із відомих осіб з бородою ви знаєте?
— Санта Клауса, — говорить Вася.
— Ну, ні, — ображається ведучий. — Я вам говорю про реальних осіб. Про тих, хто насправді є.
— А Санта Клауса що — немає?
— Немає, звичайно.
— Да, мужик? — єхидно говорить Вася. — Це ти сам придумав?
— Що придумав? — не розуміє ведучий.
— Про Санта Клауса. Це ж придумати таке треба — Санта Клауса немає. Це, скоріше, тебе з твоїм довбаним радіо і всіма монгольськими міліціонерами, разом взятими, немає.
— Якими міліціонерами? — не розуміє ведучий.
— Монгольськими, — говорить Вася.
По той бік ефіру западає важка пауза. Я показую Васі — мовляв, дай мені слухавку, дай я спробую, а то в тебе щось не виходить, що ти зачепився за цього Санта Клауса, ну, не знає чувак, що е Санта Клаус, що ж тепер, може він старовір який-небудь, може, в нього дитинство важке було, може, в нього тато офіцер і мама вчителька математики, а ти його грузиш, дай сюди слухавку, коротше.
— Ага, бачите, — кажу, — все-таки хоч щось святе для вас лишилось.
— Так, — говорить ведучий — лишилось. Але Дейв на нього не схожий.
— Не схожий?
— Анітрішечки.
— Зі зі топ, — кажу.
— Алло, — кажу я, — ви мене чуєте?
— Так, — жваво реагує ведучий, — а ви мене?
— Вже другу годину, — кажу. — Тут мій друг, на жаль, відійшов і не зміг до кінця дослухати вашу захоплюючу розповідь. Так що там у нас із Дейвом? На кого він тепер схожий?
— Ага, — говорить ведучий, схоже, він навіть не зауважив, що з ним говорить хтось інший, — ну, називайте далі відомих бороданів.
— Лев Давидович Троцький, — кажу я, подумавши. — Чи може ви скажете, що Троцького теж немає?
— Ні, — знічено каже ведучий, — чого ж — Троцький є.
— Ага, бачите, — кажу, — все-таки хоч щось святе для вас лишилось.
— Так, — говорить ведучий — лишилось. Але Дейв на нього не схожий.
— Не схожий?
— Анітрішечки.
— Зі зі топ, — кажу.
— Мимо.
— Ну, добре, — кажу, — Кастро.
— Що?
— Кастро. Фідель Кастро. Схожий він на Фіделя?
— На Фіделя? Так, — говорить врешті ведучий, — на Фіделя трішки схожий. На молодого, звичайно ж, — відразу поправляється він. — Так, на молодого Фіделя — трішки схожий. Я тут нещодавно дивився відеозапис їхнього концерту — нам колеги передали із лондонської редакції, і ось він там справді — чимось нагадує молодого Фіделя. Фантастичне видовище, ви уявляєте — збираються кілька десятків тисяч прихильників "Депеш Мод", а до них виходить Фідель і починає співати голосом Гехана. Уявляєте?
— Знаєте, — кажу я помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить. — Знаєте, — кажу я, — ви такого нам не говоріть. I знаєте чому?
— Чому? — розгублено питається ведучий.
— Тому, — продовжую я, — що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми в принципі послухали все — і про моряків, і про поліцію, і про скатів.
— Про скатів? — не розуміє ведучий.
— Ага — і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. I знаєте чому?
— Чому? — знову питається ведучий.
— Тому що ось ми з другом сидимо тут — на чиїйсь квартирі, посеред чиїхось меблів, посеред кетчупу і шоколаду і ледве виживаємо. I знаєте чому? Просто тому, що ми вже другий день шукаємо нашого друга, нашого друга Карбюратора, і знаєте, чому ми його шукаємо? Тому що в нього, — я важко добираю слова, — пару днів тому загинув тато, власне, не тато, а вітчим, хоча яка в хуя різниця, він у нього загинув, і ми не можемо цього довбаного Карбюратора знайти вже другий день, і нам від цього так хріново, що ми сидимо і жеремо все, що нам трапляється під руку, розумієте? тому що ми напхані табаком і драпом, портвейном і спиртом, і мені особисто це вже поперек горла стоїть, в прямому значенні цього слова.
— Ага, — нарешті вставляє слово ведучий, — отже, у вашого друга загинув тато.
— Вітчим, — поправляю я.
— Один хуй, — нетерпеливо говорить ведучий. — I ви від цього п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?
— Ні, — кажу, — не зовсім. Горілку ми п'ємо просто так, розумієте?
— Розумію, — не зовсім впевнено говорить ведучий.
— Причому давно, — додаю я. — I знаєте, я так дивлюсь, що все це нічим хорошим не закінчиться, тому що ми просто потрапляємо в якісь ями, ви розумієте, про що я кажу? все частіше і частіше, цих ям стає все більше і більше, я вже просто не в стані вибиратись із них, вони засмоктують, я чим далі тим болючіше і болючіше в них падаю, ви розумієте, про що я вам тут говорю? так ніби все нормально, ми ось тут сидимо і слухаємо вашу дурацьку радіопрограму і навіть ваших міліціонерів послухали...
— Яких міліціонерів? — не розуміє ведучий.
— Не важливо, — кажу, — але річ не в цьому, знаєте? річ у тому що все одно це нічим хорошим не закінчиться, просто тому, що я не можу собі уявити нічого хорошого там — попереду, там просто не може бути нічого хорошого, тому що якщо його — цього хорошого — не було раніше, то чому воно мало б з'явитись у майбутньому, скажіть мені, чому? Його там просто не може бути, ми просто просуваємось собі навпомацки, як електричні скати під водою, навіть не вірячи, що нам справді кудись потрібно просуватись.
— Да? — знічено говорить ведучий. — Ви знаєте, це дуже цікаво.
— Що тобі цікаво? — не розумію я.
Ось оце все, що ви нам тут розповіли. Ось бачите, шановні радіослухачі, — звертається він в космічну пустоту, — приблизно про це саме я й говорив вам увесь цей час. Тож на цій оптимістичній ноті і закінчує свою роботу наш молодіжний канал, і я — його ведучий хррррр хрррррррр. А ви, — звертається він, схоже, особисто до мене, — зачекайте ще, будь ласка, хвилинку, вам — як автору найбільш цікавого питания, ми із задоволенням вручимо приз, люб'язно наданий нам нашими колегами із лондонської редакції — випущений у Великій Британії останній альбом Степана галябарди "Мамин сад".
— Як-як? — питаюсь.
— Сад. Мамин сад, — говорить ведучий. — Через "ее", — для чогось додає він.
Лунають прощальні акорди, ефір поступово стихає, в слухавці чується якесь шарудіння, потому хтось, поквакуючи, прикладає її до свого космічного вуха.
— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.
— Алло, — погоджуюсь я.
— Ви ще тут?
Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово "Прага", чомусь саме Прага,
— Так, — кажу, — ми ще тут.
— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.
— Слава богу, — кажу.
— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.
— О господи, — кажу.
— Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?
— Можна, — кажу.
— Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?
— Ну, правда, — кажу невпевнено.
— Серйозно?
— Ну.
— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?
— Головне звикнути, — кажу.
— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?
— Як почуваємо? — питаю.
— Так — як ви себе почуваєте?
— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.
— Як ріка?
— Так, як ріка, що тече проти власної течії.
Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно.
20.06.93 (неділя)
0.05
— Спати хочу.
— В електричці поспиш.
— Ага, — кажу. — В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.
— Повен вагон міліціонерів? — скептично перепитує Вася. — Ну, не знаю, не знаю.
— Ладно, пішли, — кажу і ми збираємось виходити.
Какао відчиняє нам двері, ви зрозуміли? перепитує — до Кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій і там вже зовсім поруч, пару годин, — додає він і соває нам якусь брошуру, що це за гівно? питається Вася, візьміть, каже Какао, і хай откровення господнє буде з вами. От мудак, говорить Вася, вже коли двері за нами зачиняються, ага, — кажу, мудак, ми спускаємось вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки, Собака, кричу я, слухай, він, здається, таки помер, да почекай, заспокоює мене Вася, підходить до собачого тіла і перевертає його догори обличчям, Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власними ригаками, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед господом постав би — зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий, ми його підіймаємо, Собако, говоримо, Собако, прокидайся, він приходить до тями, навіть пізнає нас, я заблукав, каже, вийшов, водяру купив, повернувся — а куди йти не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде, а водяра де? питається Вася, водяру я випив, каже Собака, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною, ладно, — розчаровано каже Вася, ти можеш іти? да, все нормально, — Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.
0.30
— Що робити будемо? — питається Вася.
— Поїхали додому, — кажу.
— А Карбюратор?
— А що Карбюратор? 3 Карбюратором усе гаразд.