А вона з ним погано живе, не любить ного. Хіба після такого Василя можна любити такого ліліпута, але Дитина є, хлопчик Я чула, як вона моїй матері розказувала, що таке надоїдливе. Стану рано в печі палити, то й так спокою нема, кругом бігає та заглядає, як кіт. Не раз потягну рогачем. А думаєш, кається — ні. Потім той хутір знесли, перейшли в село, і вона з ним так і не жила, жила сама з Дітьми, а він десь за лісами, кажуть, женився. Та ще який з його хороший хазяїн вийшов, і сина свого забрав. Дівчата, чуєте, дощ крапає. Давайте зробимо буду, щоб не помокнуть. З копички на копичку переклали граблі, на верх поклали снопи, постелились і одіялом укрилися, щоб комарі не кусали, та й поснули. Господи, як почало гриміти та почало блискати, можна було вмерти з ляку. Особливо Яринці — 1 грому боїться, і блискавки, тільки тобі сидіти коло мами, сердяться на неї. А що вона винна, це ми, сури, винні, нащо було її тягнути. Ну, лягайте вже, ну вас к чорту, бо вже пізно. Тільки позасинали, а спать хочеться, повітря чисте, прохолодне, недалеко верби шумлять понад канавою, ще колись садили люди, що тут жили. І находить на думку її тітка Олька. Пам'ятає, вона ще була дівкою, прийде до них, побуде, а тоді Яринку в кожух у поли замотає і до баби Гендзюрки в гості.
Ноги босі телімпались аж тітці по коліна, але не мерзли, було так тепло та приємно під кожушаною полою. Дівчата позасинали, дощик утихав. Одній Яринці не спалося, все думала про
тітку Ольку та про Роздоли. Та й собі заснула. Добре спали і все проспали. Снопи на них попадали, і було тепло і затишно. Коли чують, хтось коло них хіхікає, а потім і добре розсміялися. Ой, дівчата, вставайте, уже роса спала. А ми вже із села прийшли, а ви ще спите. Ну та надощлива Малашка, чорти її принесли, аж присідає — сміється, це вже буде знати все село. Повилазили з-під снопів, аж дивитися не можна, сонечко так у очі прямо світить. О, це ще хто там під одіялом. Ой, людоньки, чи ви бачили, Яринка. Чого тебе чорти сюди принесли? Мати цілий вечір надривається, гукає, гука. А вона. Ну посміялися з них. Чуєте, там уже Марина ззаду йде. Ну то що, побачить свою радість. Ну мати їх усіх трохи полаяла. Я, каже, цілу ніч не сплю, думаю, а може, її і в баби нема, тоді де буду шукати. Ну хоч натерпілися стида, але цілий день працювали, де тільки бралися ті снопи за ними. Як почали зносить та складати в півкопи — ох і наскладали, кінця не видно було. Яринка не відставала, бігала, снопи носила, бо складать не діставала. А після того частенько виходила на поле підміняла матір. Тільки на ніч не виходила, бо попало не за сало і огірки, а за одіяла. Знайшли дурну, докоряла мати, ще потрібно було і подушку взяти. Бригадир каже, не сварись, Маринко, вона в тебе добра, вчора навіть грушами вгостила.
Ну і Яринчині батьки пішли на роботу вже в колгосп. Робили і заробляли, не менш одержували зерна і всього, як було, із свого поля. А тут і Яринці хочеться на роботу, і нікуди не приймають, а дуже ж хочеться, бо платили гроші, а як їй хотілося тих грошей! Одне слово, їм, малим, хотілося на роботу, і вони бігали на наряд у колгосп. Там дівчат, жінок багато, а їх, малих, і не видно, вилізь наперед — іменно оді шлють додому. Але там якась хата розібрана була, то вони брали цеглини, в сажі такі, і постають на них, і їх уже видно. Бригадирша була комсомолка, то вона їх відрахує, і вони бігом за людьми, сідають на вози і гайда в поле, на буряки. Яринка вміла сапати все, бо дома навчилась. А як приїде голова колгоспу на поле, як гляне, що й малі є, як крикне, що нащо це ви дітвори набрали, нехай вдома матерям помагають. А за них жінки так оступаються, дивіться, кажуть, вони ж так гарно роблять, так стараються, а ви на їх ще й кричите.
Дивиться, дивиться, а тоді: "О, диви, ще й Миколайчучка тут, а хто ж у тебе вдома, га">. Яринка мовчить, як води в рот набрала. Ото, думає, як він їх запорве цим батогом, але нічого, посміялись, пожартували, та й поїхав. Ну і Яринка вже
ходила, і вся їхня сім'я робила, і сусіди всі їхні пішли в колгосп, і Діти.
А Окраїнець лежав, лежав на печі, а потім не втерпів, і йому в колгосп закортіло. Взяв коні і воза і поїхав по людей — везти на поле. А людям байдуже, що він зроду не держав батога в руках. На Мальованці дорога широка, посередині шосе, і от вони цією дорогою ідуть у поле,— крик, пісні випереджають одні одних. А Окраїнець думає, дай і я покажу, а не знає, чортяка, де соб, а де гаття, і випер їх дишлом в акацію, а праві колеса на канаву, і чотирнадцять душ, і чотирнадцять сап полетіли. Усі повставали, і воза підняли, і сапи позбирали, а Яринка сидить у піску, як мара, очі вивалила, встати не може. Підняли ії> в задник посадили, ноги теліпаються, і ніхто того не знає, що їй орчиком ногу придушило. Побачили баби, що сиділи біля неї, і давай, кричати, що куди її везти, в неї вже піт виступив, а їй, і правда, вже млосно, сонце пече, ззаду курява.
Проте все воно якось забулось, які невдачі чи що там, і так Яринка ходила і на жнива, і горох вибирати, і, бувало, що скрізь її невдачі ждали, та вона все одно йшла. Всі були великі, а вона найменша, і ще й премію дали в клубі на зборах і як зачитали її, то всі сміялись, диви, диви. Отож і радості тоді було, їй заздрили ті дівки, яких батьки не були в колгоспі.
Потім їхній лікар її вже добре взнав, через ногу найдужче вона йому запам'яталась, і забрав у лікарню на роботу...
Й от чого вона не чекала, якоїсь там переміни чи страх якийсь щоб узяв — вона вже таке раз переживала, скільки їй Довелося з вітчимом пожити,— того й діждалася. Викликав їх голова колгоспу в контору й сказав, що так і так, щоб знали, бо я вас посилаю через два дні на курси виховательок на шість місяців, і як собі знаєте, а готуйтесь, дівчата. Яринка то не дуже цим зраділа, бо дітей не те щоб і недолюблювала, але й так якось: сама виросла, кого вона там знала, хіба подружки були сусідки, пограєшся, погуляєш, чи там шматок здору вкрадеш або пирога (вони догадувалися, що в Миколай-чукш є) і преш їм, щоб мати не бачила, і це вже вони порадіють, приймають до свого гурту, а всі ж такі були, що котру не візьми, то бідніша сім'я од Яринчиної, хоч у Яринки й довго батька не було, але хазяйство мати держала, сама все робила — і вдома, й на полі, як чоловік,— а дівки хитрі, ще й часом наб'ють і все на Яринку кажуть "мамина доця".
Але на курси то вона хотіла, скільки ж там вона вчилася: чотири класи закінчила через силу, а на п'ятий рік ходила увечері в школу, їй дали справку за п'ять років. Але школа Яринчина скоро перервалася, ледве закінчила ті класи, а то вітчим уже почав кричати до матері, що їй вчитися, вона скоро заміж піде, і Яринці дуже боліло, але вже матері нічого не жалілася.
А що вона там навчилася увечері — то це така наука, хоч учитися вона хотіла, і їй самій радісно було, як похвалять,— але її в селі поважали, вона й сама не знала чому.
От уже почалася весна; поки вони закінчили курси, їм уже приготували приміщення, розкладачки для дітей, повариху дали, ну й з продуктів дещо. І от від страху коси дибки ставали, як вона буде з цими дітьми і скільки їх буде.
Садочок відкрили в хаті багатого, була і кухня, й комірчина, і їдальня для дітей, спальня була невелика. Викликав її голова колгоспу й каже, що ти молодша, будеш бігати до радгоспу, там і лікарня близько. На випадок чого — діти будуть усякі, і хворі, і голодні, і — давай, дорогенька! Вона перелякалася, коли їй всунули паку одежі, і її вразило, як вона розпакувала цей міх: платтячка з жовтого сатину і костюмчики теж такі. Думає, це ж їх доведеться одягати й роздягати. Прийде додому, плаче. Нічого, каже мати, будеш із собою брати Ганю, а я буду забирати Женю в ясла, тут ближче. Оце то так, Гані три роки, а Жені — два. Мати день у день на роботі, вітчим днями не приходив з поля. От, думає, ударна бригада, ще й цю Ганю тягни за собою далеко.
Що її радувало щоранку, як біжить з сестричкою,— яка природа: спустяться від церкви — ставки, зелено, йдеш, душа радіє, то там, то там рибка плюсне, хвильки підуть кругом і зникнуть. На липах над ставком вороння як каркне та підніметься, наче чорна хмара, закриє небо над ставком. Жінки з сапками тягнуться і дітей тербічуть на руках, на плечах. Ох, думає, на її голову. А Мороз принесла хлопчика на плечах, звався Митя. Оце що хочете, те и робіть, я його забирати не буду. А він такий слабенький, навіть ніжки припухли. Ну й нарешті діждалися. Написала на списочок дев'яносто шість дітей таких, що вже й до школи можна, не тс що в садочок, і п'ятнадцять діток малих, і дали одну няню. Костик Павлину,
Дуже добра жінка, намучена бідою, у неї помер чоловік і двоє дітей за один рік Оце була її вірна помічниця, як мати, бо з нею всю біду переносили вдвох. Завідуюча мала свої турботи, а повариха була дуже добра, з душею жінка.
От настане ранок, починається робота. Кожного потрібно було переодягти, для кожного торбинка на вішалці, формочки виймали, а домашній одяг клали в торбинку. Переодягалися, на сніданок їм давали відро молока на всіх дітей. Кого не пошлють, приносять тільки піввідра. Кричить Желіхівська, а де те,— то впала, то ще щось, то хтось перестріне та нахабно нап'ється з відра. Тоді зав посилає її, йди ти, може, в тебе совість. У неї совість то є. Але вона теж боїться. Оце була роботонька. Переодягни дітей, сніданок, і по молоко галопом. Ну і їй тоді нав'язали це відро кожний день. До обіду в неї були ігри, садок великий, було де з дітьми погуляти. Навчили їх на курсах там усяких ігор. В котика-мишки, гуси, платочок та інших забав. Не було у них тоді ще ні барабанчика і ні ранкової зарядки. Побільше намагалися ходити в походи, аби відвести дітей подалі від кухні. Тяжко було ходити в поході — дев'яносто шість дітей, це було сорок вісім пар, поки вистроїть з перших рядів до останніх, то перші вже повалили стрій. Починає з задніх до перших. То вже задні роз'їхалися. І так всю дорогу — чи на ІЬть на бережок, чи в сад до ставка. Ну й поки помаленьку туди и назад, то якраз обід. Після обіду була робота, виносили Розкладачки в сад: що було трудно — це вкласти спати. Мухи Де давали спокою, треба було брати вербову гілку і наганяти від дітей хоч трохи цих в'їдливих мух.