розвідки. Дуже примітивно, наївно поводиться вона, забуваючи, що тут люди пройшли вже школу большеви-цького чекістського догляду. Ви, єй-право, дитина, пані Маріє, порівнюючи з тим, що ми вже тут бачили й зазнали. Ну, що ж, тим гірше для вас.
Кілька днів тому був Базилевський. Він недавно приїхав із Білої Церкви, був в Сквирі. Там тепер і Бутович. Там, виявляється, давно вже для мене посаду влаштували (зав. наросвіти), кімнату приготували, двічі людину до Києва по мене з належними документами присилали, але та людина не заставала нікого вдома — я тоді лежав у лікарні. А в Білій ждуть досі і ждатимуть ще місяців два-три: посада заступника редактора газети, 1200 крб. на місяць, кімната з освітленням, є їдальня для відп. робітників, у якій добре годують. Побачу — може й поїду.
24/1-43р.
Вчора: раненько, о 7-й год. купив радіорепродуктор, включив — хата трохи ожила, а головне — матиму щодня інформації про стан на фронті (часопису тепер не маю).
Вчора — морока з піаніно, яке досі на старому приміщенні, там ремонт, його обляпали й полонені узбеки на ньому грають (жах!), а привезти сюди неможливо, не дають німці ні машини, ні підводи. Підвів мене дуже тамтешній виконроб, інж. Ніко-ненко Г.І., якому я повірив, що він річ збереже й доставить мені ціленькою. Каже він тепер, начебто німці зламали замок у моїй колишній хаті й наказали вчинити отаке "варварство".
Вчора — візит сина Г. Нарбута, що приїхав з Ковеля. Лист від М. Донцової (просить твори М. Хвильового для перекл. нім. мовою й вітає з Новим роком) та фунтів зо два сала від неї ж. На Волині, як розповідає Нарбут, велика партизанщина, переважно большевицького спрямування, але є частково й суто національного, українського. В Ковелі стоїть загін донських козаків, що охороняє залізничну лінію, а всіма ними командує ген. Краснов (отой самий, 88-річний, його штаб у Полтаві, настанова: єдина, неділима etc...).
Увечері були Плюйки — він, нарешті взявши у мене гроші, привіз трохи сала й кіло свинини. Я йому, звичайно, вдячний, але... він зразковий дурень і невиправний хам. Страшенно зарозуміло, всевідуче розмовляє на теми політичні і тут же грубо кричить на дружину, якщо вона вставить і своє (до речі, завжди розумне слово). Ну, одним словом — хам. В цей час прийшла М. Ясеницька.
Познайомились. Потім Плюйки пішли. Марія просила піти сьогодні з нею на концерт, а звідти до неї на обід. Від концерту чемно одмовився (не можу ще, мовляв, через лишки екземи з’являтися на таких зборах, як концерти), а обідати погодився. Взяла історію моєї хвороби, щоб через Пархоменка, який їде до Праги, переслати її й порадитись із якимсь там знавцем.
Лесик уже два дні як ходить до п. Пеленської на цілий день — там грається з дітьми й добре їсть. А от шкода, що не вчиться — час-бо минає.
Чутки: червоними взято Ростов, одрізана нім. армія на Кавказі. Сталінград із 200 000-ною нім. армією давно оточений. Большевики за 60 км від Харкова. Цукроварні з-під Харкова евакуюються (відом. з Цукротресту). На лівий берег виїзд заборонений. Пасажирський рух взагалі скасовано, ходитимуть лише товарові поїзди, до яких даватимуть по кілька пас. вагонів. Кільце під Ленінградом большевиками прорване. Є підстави сподіватися евакуації Києва. На фронті проти німців (на сході) діють сильно англо-амер. авіація і взагалі союзницькі частини. Німці дуже роздратовані.
Голосна подія з людожерством на Подолі — молодий людожер виловлював молоденьких дівчат.
27/1-43р.
Штадскомісаріат, кім. 66, зав. культвідділом Майєр. Жду дві години, бо він десь на параді. Нарешті з’являється, але ще доводиться ждати — до нього багато німців у справах. І нарешті заходжу. Він уже одягається, бо якраз перерва. Невдоволений (вони всі тепер лихі), брусувато питав, в чому річ. Подаю заяву нім. мовою і довідку з лікарні. Кличе перекладачку й відповідає: треба, щоб зі Львова було потвердження, що Львів (якась тамтешня лікарня) приймає мене на лікування. От і все скінчено. Нарочита плутанина. Знущання. Але я чомусь не дуже вражений. Я ждав, що буде невдача. І щось я передчуваю — так наче це краще, що так вийшло. Натомість має бути щось інше важливіше, неминуче — його мені готує мій Дажбог. Наївно? Ні, це так. Я так почуваю і вірю.
На селі зараз поширена сентенція щодо німців і больше-виків: дай Боже, щоб це минулося, а те не вернулося. Отже — самовизначення, покладання тільки на себе, на сили свого народу, геній своєї нації. Прекрасно.
Пасажирський рух на залізн. припинено на два тижні. Віддано Вороніж. Здається, і Ростов. Кавк. армія відрізана. Бої на Дінці (під Харковом). Погано, зовсім погано. В Росії на нарковнутр-справ призначено гр. Ігнатьєва (sic!). Спритна робота американців і англійців. Німці просрали парафію, а притім у вчорашньому числі "Н.У.С." — передова якогось нім. автора, що робить багато незаслужених закидів українцям, невиправдано лає їх. Ну, це тільки зайвий доказ слабкости — застерегти страхом, погрозою, створити ілюзію сильного самопочування. Так, справи погані. В Росії, видко, велике націоналістичне піднесення. Там стягнуть всі сили, натиск відбувається невтомний і дуже потужний. Поруч з успіхом на фронті поступово країна правішає за вимогами-до-помогами союзничків. А Сталін — унтер-офіцерська вдова, що сама себе висікла. Найбільша компрометація в тому, що сам він ліквідує принципи большевизму. Остаточна компрометація назавжди. Це дуже влучно придумано й спритно здійснюється. Київ почуває себе тривожно. Русотяпи знову ще вище задерли носа, але невідомо, як ще поставляться до них тепер німці. Сьогодні бачив: вивозять конфісковану крамницю Коваленка. В чергах скрізь розмови про поразки німців, зітхання, затайні перебирання, неспокій, досада, кричуще запитання з очей: що буде?
28/1-43р.
Через Київ та його околиці пересувається сила-силенна війська — на схід. На Фундукліївській і біля Волод. собору, попід будинками й просто на вулиці, повно вантажних військ, машин, — польовий шпиталь. У місті з’явились італійські частини. Скрута з хлібом — пекарні працюють передусім для армії. Ціни на базарі значно підскочили. Сьогодні мама взагалі не могла добути мені хліба (дієта!).
В місті ширяться панічні чутки. Видко, ворог інтенсивно повів агітацію: вже, мовляв, віддано большевикам Полтаву, а над Рівним спустився польський десант і захопив місто. Ха!
Вчора повісили наприкінці бульв. Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка. Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомл. в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на ґрунті сексуальному, спочатку зґвалтував її, потім убив і, вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростовання, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема. (Може й навпаки — тільки хотять паралізувати паніку й уяву про голод в Києві). Сам Корнієнко людина років 50—55, рудий, вусатий. Отакий дядя!
Сьогодні в "Н.У.С." передова якогось нім. автора, дуже прихильна до українців. Це після передучорашньої лайки! Збилися німці з пантелику, не знають уже, на яку ступити. Очевидно, розгубленість.
З Берліна одержано термінове розпорядження подати проект латинізованої укр. абетки. Вчора відбулось засідання правописної комісії під голов. Завитневича. Я теж брав участь. Виробили абетку, взявши за приклад чеську й намагаючись додержати простоти. Може, нарешті справді розірвемо цю московську пуповину та й формально так приєднаємося до Європи. Через цю одну кирилицю (й болгарщину) скільки лиха зазнав мій нарід!
30/1 — 43р.
Днів два тому у Ясен-ких познайомився з проф. Величків-ським. Висока, присутулена, худорлява, з щоками сірими й за-палими, з непокійними невиразного кольору очима, з нервовими рухами постать. Претензійний і досить обмежений. Чіпляється до галичан, що говорять поганою укр. мовою й неправильно ставлять наголоси — сварливо якось це каже. Взагалі, видко, вдачі їдкень-кої, причіпливої, ще й зарозумілої. Питає раптом, притишивши голос: "Порадьте, що робити — оце ж я до вас і прийшов: чи складати вже валізи й виряджатись на втечу, бо багато хто саме так настроєний і чуток, чуток сила! Що ж його справді робити?" — і звучало це в нього жалюгідно. Потім ще зробив застережливий жест, очима й руками вказав довкола на стіни й таємничо спитав: "А чи тут... усе гаразд? Можна у вас говорити? Ніхто не слухає нас?" — і прозвучало це ще жалюгідніше. Інж. Волинець (галичанин, але в нім. військ, уніформі) заспокоїв його й досить наполегливо розповів про загальне становище — боятися й паніки робити нічого. Та й куди тікати? Якщо большевики перейдуть Дніпро, то вони спиняться аж десь на каналі — куди ж тікати?
Потім Величківський, ставши хоробрішим, почав дуже лаяти українців-комуністів: всі вони, мовляв, сволота. Я й інші
присутні рішуче заперечували. В. скочив на ноги, стільцем грюкнув: "Я — п’ять років сидів у тюрмі, знаю їх!" "Погано знаєте, — кажу, — й не думаєте, що говорите", — та й нагадав йому, що він, бувши торік головою Національної ради, висунув денікінця Леонтовича на голову Будинку вчених у Києві. Він засум’ятив-ся й почав лаяти Скрипника М.О., що той ніби дуже пиячив. От гувернантка! От цнотлива пані!
— А яке вам до того діло, пиячив Скрипник чи ні? Важно, в якій мірі почувався він українцем і що він робив як політ, діяч!
Одне слово, такого-от Величківського, бездарного, неврівно-важеного, обмеженого й надто застарілого чолов’ягу, можна було висувати на голову Нац. ради лише навмисне, із злим якимсь наміром, або з цілковитого безглуздя. Які ми бідні! Які ще мізерні! Які відсталі!
31/1-43 р.
Передучора — свято Крут. І (диво дивне!) по радіо раптом коротка, але дуже патріотична інформація про Крути з акцентацією на давньому прагненні укр. народу до державності, на здійсненні цього прагнення 1917 р., на героїзмі талановитого сильного вольового укр. народу, зокрема його молоді. Починається грайливе запобігання перед нац. почуттями. Цього слід було сподіватись — об’єктивна дійсність змушує. Але це ще може бути й навмисне по-дражнювання чи навіть провокація. Пождемо — побачимо.
Вчора — засідання філолог, секції в буд. вчених. Я зголосився на доповідь 13/У про М.