В неї уклали вже не потрібні парашути і комбінезони, закидали важким камінням. Калина й Сорокін лишилися в німецькій формі — гауптмана і єфрейтора. З цієї хвилини вони остаточно перетворилися на історика з міністерства пропаганди Адольфа Шеєра і його_ ординарця Ганса Лютке. Свої незримі імена вони поховали разом з парашутами і маскувальними комбінезонами. Мовчки пішли слід у слід за Чомаєм Уянаєвим, якого ще не встигли роздивитися, — Шеєр — з елегантною шкіряною валізою, куди були впаковані нотатники, книги, новенький мундир, фотоапарат і різне побутове причандалля; Лютке, як і належить ординарцеві, — з автоматом на грудях, речовим мішком за плечима і важкеньким чемоданчиком з рацією. Решту поклажі ніс провідник Чомай.
Він ішов нечутно, м'яко ступаючи на кам'янистий грунт, як на пухкий килим, а куті підковами чоботи Шеєра і Лютке ковзали, збивали камінці, ламали сухе гілляччя, що траплялося на шляху, бо Чомай вів їх неходженими, йому одному відомими стежинами. Куди? В темряву, в ніч — тільки так могли б відповісти гауптман та його єфрейтор. Шеєр на ходу глянув на годинник з фосфорним циферблатом. Було сімнадцять хвилин на першу. Розвідники доповідали, що рух німецьких колон починається в сутінках, щоб передислокацію здійснити приховано, під зоряною ковдрою ночі, отже, гірські ущелини проходять десь під ранок, годині о четвертій-п'ятій. Часу ще було доволі.
— Прийшли, — раптом мовив Чомай. — Мій коні. Прошу дорогих кунаків гостювати.
Це була невеличка пастуша хижа, що тулилася боком до скелі, малопомітна навіть ублизу, бо замаскована була всохлим гіллям і кам'яним завалом. Вхід затуляли зшиті баранячі шнури. В абсолютній темряві гостро заіскрилося — Чомай викресав вогонь, і невдовзі під казанком на гаку у видовбаній в скельній стіні ніші весело й тепло палахкотіло багаття.
— Спочинемо, чай пити будемо, — сказав Чомай, дістаючи з місткого шкіряного чороха хліб-задин і бринзу.
Тільки тепер Адольф Шеєр зміг роздивитися його всього — сухого й жилавого, зі старечим сивоусим обличчям, але гінкою юнацькою статурою. Був у чорній баранячій папасі, що своїми китицями сягала його широких рамен, під черкескою — ватяний бешмет, на поясі, поряд з неодмінним хевсурським кинджалом у посріблених піхвах, ще й німецький парабелум.
Повсідалися ближче до багаття на викладених з каменю і трамбованих у шпаринах глиною топчанах, що вгрузли у підлогу роз'єднаним півколом. На ці кам'яні сидіння були скинуті старі баранячі шкури.
— Раніше тут зупинялися мисливці, — неквапом повів оповідь Чомай, пораючись біля казанка. — Тепер — це мій дім. Прийшов фашист, я пішов у гори. Моя гвинтівка стереже стежини. Ніхто не знає про цей кош… Ні, неправду кажу. Мій кунак підполковник Іринін знає. Сказав йому, як прийти до мене…
Він розлив кип'яток у кухлі, змайстровані з консервних бляшанок.
— Я живу тут і дякую героям-нартам.
— Яким нартам? — виказав своє незнання Ганс Лютке.
Чомай зблиснув на нього очима з-під сивих брів.
— Нарти — давні-прадавні предки всіх горян-хевсурів, великі будівничі Кавказьких гір. У давнину, коли Ельбрус ще був тільки маленьким пагорбком, — ось як давно це було! — по наших краях ходило горе з кривдою. Вільно ходило, як суховій в голодному степу. Та жили на цій землі могутні велети нарти. І першими вони звели непрохідні стіни. Грізні, неприступні гори звели вони до неба, загострили скелями, порізали шлях глибокими ущелинами і проваллями. А щоб гори не розмив дощ і не розвіяв на порошини вітер, вкрили їх льодовиками, лісами і луками. Щоб на голові була зима, на плечах — осінь, у ногах — весна. З того часу й стоїть Кавказ, захищаючи горян від лиха. За цей подвиг небесний коваль Курдалагон нагородив героїв не вразливими для блискавок-стріл обладунками. І от ворог знову прийшов — лютий і безжальний. Цієї ночі взято мужнє місто горян — Малгобек.
— Звідки знаєте? — швидко запитав Шеєр.
— Гори все чують, усе знають… Та нічого. Коли осетини в скруті, Калак[45] іде на поміч. І червона Москва прийде до осетинів на бій. Горяни здавна чекали руських, і вустами віщого Лібна[46] проказували: "З холодних улоговин Півночі прийде до горян одне плем'я. Волосся їхнє буде світле, як солома стиглої пшениці, ніс кирпатий, а очі того кольору, яким буває небо сонячного дня… Руські будуть жити з нами на одній землі, наші жінки та їхні жінки почнуть брати одна у одної сита для разом змолоченого хліба. Не кидайте своєї землі, горяни, своїх стрімких рік, не йдіть від руських". Дружбу навіки заповіли нам пророчі слова мудрого Лібна… Та годі! Час іти.
Чомай вихлюпнув залишки чаю з казанка на жарини багаття.
Тепер нетоптані стежини Чомая пролягали по схилах униз, та йти Шеєрові і Лютке було не легше. Незвиклі до кручі і тому неслухняні ноги ковзали по слизькому від вогкого снігу опалому листю, внаслідок чого мимовільно прискорювались непевні й хиткі кроки. А це у пітьмі, на крутосході загрожувало гауптманові та його ординарцеві реальною небезпекою загриміти униз разом із валізою і дорогоцінним чемоданчиком, про який наказано було дбати, як про самих себе. Ходіння в горах — ціла наука, на яку, зрозуміло, часу забракло…
Далі, коли без пригод нарешті приховано дісталися шляху на виході з вузької ущелини, все відбулося так, як передбачав підполковник Іринін, хоч зовсім не так, як малювалося в уяві.
Спочатку Чомай вказав місце зі схованкою для рації — за кілька десятків кроків від примітного скупчення скель, що чорними гостряками впиналися в низьке, схмарніле небо. Лютке одразу шанобливо узяв ошатну валізу пана гауптмана. Потому старий вивів їх ледь не на шлях, у вузький отвір серед нагромаджених брил, де, однак, вільно можна було розміститися вдвох, а колі треба — миттю опинитися на шляху.
— Тут чекайте, — проказав тихо. — Хай оберігає вас віт стріл ворога небесний коваль нартів Курдалагон! — і нечутно, як розтанув, зник у темряві.
Усе принишкло, як завжди буває перед світанком, кола ніч уже конає, а день ще не народжується, були години, коли найміцніший сон зморює людину й звіра, коли навіть вітер влягається і вщухає дощ. Через те аж не вірилося, що десь поблизу причаїлися люди зі зброєю в руках, чатуючи на ворога. А десь, сюди ще нечутно, гуркочуть машини з вояками, торохтять мотоцикли і, можливо, гримотливо й важко йдуть танки й тягачі з гарматами. Взагалі, позицію для засідки було обрано зручно — на виході з ущелини легко перерізати колону навпіл, розірвати її вибухами гранат, стьобнути кинджальним вогнем по ворожому скупченню і швидко відійти в нездоланні гори. Кулі могли зачепити й гауптмана з його єфрейтором — партизани не знали про них, а форма німецького вояки — лише мішень, в яку слід влучити…
А тоді зачувся далекий гуркіт, який щохвилини дужчав, і, здавалося, від нього все навкруги ще більш нишкло, тамувало шерех і подих. Колона рухалася з пригашеними вогнями, машини чітко дотримувалися уставної дистанції. Попереду торохтіли на мотоциклах з колясками, на кожній з них стирчав важкий кулемет, чуйні дозорці. Машина за машиною минали кам'яне громаддя, де чаїлися гауптман і єфрейтор, а ніч мовчала, і коли нарешті вибухнула вогнем безжального, швидкоплинного бою, не здалося навіть Шеєрові несподіваним. Масований кулеметно-автоматний вогонь, вибухи гранат, сполохи й заграви краяли темряву, і вже видко було охоплені жахом обличчя, фарбовані в червоне відблисками палаючих машин. Не знати як, гауптман Шеєр опинився серед панічно метушливих вояків, що стрибали навсебіч, з маху падаючи обабіч шляху і несамовито пуляючи з автоматів навмання.
— Вогонь! — волав гауптман, вимахуючи пістолетом.
Хтось грубо звалив його, притиснув до землі, прохрипів на вухо:
— Не дурійте, гауптмане, ще встигнете заробити свій хрест!
Стрілянина не вщухала, але Шеєр відчув, що стріляють самі німці і ніхто їм уже не відповідає. Поряд з ним лежав офіцер, який, напевне, й збив його з ніг. Шеєр скоса поглянув на нього, той напружено вдивлявся в темряву.
— Здається, все скінчилося, — нарешті визначив. — Підйом, гауптмане!
— Чорти б взяли охорону, — спересердя вилаявся Шеєр, обтрушуючись. — Нас ледве не перестріляли, мов куріпок. Гансе, де тебе дідько носить?!
До них, затинаючись, біг обвішаний сумками, з автоматом в одній руці і забрудненою валізою в іншій захеканий Ганс Лютке.
— П-п-пан-не г-гауптман, — злякано пробелькотів він, — д-д-дозвольте д-доп-повісти: н-нашу м-машину сп-п-палено…
— Чудово! — гнівно просичав Шеєр.
— Що це він у вас, з переляку? — іронічно запитав офіцер.
Шеєр поглянув на його погони.
— Невезіння, обер-лейтенанте. Під Нальчиком ми потрапили під бомбардування росіян, у Ганса контузія. А тепер — кулі партизан… Я не здивуюся, якщо мій Ганс взагалі втратить мову…
Обер-лейтенант зареготав:
— Спорядіть його до фатерлянду — там дівчатка його швидко розбалакають!
— Обер-лейтенанте, з вас вийшов би популярний терапевт. Але Ганс воліє вмерти за фюрера.
— Так, контузія у нього відчутна, — двозначно всміхнувся офіцер, що, видко, аж ніяк не поспішав накладати головою ні за фатерлянд, ані за фюрера.
— Гансе, хоч збереглася апаратура?
— Т-т-так, п-п…
— От що, Гансе, я скоро з тобою здурію. Кажи мені лише "так" і "ні". І цього мені задосить! Мало того, що загубив машину…
— Зате ви зберегли життя, пане гауптман, — мовив обер-лейтенант, що нашорошив вуха, коли зачув про апаратуру, і тепер промацував оком добротні шкіряні чохли, що мали цілком промовистий вигляд. — Ви, певно, журналіст?
— Не зовсім, — відповів гауптман. — Але охоче задовольню вашу допитливість: Адольф Шеєр, історик.
— О! Дещо вже чув про вас у нашому штабі… Ви маєте написати книгу про німецьку звитягу на Кавказі?
— Так, завдання рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса…
— Дозвольте й мені відрекомендуватися: Шютце, зв'язковій офіцер генерал-полковника фон Клейста.
— Висока посада!
— Ну що ви? Лише гучно звучить. Таких офіцерів, як ото я, хоч греблю гати…
— А що, коли я принагідно напишу про ваг невеличкий нарис до армійської газети? Я на власні очі бачив, як хоробро і опановано ви діяли у сутичці з партизанами…
— Ви теж… А втім, такі емоційні струси, мабуть, нададуть вашій книзі життєвого й динамічного колориту.
— Безумовно!
— Однак я радив би вам, пане Шеєр, ризикувати з розумом, інакше нікому буде писати нарис про мене.