Знайде собі інший притулок, де ніхто не зможе отак докоряти і залякувати. Там буде повна свобода. І Левкові й іншим потрібні Олегова розсудливість, винахідливість, його вміння виходити сухим із води. А для цього Олегові треба думати, думати… Ніщо не робиться само собою. Перехитрити міліцію, старих досвідчених працівників карного розшуку — це хіба що, дрібниця?! Бити відбій пізно, він тільки ввійшов у смак. Тепер у нього є гроші, а їх з кожним днем буде все більше. Не всім і працювати. Олег може прожити легко і весело.
Серед білого дня ліг спати. А як прокинувся, першим його запитанням було:
— Левко приходив? — і, почувши негативну відповідь, відразу зажурився.
Нашвидку одягнувся і вислизнув з квартири. Віра за звичкою підійшла до вікна, і враз завмерла. Вона побачила, як Олег великими стрибками перебігав вулицю, а за ним поспішали двоє у формі. Всі троє зникли за рогом…
Віра кинулася до матері.
— З Олегом біда! За ним погналися… Вони стежили за нашою квартирою. Це міліція.
Свекруха злякано перехрестилася.
— Батько ніби відчував нещастя. Дай мені Сергійка, а сама вийди. Може, люди скажуть, що там сталося…
Свекруха вже не була такою впевненою в невинності сина, як того разу, коли Олега вперше забрала міліція.
Олегова поведінка потроху розкрила і їй очі. Тепер, очевидно, сталося те, про що попереджала їх Віра, про що вона й сама останній час багато думала.
Віра, вискочивши на вулицю, зіткнулася з двірником сусіднього будинку.
На Вірине запитання, що тут сталося, двірник довірливо сповістив їй:
— Якогось злодюгу міліція підстерігала. Та біда, їм не пощастило. Втік.
— А звідки ви знаєте, що він утік? — допитувалася Віра і вся тремтіла.
— Сам бачив. Пішли ні з чим… Ну, та довго він не бігатиме. Впіймають.
Двірник не догадувався, якого болю завдає своїми словами.
* * *
Олег зник і вже три дні не з'являвся додому. Віра знала, що за їхньою квартирою стежать, вона часто зустрічала біля будинку працівників міліції. Та навіть свекрусі не казала про це. Навіщо? Те, що повинно статися, однаково станеться. Ніхто і ніщо не відверне загрози. Олег винен, і його заслужено покарають.
Згадала, яким нещирим був він з нею, як, прикриваючись ревнощами, намагався тримати її на ланцюгу, як залякував її. В тому місці на грудях, де колись він її вдарив ножем, і досі відчувала тупий біль. Згадувалася його байдужість до Сергійка. Він не любив дитини і її не любив… Хіба той, хто любить, міг би зробити таке, осоромити так свою сім'ю і себе?
Зовсім по-іншому, по-новому думала тепер Віра про спільне життя. Вона глибоко відчувала свою помилку, але звинувачувала не тільки себе, а й своїх і його батьків. Старші, досвідченіші, вони повинні були зробити все, щоб допомогти Олегові знайти чесну дорогу в житті…
… Маленький хлопчик без стуку ввійшов у кімнату. Вона знала його.
— Чого тобі?
Хлопчик наблизився і таємниче зашепотів:
— Там Олег чекає. Він у машині, біля кіоска.
"Зараз же скажу йому — годі ховатись. Умів чинити людям зло, так умій же за нього і відповідати".
Немов відчуваючи, що ця зустріч буде останньою, Віра взяла на руки Сергійка і вийшла з ним на вулицю. Ті люди, до присутності яких поблизу їхнього будинку вона звикла, з'явилися наче з-під землі. Вона дійшла до кіоска, відчуваючи, що й вони ідуть слідом за нею.
Мабуть, і Олег з машини побачив міліцію. Він відчинив дверці таксі і крикнув Вірі:
— Швидше!
Але Віра йшла не поспішаючи.
— Ваші документи, — спокійно запитав міліціонер, підходячи до машини. — Ні, не водія, а ваші…
Олег дістав паспорт, руки в нього тремтіли.
— Так би й давно. Ви нам і потрібні, — сказав міліціонер.
Віру з дитиною відпустили. Сказали, що викличуть і її, коли буде в цьому потреба.
* * *
На судове засідання ввели високого білявого юнака. Ще троє його спільників ішли слідом за ним, оточені конвоїрами. В суді сьогодні почалося слухання їхньої справи.
Першим допитували організатора зграї викрадачів мотоциклів Олега Куща.
А на останній лаві у притихлій залі сиділа молода мати з хлопчиком на руках і поруч — ще одна мати.
Сторінка за сторінкою розгорталася сумна і повчальна повість, дійовими особами якої були й вони — ці дві жінки.
ГРУШЕВА ПАЛИЦЯ
Начальник розшуку запросив до себе двох оперативних працівників. Майор і старший лейтенант кілька хвилин сиділи, чекаючи, поки начальник прочитає тільки-но одержану телеграму,
— Ну от і ця телеграма стосується справи, з приводу якої я вас викликав. Від нас вимагають рішучих заходів… Ви чули про нічну подію?
— Так точно, товаришу підполковник, — відповів майор Дмитрук.
— А я ще нічого не знаю, — признався старший лейтенант Волоський.
— Обставини такі. В ніч на тридцяте січня, тобто позавчора, на Старо-Вокзальній пограбовано магазин Київтекстильторгу. Взято товарів на сімдесят дві тисячі карбованців. Сторож був на місці, біля центрального входу. Товари винесено через пролом у стіні.
Майор Дмитрук підвівся.
— Дозвольте, товаришу підполковник. Я чув, що в стіні магазина вирізано оригінальне "вікно".
— Ви вже встигли і цим поцікавитися? — задоволено промовив підполковник. — Пізнаю вас, Дмитрук. Справді. У стіні зроблено дуже акуратне віконечко. Цеглини випиляно, ніби циркуляркою. Працювали майстри своєї справи. І я, між іншим, пригадав, що в інформаційному бюлетені вже читав колись про такий спосіб проникнення в магазини.
Підполковник повів Дмитрука і Волоського в сусідню кімнату.
— Злодії одяглися у все нове, а в магазині залишили ось ці речі. Досвід, виходить, досвідом, а про нас вони теж подбали. І я ще не знаю випадку, коли злочинці, які б досвідчені вони не були, не залишили б після себе якихось речей. У цьому є певна закономірність. То вони поспішають, чимсь налякані, і забувають речові докази. То занадто упиваються успіхами і знову ж таки залишають сліди. Ось, бачите, так трапилось і цього разу.
Три предмети лежали на столі: ватяні засмальцьовані штани, така ж тілогрійка і міцна грушева палиця.
— У нас осінь була дуже тепла, та й зараз у такому одязі ще не ходять. Ніхто не ходить. І раптом ватяні штани… — вголос розмірковував майор Дмитрук.
— Маєте рацію, — підтримав його підполковник. — Але раджу уважніше оглянути речі. Ви, Дмитрук, і ви, Волоський, оглядайте кожен окремо. Я хочу вислухати дві думки.
Майора Дмитрука підполковник знав добре, вони працювали разом майже десять років. Старший лейтенант Волоський прийшов до них порівняно недавно, йому досі доручали кілька дрібних справ, і Волоський зарекомендував себе талановитим слідопитом. Ось чому сьогодні вибір припав на них двох.
Поки що підполковник не все сказав їм, дещо втаїв, маючи намір зіставити їхні висновки з відомими йому фактами.
— Даю вам дві години. Огляньте речі, потім побувайте на Старо-Вокзальній. Накресліть план дій. Але… кожен окремо. Я вас викличу.
Через дві години вони знову зустрілися. Доповідали по черзі.
— Той, що залишив ватяні штани, прибув до нас, очевидно, з інших країв. Можливо, з півночі, — говорив майор Дмитрук. — Він не місцевий. Тілогрійка, очевидно, теж належить йому. Я прикинув розміри. Він повинен бути широкоплечий, міцний, займається фізичною працею. Про це свідчать рукави тілогрійки: вони засмальцьовані і порвані на кінцях. Власник тілогрійки носив цигарки у лівій кишені. Можливо, він лівша. І ще одно — він людина досить охайна. Комір тілогрійки майже новий… На людині були юхтові чоботи, змащені риб'ячим жиром.
— Усе?
— Ні, не все, товаришу підполковник. Кілька слів про палицю. Розміри палиці показують, що вона належала іншій людині. Вищій. І та людина, очевидно, шкутильгала, спираючись на палицю. Кінець палиці розплющився по краях.
— Ви згодні з майором Дмитруком?
— Не зовсім, — відповів старший лейтенант Волоський. — Тютюн у лівій кишені не завжди може бути доказом того, що людина лівша. Я сам, наприклад, користуюся лівою кишенею для цигарок, а в праву кладу гроші, хусточку. По-перше. Тепер відносно тілогрійки. Тілогрійку носили різні люди: один з короткими, другий з довшими руками. Рукави обтерлися не тільки з кінців, а й мають досить виразні сліди: їх підсукували. Мабуть, тілогрійка була в сім'ї похватною річчю і нею користувалися то чоловік, то жінка…
— Як ви думаєте, чи довго вона служила їм? — чомусь запитав підполковник.
— Не більше року, — впевнено відповів старший лейтенант Волоський. — Окремі ґудзики тримаються на фабричних не дуже міцних нитках. І комір, як слушно зауважив майор, ще досить чистий.
— Ви теж підтримуєте версію, що власник тілогрійки тільки-но звідкись приїхав?
— Ця версія правдоподібна. Ми маємо справу з гастролерами. І саме тому я встиг переглянути деякі документи. — Старший лейтенант Волоський дістав записну книжку і почав читати свої записи: — В травні цього року точнісінько таким способом, як тепер, пограбовано комісійний магазин в Одесі. Через два місяці такий випадок був і в Ростові. До речі, там злочинців сполохнув сторож, і вони втекли, залишивши на місці циркулярну пилку. Як свідчать документи експертизи, отвір у стіні було зроблено саме нею. Пилка пристосована на зразок звичайного дриля. Треба мати неабияку фізичну силу, щоб прорізати наскрізь цеглу, просочену цементним розчином.
— Молодець, товаришу Волоський, — похвалив старшого лейтенанта начальник карного розшуку. — Значить, перед цим вони побували в Одесі й Ростові?
Підполковник відсунув шухляду стола і дістав звідти шматок газети.
— Як бачите, тут ні назви, ні місця, де газета виходить. Але випадково зберігся видавничий помер, і мені пощастило встановити, що це обривок з газети "Молот". Така газета виходить тільки в Ростові на Дону. Ваша згадка про Ростов дуже, виходить, слушна.
Майор Дмитрук заздрісно і разом з тим з повагою подивився на свого молодшого колегу. Вичитане старшим лейтенантом в оперативній хроніці, а також обривок газети "Молот" було переконливим доказом того, що і в Ростові на Дону, і тут, у Києві, діяла та сама зграя.
А підполковник передав старшому лейтенантові Волоському ще один зовсім маленький папірець. Чорнильним олівцем на ньому була написана адреса:
"Тула, вулиця Чернишевського. Комов".
— Знайшли в маленькій кишеньці штанів… Комова треба буде відшукати… Як ви думаєте?
Волоський кивнув: треба.
Якусь хвилину підполковник пильно дивився на майора і старшого лейтенанта.
— Хто з вас береться розплутати цю справу?
Майор Дмитрук обмінявся поглядом із старшим лейтенантом, і обидва вони промовчали.