Везли не через село, а низом, по луговій дорозі. Ліворуч бовваніли горби, праворуч зеленіла ще не скошена отава, а далі в заплаві річки темніли сповиті вечірніми сутінками кущі верболозу та високі комиші. За річкою темнів Безлюдівський бір.
Поминули водокачку. Тут насос брав артезіанську воду для Городка. Над кам'яною будкою світилася електрична лампочка.
За хутором — як стріла, польова дорога на сусіднє село, а в ньому — поворот на Жихор, у лікарню. Ліворуч — ліс, зарості ліщини, грибні місця. Та не лише горіхами і грибами запам'яталися Павлові місцеві ліси. У роки колективізації об'явилася тут куркульська банда, почала з того, що пограбувала кооперативного візника. Возив той з бази горілку, не в півлітрових пляшках, а четвертями, які називали "гусаками". Вийшли кілька озброєних людей, наставили на Царка зброю: розвантажуйся. Не кваплячись, розгортали солому, кожну сулію брали обережно, наче немовля. Носили в ліс — рівно двадцять штук. А Царкові ткнули в руки розписку. Зміст її був такий: "Дана сія візникові Царку, що ми, люди з лісу, які борються за одноосібництво, реквізували для власних потреб двадцять "гусаків", по три літри кожний. Пляшки були в повному порядку, засургучовані і, як показав аналіз, водою не розведені. Царьок не винен. Що і підтверджуємо".
Павлові Чепелю, як і багатьом іншим активістам, довелося ходити в засідку, аж поки бандитів не виловили й не віддали до суду. Останнім отамана вловили. Однієї ночі, коли і грім гримів, і блискавки шугали, постукав Царьок у вікно до Чепелів — викликав Павла. "Ти — з бригади сприяння міліції? Так от..."
Назвав хату, в котрій зараз ховається від непогоди отаман Лев, і навіть у якому кутку, проти якого вікна ліжко його. І сталося так, що не хто інший, а сам Павло Чепель здав його, Лева, на світанку в підрайон міліції, що був тоді у тому ж селі Жихор, куди тепер везе Павло хворого батька.
Віз хитнуло, він заскрипів. Іван Михайлович лежав, як і раніше, тихо, не стогнав. Це турбувало Дмитра Васильовича, він знов і знов нахилявся, піднімав кожух, прислухався, чи дише Іван Михайлович.
Нічого не казав Павлові, не хотів лякати. А той думками був далеко, знов чомусь малим себе уявляв. То на річці, то в лісі, то на Безлюдівському роз'їзді, де пасажирські поїзди не зупинялися.
Ще раз гойднуло воза на містку через річку.
Але що це? Чого раптом кінь вуха нашорошив, натягнув посторонки, наче збирався пуститися вскач? Павло вхопив коня за вуздечку: "Збісився, чи що?"
Дмитро Васильович нахилився над хворим.
Павло тримав коня, спостерігаючи, як той несамовито смикається, роздуває ніздрі. Ось ніби з далекої далечі почувся Павлові голос Дмитра Васильовича: глухий, безсилий голос.
— От і стріла нас біда, Павле. Смерть перепинила на містку дорогу батькові... Помер Іван Михайлович. Як то кажуть, царство йому небесне!
Дмитро Васильович за звичкою промацував пульс, прикладався вухом до грудей, заглядав в очі, які вже скляніли.
Скинувши картузи, мовчки постояли над померлим кілька хвилин. Кінь оглядався на них уже не з острахом.
Накрили батька кожухом. Намостили сіна з боків, неначе для того, щоб довше зберегти при тілі живе тепло
— Прощай, тату. Прощай навіки,— тремтіли губи в Павла.
Дмитро Васильович забрав з Павлових рук віжки, став розвертатися. Кінь притих, слухняно тупав по настилу моста.
Ховали старого солдата Івана Михайловича Чепеля на другий день. Хоч уже й пізня осінь, ночі настали холодні, та й удень не те сонце, не те й земне тепло, а з похованням тягти не слід. Пролежав одну-однісіньку, але дуже довгу, дуже тривожну для родини ніч Іван Михайлович. Ще без труни, на столі, освітлений свічками. Миготінням своїм свічки кидали полиски на металеві гудзики зовсім нового обмундирування, подарованого рядовому першої світової.
Стояла Марія Миколаївна біля чоловіка недремно. Ще не спала, як повернулися з ним додому. Готувала передачу, збиралася сама вранці до лікарні. І Надійна не спала. З книжкою в руках сиділа у своїй кімнатці. Вона перша й почула, як біля воріт зупинилася підвода. Прожогом кинулася у двір. А через мить звідти почувся розпачливий крик її: "Таточку, таточку..." Як тоді, коли виїжджав із дому — ще живий. Несамовито відчуженим голосом закричала, неначе щось таке знала, чого ніхто крім неї не чекав. Ось, виходить, що той крик значив...
Як уносили небіжчика в хату, впала і втратила свідомість. Подумав тоді Павло: "Мало знав я сестричку. Душа в неї вразлива, безпомічна. Мати наша сильніша. Ні пари з вуст — тільки стулила губи. І одразу постаріла". Чорною хусткою закутала сиву голову, стала схожою на монастирську черницю, котрі ще й досі не перевелися в Гуляйгорі. Часом, особливо в неділю, у такому чорному одязі торгували хрестиками, свічками, ходили по селу. Дивувався Павло, дивлячись на строге материне обличчя. Раз по раз мати доторкалася до мертвого тіла, наче не була переконана, що смерть справді остаточно скувала його. Далі кинула оком по кімнаті. Одразу зна— йшла собі роботу: запнула клаптем білої матерії дзеркало в шафі, стала дещо виносити, щоб просторіше було. А тим часом з'явилися сусіди, висловлювали співчуття, пропонували свою допомогу. На протилежному боці їхньої вулиці жалісливо скиглив пес. Чув і він мерця.
Прийшла Дзенісова дружина — Лизавета.
— А мого, як на те, і дома нема. Поїхав, бач, у Будинок відпочинку. Безкоштовно.
"Як же це так — без Яна Дзеніса батька ховати? Скільки років друзями були". І ще Павло про своїх хлопців фабричних подумав, з котрими їздив у Москву. Якби хтось із них приїхав на похорон. "Може, Тюриній сповістити? "
Не спали цієї важкої ночі сільрадівські керівники, не спав тесля, якому замовлено труну, світилися вікна і в хаті сільського попа. Керівник інвалідського духового оркестру зібрав своїх вихованців у клубі. Про те, що і як робиться для похорону, доповідали у сільську Раду Микиті Маляру. Де ховати і як ховати?
В селах на похорон завжди приходить багато людей. Такий звичай. І Чепеля Івана Михайловича, хоч і не мав він особливих заслуг перед Гуляйгорою, ховали усім селом. З Харкова молоді робітники приїхали — товариші Павлові. В останню хвилину, як уже стали опускати труну, з'явився нарешті Ян Дзеніс. Просто з поїзда на кладовище. І свою грудку землі кинув у могилу. Промовив, нагнувшись низенько, щось тихо зовсім, нікому слів не було чути, і ще й додав щось своєю — латиською...
Грав оркестр. Були і вінки, але найбільше букетів айстр і чорнобривців, гілочки сосни.
І виріс на кладовищі ще один невеликий горбик свіжої землі. Біля нього стояла опечалена небіжчикова рідня: дружина, син, дочка. А поруч з ними — Ян Дзеніс, Микита Маляр, друзі Павлові — хлопці з "Червоної нитки". В селі ніхто не знав їх, крім, хіба, Наталки. Та ось до Павла хтось доторкнувся. Він озирнувся: Микола Лісовий. Він, здається, плакав, очі принаймні червоні. Переступив Микола з ноги на ногу, став трохи лівіше, і тільки тепер побачив Павло, що Микола не сам прийшов; у чорній плюшевій жакетці, в сірій смушковій шапочці — Леся. Дивиться на Павла співчутливо.
Священика на кладовищі не було, зате в хаті він устиг помахати кадилом. Церковний староста отримав за молебень відповідну суму на церкву. Міцний дух довго не вивітрювався з приміщення. Принаймні для Павла — два дні й дві ночі, бо на третій день уже мав повернутися на роботу. Фабрика чекала його, він був їй потрібний. Склалися нові обставини, вони спонукали до роздумів. Насамперед: де жити — в Харкові чи повернутися в село хоч на якийсь час, поки звикатиме мати до своєї удовиної долі?
Як виходив на світанку з двору, привернув його увагу батьків верстак під стіною сарайчика. Стругав ще цими днями брусочок. Он він. Поруч з рубанком лежить забутий. Защеміло серце. Прибрав усе з верстака, одніс у сіни на полицю з інструментом. То тут, то там траплялися на стежці сліди дерев'яної ноги. Зовсім, здається, свіжі. До останньої хвилини жив чоловік своїми ділами, трудився. На що не глянь — скрізь його турбота.
Подумки Павло говорив зараз про це з батьком. "Я любив тебе змалечку і жалів тебе. Виріс — ще більше жалів, а що ти мав з того мого жалю? І мати наша любила тебе, казала, що щасливою себе почуває, про твоє каліцтво ніколи не згадувала. Вчила нас, щоб і ми, діти, дбали про тебе і були вдячними тобі, бо ти і для нас не шкодував своїх сил". Широко ступаючи, поспішав на роз'їзд.
"Улановським треба буде написати. От тільки дочекаюся фотографії похорону".
Про Лесю намагався не думати, хоч зустріч на кладовищі стояла перед очима. Якесь байдуже, пісне було в неї обличчя. Чужа зовсім. Отже, не в головному кондукторові справа. Не він причина. Головний — сам по собі, вона — сама... А він їм навіщо? Обом не потрібний.
Бувало, Павло завше повертався із школи з Лесею — не соромилась дівчина ходити з ним. Потім обмінювалися записочками. Йому хотілося написати щось сміливе, незвичайне — хай би знала, що Павло не просто поважає її, а що мріє, думає про неї завжди, вдень і вночі. І в кіно, як сидять близько одне біля одного, то не про тих героїв думає, що на екрані, а все про неї. Ось так хочеться йому відкритися.
Іноді писав уже не записочки, а листи, але віддати їй так і не набрався сміливості. Підкинути під парту? А як потрапить у чужі руки? А дні минали, і минали місяці. І часто бачив її на репетиціях сільського драмгуртка поруч з Гришею Ткаченком, гарним чорнобривим парубком, грав свої ролі без гриму. Казали — у нього талант. У кожній п'єсі виступав якось інакше, був не схожим на себе. Потім Гриша десь поїхав. Замінив його біля Лесі знову-таки Гриша — високий, з білим "благородним" обличчям. Теж хлопець здібний — математик. Павла, Леся не цуралася, всміхалася завжди приязно, називала "старим другом".
А то якось Леся міцно обхопила його обома руками, коли на великих рожнатих санках спускалися з гори біля сельбуду. Почував себе щасливим і чомусь соромився. На другий день написав їй. Усього три слова: "Я люблю тебе". І підписав своє ім'я. Прийшли на останній урок. Леся поклала перед ним той самий папірець. Розгорнув записку під партою. Спершу йдуть його слова. А далі — неймовірне. Її рукою дописано: "І я..."
То був перший такий його лист і перша її відповідь.