Десь потай не одна жінка молилася, щоб хоч отак повернувся додому її чоловік, — без руки або ж без ноги, але здоровий, повний жаги до життя.
Молоді бійці дуже соромилися нас, медсестер. Ми так звикли до своєї роботи, що голе чоловіче тіло вже не викликало в нас ніяких інших почуттів, крім почуття власного обов'язку. Це здавалося їм неприродним, навіть принизливим. Ота сором'язність, цнотливість вельми засмучували мене. Моя професія передбачала вміння абстрагуватися стосовно статі: є хворий, є пацієнт, і не має значення, хто він — чоловік чи жінка. Ці ж юнаки бачили в нас дівчат, а не медиків. Там, на передовій, кожен із них, мабуть, думав про те, чи пошле йому доля звичайну людську радість, якою ніхто не буває обділений поза окопами? Хто б він не був, а таки знаходить для себе пару. І скільки ж їх загинуло, так ні разу й не звідавши дівочого поцілунку!..
Я намагалася виявляти тактовність, але обов'язок змушував стежити, щоб не змокріла пов'язка, отож здебільшого виходило так, що мені доводилось майже силоміць вихоплювати з-під гарячого струменя води забинтовану руку чи ногу.
Одного разу, — влітку 1942 року, — ми приймали велику партію поранених. Серед бійців, що милися під душем, я помітила постать юнака, який забився в куток, боячись навіть ворухнутися. Він стояв спиною до мене, права рука була забинтована. Юнак намагався якомога ретельніше виконати мій наказ, підіймав поранену руку, щоб вона не змокла, але робив це так, що забруднена пов'язка опинялася під струменем води, яка лилась на сусіда. Тоді я підійшла до нього впритул, взяла поранену руку і, підтримуючи її, лагідно сказала:
— Мийтесь, я допоможу.
Юнак, ховаючи обличчя, спробував орудувати милом та мочалкою, але однією рукою робити це було важко, тому я вихопила в нього мочалку й почала намилювати йому спину. Мені чомусь стало його жалко. Може, тому, що плечі в юнака були худі, вузенькі, а вся його постать нагадувала скривдженого підлітка, що випадково відбився від домівки й тепер не знає, де знайти притулок.
Раптом я почула знайомий голос:
— Софіє, відійди! Я сам...
Ці слова так мене вразили, що мило вислизнуло із моїх рук. Хлопець на мить обернувся, і я його впізнала. Це був Юрко Смоковський, студент Київського університету, з яким я познайомилася в Академічній бібліотеці. Юрко вчився вже на третьому курсі. Якось він зацікавився книжками, котрі я брала для себе. То були Платон, Арістотель, Ґалілей. Потім ми не раз засиджувалися допізна в Ботанічному саду, обговорюючи вивчене та прочитане. Він хотів було керувати моєю самоосвітою, та я вважала його керівництво зайвим. Одного разу він спробував навіть поцілувати мене, але я дуже розгнівалась. І то було не дівоче лукавство — я вірила, що Василь незабаром приїде, готувалася зустріти його не дитячим щебетанням, а словами зрілої, дорослої людини.
Та мені все ж таки було цікаво з Юрком. Знав він справді багато, — мабуть, більше, ніж дядько Сашко, — проте всі його знання були звалені докупи, з якої він міг у будь-яку хвилину висмикнути що завгодно, але дошукуватись у цій купі якоїсь певної системи було марно.
Тепер, бач, як звела нас війна!..
Тут я вперше відчула незручність, відразу ж спаленіла, але мусила виявити твердість, — Юрко ж таки поранений, іще, чого доброго, занесе в рану інфекцію, почнеться запалення. А може, мені хотілося виявити владу над собою (та, до речі, й над ним), — бо я завжди картала себе за безхарактерність. Не знаю вже, яка пружина в мені спрацювала, але ж я так взялася шкребти Юрка, що він, бідолаха, аж зубами скреготів.
І знов мені стало соромно, коли він, уже помитий, почав зодягати підштаники. Доручивши його літній санітарці, я вийшла.
Зустрівшись у палаті, ніякої незручності ми вже не відчували. Він поцілував мене, як сестру, і я вдячна була йому за цей поцілунок.
Виявилося, що Юрко — молодший політрук, йому відірвало три пальці на правій руці, отже про повернення на фронт не могло бути й мови.
Треба сказати, що наш комісар охоче користувався допомогою легко поранених політруків. У госпіталі був лише один штатний пропагандист, який цілоденно ходив по палатах, розповідаючи бійцям про міжнародні події. Крім того, на його обов'язку лежало приймання партійних квитків та цінностей від поранених, що прибули в госпіталь. Цілком природно, що ця людина не могла з усім упоратися.
Отож десь через тиждень Юрка перевели до палати для легко поранених командирів. Лікарі часом дозволяли їм зодягати форму й вільно прогулюватися по місту.
Старший політрук Моргунов — комісар госпіталю — був колись газетярем. Юрко сподобався йому гострим розумом, ґрунтовною освітою та отими якостями, які робили Смоковського незмінним членом комсомольського комітету іще там, в університеті. Моргунов подав рапорт до політвідділу так званого Евакуаційного Пункту з проханням затвердити в штаті ще одного пропагандиста, а Юрко тим часом почав виконувати ці обов'язки.
Нам довелося разом черґувати в сортувальному відділенні — я наглядала за санітарною обробкою, а Юрко приймав документи й цінності. Власне, особливих цінностей майже не траплялося, — здебільшого це були годинники, — але грошей дехто з офіцерів мав чимало. Звісно, не кожної ночі прибував санітарний поїзд, у нас було досить часу і для перепочинку, і для продовження тих філософських суперечок, які почались іще в Ботанічному. Санітарки спали на ношах десь у душовій, а ми з Юрком пильнували телефон, бо кожної хвилини міг прибути ешелон з пораненими.
— Дивуюся тобі, — сказав якось Юрко. — Ти, часом, не знаєш, який у тебе альфа-ритм?
Його ліва рука лежала на моїй долоні, поранену руку він сховав під стіл. Дівчата вважали Юрка вродливим. Може, це й правда, він володів тією вродою, яку можна назвати шляхетною. Але було в ній щось таке, що більше пасувало дівчині, аніж юнакові. Особливо це впадало в око в ті суворі часи, коли суспільство значно різкіше ділилося на чоловіків і жінок, ніж у дні миру.
— Альфа-ритм? — розгублено перепитала я, напружуючи пам'ять.
Мені було трохи соромно, я не знала, що це, власне, означає. Правда,
щось ніби ворушилося в пам'яті, але я була непевна, що зумію відповісти
правильно.
— Пульсація біострумів мозку, — пояснив Юрко з посмішкою. —
Виявляється, люди мають сім видів альфа-ритму. Дивно, правда?..
— Ну, то що? — насторожилась я, не розуміючи, що ховається за
цією балаканиною.
— Чого так дивишся?.. До речі, в цій хустці, з хрестом, ти нагадуєш
черницю. Хочеш, я подарую тобі люстерко?
— Навіщо?
— Щоб ти хоч раз глянула на себе. Ти дуже вродлива!.. Він поклав
мою руку собі на груди, і я її не відірвала. В цю мить я навіть не
звернула уваги на оту його звичку похизуватися власною освіченістю.
До речі, я не від Юрка вперше почула, що з таким характером, як у мене, раніше в монастир ішли. Так жартома казав дядько Сашко. Я й справді потім почала роздумувати про себе, спостерігала інших дівчат. Висновок був невтішний. Я — не дівчина, а якась позастатева істота, таких чоловіки не люблять. Саме цим я й пояснювала надмірну стриманість Василя в його листуванні зі мною.
Кілька слів про Василя. Комісар мені підказав, що слід написати в Головне Політичне Управління, там дадуть номер його польової пошти. Я отак і зробила. Невдовзі прийшла відповідь, номер пошти я одержала і майже щотижня писала листи Василеві, але вони мовби у воду падали. Жоден із них не повернувся назад. Що ж це мало означати? Тільки одне: адресат їх одержував, але відповідати не бажав. Я катувала себе докорами, бо в перших двох листах дала волю своїм почуттям, недвозначно висловивши те, що раніше приховувала. Просто написала, що люблю. І жодного слова у відповідь!..
Лишилось змиритися з тим, що у Василя є вибір без мене.
Вся Правобережна Україна була окупована, про рідних я нічого не знала. А найрідніша людина — дядько Сашко — також загубилася в кривавому вирі війни.
Отож сталося так, що Юрко був тепер для мене єдиною людиною, яка пов'язувала всі мої думки й почуття з тим високим і добрим, чим я жила до війни. Мабуть, і він відчував те ж саме. Ми згадували Київ, нашу світлу академку, Ботанічний сад та нескінченні суперечки про поезію і філософію.
Для мене було дуже дорогим те, що з Юрком можна розмовляти на ці теми де завгодно і скільки завгодно. Тепер, мабуть, зрозуміло, чому я, не вирвала руки, коли Юрко поклав її собі на груди. Мені було тепло від цієї ніжності. Я дивилася в його по-дівочому гарне обличчя, знаходячи те, чого в ньому не було, — риси чоловічої твердості, мужності. Мені хотілося їх побачити, і я себе переконала, що справді бачу. Я картала себе: ти, Софіє, вважаєш його пестуном, маминим синком, що наковтався книжок, а чому не придивишся до величі духу в цьому фізично слабенькому хлопцеві? Такому, як Юрко, стократ важче пристосуватися до фронтового побуту, ніж людям загартованим, а він, бач, комсоргом батальйону був, — хіба ж це просто?..
Нікого не дивувала моя дружба з Юрком. Всі знали, що вона виникла не сьогодні — зустрілися друзі по студентській лаві, а на війні таке трапляється не часто. Юрко добре співав, почав створювати гурток самодіяльності. А на його політінформаціях було чути, як дзижчить муха.
Якось я застала його в палаті, коли він розмовляв з пораненими. Не такий він пестун, як мені здавалося. Він умів викликати пошану до себе і красномовством, і твердістю вдачі. Юрко не любив карт, не любив навіть тоді, коли поранені просто перекидалися в "дурня". Коли я зайшла в палату, він саме відбирав карти.
— Ви, товаришу політрук, знаходите для себе розваги, — докоряв
поранений командир, — а тут дні місяцями здаються. Все ж таки з
"дурником" легше.
Я теж так гадала, але Юрко був невблаганний. В його голосі з'явилися металеві нотки:
— Після війни розважатися будемо. А зараз треба вчитися, як ворога
бити. Читайте! Потім обговоримо.
Поклавши на тумбочку якийсь журнал, він твердим кроком вийшов із палати.
Інколи Юрко навідувався до гуртожитку, де жили медсестри. Його присутність наче хмелила дівчат, вони то неприродно сміялися, то змовкали. А він тримався суворо, розмовляв тоном начальника, який уміє піклуватися про підлеглих. І справді, Юрко брав на себе й клопоти, за які його почали шанувати.