Самотній тому, що немає особи, яка гідна стояти поруч...
Увійшов Себастьян. Мішки під його очима збільшились, — мабуть, погано опав. Професор запросив його сісти. Себастьян затуманеними очима оглядав прилади.
Його слова були вельми непослідовні, наче він продовжував думку, яка снувала в його мозкові раніше, ніж він опинився в цьому кабінеті:
— Ось я розмовляю з Едмундо. Розмовляю без слів...
— Без слів ви не розмовляєте, — заперечив Професор.
— Едмундо не знає ні французької, ні англійської. Та коли ми розмовляємо тільки думками...
— Вам тоді байдуже, якою мовою ви думаєте, — закінчив Професор. — ІВ цьому, саме в цьому суть! Ви зрозуміли головне.
Професор зосереджено ходив по кабінету. Його обличчя було натхненне, облагороджене творчістю. Тепер це тільки вчений, що намагається осмислити найвищі таємниці природи.
— Так, мені байдуже, — погодився Себастьян. — Значить, розмова відбувається без слів. Інакше Едмундо не міг би мене зрозуміти.
Професор увімкнув магнітофон. Себастьян почув власний голос:
— У в’язня свій моральний кодекс — обдурити наглядачів і втекти...
Ці слова вжахнули Себастьяна. його руки прикипіли до підлокітників крісла, худа шия витягнулась, стала тонкою, жилавою. Очі налилися гнівом і рішучістю.
— Я цього не казав! — обурено вигукнув Себастьян. — Ви підробили мій голос.
— Звичайно, — відповів Професор. — Змоделювати голосовий апарат не важко. Ви цього справді не казали. Але ви думали!.. Якою мовою ви думали, не знаю. Та ви й самі не пам’ятаєте.,. Я ваші думки переклав на іспанську. І ось питання: з якої мови я їх перекладав? Відповідаю: з мови біострумів!
Себастьян все менше був здатний підтримувати розмову. А проте запитав:
— Якщо біоструми справді несуть образи, то як їх побачити?
— Я їх читаю. Так само, як єгиптологи читають старовинні письмена. Мені допомагає електронний аналізатор. Він пізнає коливання, які відповідають певним образам... Якби я не прочитав біоструми, ми б з вами навіть не мріяли про молодість. Так би й скрипіли суглобами аж до могили...
Себастьян його вже не слухав. З тим, про що говорив Професор, він міг би й погодитись. Але як погодитись Із його планами про всесвітній мурашник?..
— Значить, ви підслухали, — —ніби сам до себе імовив Себастьян. — Ну, що ж... Критись не стану. Я справді так думав.
— Це мене не лякає, — з лагідною посмішкою сказав Професор. — Втечете ви не одразу. Самі захочете деякий час пожити під моїм наглядом. А потім зрозумієте, що тікати вам нікуди. Та й навіщо? Хіба краще бути жебраком, ніж президентом?..
Себастьян промовчав. Зрештою, чи варто лукавити з самим собою? Йому хотілося жити. Коли він був самотній, життя йому справді обридло. Але ж там, за дверима, на нього чекала Ірена. Юна, прекрасна, самовіддана. І яка ж це ганьба — задихатись, кахикати, приховувати тремтіння пальців. Та хіба старість можна сховати? Ірена якось підійшла з ним до дзеркала. О жах! Йому хотілося розтрощити дзеркало. А далі що? Хіба вже очі людям виколювати.
Вислухавши напучення Професора (режим, режим!), Себастьян, вийшов. Ірена зустріла його запитанням:
— Коли?
— Завтра, — не дивлячись на неї, відповів Себастьян. В його голосі прозвучало роздратування. Проте Ірена не образилась. Розуміла його без слів. Якби не вона, Себастьян відмовився б від пересадки. Його мучать сумніви. Ні, вона знала не все. По суті нічого не знала. Ірена володіла тим обдаруванням, яким природа нагороджує щирі жіночі натури. Це обдарування люди називають чуйністю. Він їй розповідав про Рут, про Едмундо-Блиокавку. Щось тут було від марення. Але то ж таки сім’я! Син, майбутня невістка... Чи ©пізнають вони його після пересадки? Чи визнають? О, він має причини для сумнівів!..
Терпіла його похмурість, мовчала. Боялася своєю балаканиною знов його роздратувати. Але не відходила ні на крок. Поклала в ліжко, сіла біля вікна, мовчки спостерігаючи його обличчя. Скільки природа закарбувала на ньому внутрішніх борінь, радощів і страждань! Це також письмена природи. Не кожне обличчя в старості втрачає привабність. Буває навпаки: старість освітлює людські риси тим внутрішнім світлом, яке в молодості лише вгадується. А тут воно повністю виявляє себе, лягає на обличчя святими карбами. Карбами пристрастей, дум і надій. Тоді старість виглядає велично.
Саме таке обличчя було в Себастьяна. Ірена вже звикла до нього. Але в Себастьяна дуже слабке здоров’я. Жити йому лишилося мало. Він іі сам це знає. А кому ж належить боротися за його життя? їй, тільки їй...
Раптом Ірена помітила: обличчя Себастьяна конвульсивно пересмикнулось, по ньому промайнув ліереляк. Очі застигли, рот скривився. Дихання важке, з хрипінням. Пальці вп’ялися в ковдру. Боже! Невже це прийшло? Але ж одна ніч, одна тільки ніч! Завтра йому смерть не страшна. А може, не завтра, — сьогодні вранці. Котра ж година?.. Так і є: пів на першу. Значить, сьогодні. Аби тільки він дожив до ранку!
Намацала пульс. Він бився кволо, але ж бився. Мерщій до Професора! Мабуть, уже спить. Все одно теба розбудити.
Та ось Себастьян узяв її за руку й тихо сказав:
— Прийшов Едмундо. Він мені розповів... Збирайся, Ірено! Ми зараз підемо. Едмундо виведе нас із фортеці.
Спершу подумала: знову марить. Але за мить над ліжком повисла та сама полум’яна куля, з якою Ірена вже познайомилась.
Прийшов Едмундо-Блискавка!..
Себастьян важко підвівся, Ірена допомогла йому одягнутися. Вона не чула розмови, яка точилася поміж ним та Едмундо:
— Тату, не поспішай. Я зроблю це завтра.
— Ні, Едмундо! Ти врятував мене від ганьби. Спасибі людям, які тебе послали.
— Завтра не пізно...
— Ні!.. Це була моя слабість. Я хитрував сам із собою. Така хитрість — майже зрада.
— Ти здобудеш молодість, тату. Ти довго житимеш! До тебе прийшло щастя... Наказ штабу я виконаю завтра.
— Завтра із цих казарм знову рушать бездушні головорізи, їх пошлють у гори на повстанців... Я ж бачив, коли їх вивозили. А не зрозумів... Тепер знов поїдуть. Скільки вони знищать людей!
— Я їх не пущу.
— Без мене ти сліпий.
— Так, сліпий, — погодився Едмундо.
— Ходімо, сину.
— Ходімо.
Едмундо зміркував, що прилади Професора записують їхню розмову. Це також змушувало його погодитися з батьком.
Прилади пишуть. А Професор — спить.
Увімкне він їх уранці. 1 дізнається, що над фортецею висить Едмундо, готовий виконати наказ штабу. Яка ж там пересадка?!.
А так хотілося, щоб старий здобув те, що Едмундо втратив сам — молоде, гнучке тіло!.. Ні, Едмундо не збирається завдавати шкоди Професорові. Нехай живе, працює. Але ж Едмундо не дозволить йому вбивати людей! Хіба ж оті автомати, що лише тілом своїм нагадують людину, варті неймовірних зусиль Сонця, яке виліпило людський мозок?..
Ірена поглядала то на Себастьяна, то на блискавку, що плавала під стелею, мов повітряна куля. Ірена зумисне не поспішала, гадаючи, що блискавка ось-ось вилетить у відчинене вікно. Тоді Себастьян заспокоїться. поволі задрімає. А коли прокинеться...
Треба, щоб він прокинувся вже після пересадки. Ірена про це подбає.
Та блискавка не зникала, а Себастьян відчинив двері й сказав:
— Ірено, я все вирішив. Пересадки не буде. Потім поясню. Так треба.
І тут хижо завила військова сирена. Крізь її пекельне виття вони почули тупотіння ніг, солдатські голоси, офіцерські команди. Професор не спав!..
Ось він гукнув до Едмундо та Себастьяна:
— Не чиніть дурниць! Найбільшої шкоди ви завдасте собі.
Професор усе ще не розумів, що є люди, які, забуваючи про власні вигоди, здатні пожертвувати всім, навіть власним життям, заради совісті й честі.
— Що ж робити? — запитав у батька Едмундо.
— Виконуй наказ штабу, — твердо мовив Себастьян.
Блискавка метнулась до бараків, де мешкали професорові автомати-воїни. Жоден із них не встиг вибігти. Чорні, обвуглені, вони корчились у полум’ї, що пожирало обвалену крівлю.
І відразу ж звідусюди почали стріляти. Стріляли із постових веж, які височіли на стінах фортеці. Стріляли також із казарм, призначених для прикордонників. То були звичайні люди, яких покликав до війська закон держави.
Раптом Себастьян почув:
— Едмундо, Едмундо! Це я, Рут... Тривога пойняла душу старого. Він знав, що рацію Рут можна почути лише в радіусі однієї милі.
— Рут? — долинув до нього зляканий голос Едмундо. — Як ти сюди потрапила?
— Ми стоїмо на горі.
Для Едмундо цього було досить. Він збагнув, що Одноокий не цілком покладався іна нього.
Здригнулася підлога під ногами Себастья-на. Через вікно старий побачив, як синє полум’я упало на гранітні стіни фортеці. Страшні грозові удари шматували нічне повітря,, гупало розпечене каміння, у гранітних стінах то тут, то там виникали проломи.
Ірена припала обличчям до рук Себастья-на. Ти здавалося, що прийшов кінець світу.
Коли вони обоє отямились, фортеця вже перебувала в руках повстанців. Із казарм виводили обеззброєних офіцерів. Піднявши руки догори, вони покірно плентались поміж бородатих велетнів, які, здавалося, назавжди пропахли гірськими травами та овечою вовною.
А невдовзі до кімнати вбігли збуджені, розмальовані кіптявою Хосе і Рут. Вслід за ними увійшла ДелІя. Вона була спокійна і велична, як завжди.
Рут стрибнула до старого, але, побачивши Ірену, ніби спіткнулась, ухопилася за спинку ліжка й так лишилася стояти, виграючи червоними, мов гранат, щоками. Ірена також знітилась. Та за хвилину, опанувавши себе, підійшла до дівчини, подала їй руку.
— Ви — Рут?.. Себ тільки про вас і говорить... Яке у вас гарне волосся! Проходьте, будь ласка. Сідайте.
Себастьян також не знав, як йому триматися. Він з надією позирав на ДелІю, яка вже почала догадуватись, хто така Ірена. Де-лїя бачила фотографії молодої Мар сели, чула від Себастьяна про її сестру. Маючи добру пам’ять, Делія відразу ж упізнала в Ірені молоду Марселу. І хоч тут ще багато було незрозумілого, таємничого, але ДелІя щиро привіталася з Іреною і підбадьорливо мовила:
— О, міс Рут Іще зовсім дитина... А ми так хвилювалися!.. Едмундо нам розповідав про вас. Ви йому дуже сподобались.
Потроху ніяковість минала, Рут уже почала розмовляти з Іреною, а Делія намагалася розвіяти настороженість, яка їх сковувала.
— Оце робота! — захоплено вигукнув Хосе. — Ці стіни й бомба не візьме. А він їх потовк на порохню.