І я ставлю вам "п'ять…" Так я став дипломованим журналістом.
Одне слово, розгубив я своїх однокурсників, з якими вперше ступив під червоні університетські колони. Ніколи не цікавився і трьома своїми "друзями", які збирали підписи під доносом і ходили до редакції "Дніпра". Люди ці живі, і дай Бог їм довгих і щасливих років. Тож назвемо їх умовно за абеткою: А. Б. В. Біль від того підступного удару давно вщух, та й було їх потім, нових, у моєму житті доста, набагато серйозніших… І раптом, наприкінці сімдесятих, — телефонний дзвінок: "Володю, здоров! Це дзвонить А., твій однокурсник. Ти ще не забронзовів, не забув про нас, смертних, на своєму Олімпі?" — "Не забронзовів, — відповідаю банальністю на банальність. — Що-що, а юність студентська — ніколи не забувається". — "Чим ти сьогодні зайнятий?" — "Як завжди, роботою". — "Усе пишеш свої безсмертні твори?" — "Мушу писати, бо нічим іншим не умію заробляти на хліб". — "Послухай, друже, я тут, у меблевому, гарнітур за п'ять тисяч купую, смішно сказати — але не вистачає десятки. Ти не позичиш? Завтра занесу…" — "Чому ж не позичу? Забігай". За якихось п'ять хвилин, хоч поблизу не було меблевого магазину, — дзвінок у двері. Справді заходить А. Обличчя худе, хворобливе, очі бігають. Ще в коридорі війнуло од нього горілчаним духом. Не знімаючи пальта, переступив поріг кімнати: "Ну, як ти поживаєш?" — "Як на галері, прикутий до письмового столу". Я у ті дні справді шалено працював, відчуваючи наближення хвороби, яка на півтора року виб'є мене з колії. "Стежу, стежу за твоїми публікаціями. Я тепер працюю у Товаристві охорони пам'ятників, багато їздити доводиться, почитую у поїздах". Я відчинив дверцята буфета: "По десять крапель, за зустріч?" — "Хто ж відмовиться?" Я собі налив справді десять крапель, гостю — половину келишка. А. ковтнув горілку справді, даруйте, як пес муху. Тоді я налив повний келих. Він випив, не чекаючись. Я вилив залишки горілки. Тепер гість озирнувся на мене, ніби уперше побачив: "Ну, за всі радості і гріхи нашої далекої молодості. Я, друже, коли вип'ю, стаю сентиментальний, плакати хочеться…" Вихилив горілку, запив мінеральною: "Так ти мені позичиш червінця?" Я подав приготовлені гроші. "Ну, будь здоров, бо мене у меблевому чекають. Завтра обов'язково занесу". — "А ти часом не знаєш, — несподівано для себе спитав я, ідучи слідом за гостем до дверей квартири, — де тепер наш колишній товариш Б.?" — "Ого, він тепер високо літає. Головний редактор відомчої газети. Та ще у такому відомстві, що нас із тобою і на поріг не пустять…" — "А не знаєш випадково, де тепер наш колишній товариш по університету В.?" — я уже не міг зупинитися. А. раптом ще більше зблід, обличчя його нервово пересмикнулося: "В.? Він на Полтавщині, в районній газеті працює. Втретє одружився. Я до нього якось заїздив, випили по чарці, згадали молодість… Ех, що там казати… Пробач… що одірвав тебе від роботи". І гість похилитав униз — по сходах. Більше я ніколи його не зустрічав. Чув лише од газетярів, що після університету А. працював у редакції республіканської газети, спився. Довелося з газетярською роботою розпрощатися. На цьому етапі свого життя він і завітав до мене — по червінця…
Про долю другого мого однокурсника з тої трійці, Б., я дізнався детальніше десь через півроку, в лікарні. У нашій палаті лежало вісімнадцять хворих, серед них трапився інженер, який мешкав в одному з Б. будинку. Мене мучили страшні болі, я не спав ночами, думав тільки про смерть, а Ірина мала ось-ось народити Павла. "Померти не так легко, людина — живуча, як бур'ян, — втішав мене інженер. — Ви, до речі, мусите знати журналіста Б., він теж закінчував університет, десь ваших років". Я признався, що знаю. "Так ось, — продовжував сусіда по койці, — Б. довгий час редагував відомчу газету. Одержав у нашому домі добру квартиру, на одинадцятому, правда, поверсі. Кожні три роки він вішав на свої погони нову зірочку… А тоді його запросили до Москви, на підвищення. На проводи й мене покликав, зналися з ним по-сусідськи. Людей зібралося чимало, випили. І він не відставав. Попрощалися, розійшлися. Вранці він мав уже летіти до Москви. Я повернувся додому, ще трохи почитав. Коли чую за вікном: у дворі — шум, крик. Поки одягся, вийшов — уже й "швидка" у дворі. А він, ваш однокурсник, коли ми розійшлися, вийшов на балкон — і стрибнув униз. Але якось зачепився за гілку осокора. Це врятувало йому життя. Правда, не здоров'я. Півроку зшивали в Інституті хірургії. Тепер — інвалід. Ні погонів, ні кар'єри. Редагує брошурки. А чому він так зробив, ніхто й досі не знає…"
Про останнього з тої трійці, В., мені розповів незадовго до своєї ранньої смерті поет-сатирик Іван Немирович. Коли ще Іван працював у редакції "Перця", В. приїздив до нього скаржитися на колектив редакції районної газети, який постановив звільнити його з роботи — за пиятику і моральні гріхи. Немирович написав листа до районного начальства, але у відповідь йому надіслали такі документи, що Іван мусив вибачитися за своє втручання. "Горілка і жінки звели В. на ніщо, — хитав головою Немирович. — А пам'ятаєш, який красень був? Стрункий, елегантний, ходив завжди у модних білих штанях і в чорних окулярах. Нині — як опеньок засушений. Я пропонував до тебе зайти. Ми вже до будинку підходили. Раптом розвернувся на сто вісімдесят і — дьору.
Ви що, горшки з ним замолоду побили?" Іван Немирович не знав про історію з доносом. Він тоді завідував Будинком літераторів і мало бував в університеті.
Ось такі три долі. Людей, які замолоду вчинили підлість. Із заздрощів чи з бажання вислужитися, заявивши про себе як про пильних охоронців Системи. Хтозна, Сьогодні це уже не важливо. Важливо інше: як впливає вчинене на подальшу долю людську. Невже Бог справді усе бачить, як у дитинстві навчала мене мати, і карає за гріхи? А може, сама душа людська не може забути падіння свого, не може собі вибачити і — карається?..
Думаю, що похід "ініціативної групи" до редакції "Дніпра" таки пригальмував мою публікацію. Бо з'явилася повість "Люблю сині зорі" і двоє оповідань у журналі лише в лютому шістдесят другого року. Одержав я авторські примірники "Дніпра", уже будучи членом Спілки письменників України: значніший резонанс мало оповідання "Голубий попіл", надруковане в "Літературній Україні".
Звичайно, членство у Спілці нічого не вирішує. Не було Спілки — але були письменники, і не буде Спілки — але будуть письменники. Навіть літературний талант — ще не все. Вирішує, врешті-решт, здатність таланту, особистості до саморозвитку. Скільки їх, талантів, промелькнуло вже на моєму віку, але так і залишилися недоростками, як огірки, коли від кислотних дощів згорає огудиння. Але це тепер я так розважливо міркую. Тоді ж несподіваний прийом до Спілки здавався щасливим дарунком долі. Спілка письменників з Чернігова бачилася священним Храмом Літератури. Коли я уперше переступив поріг її, без перебільшення — німіли ноги. Здається, Іван Немирович після лекцій привів мене до Храму.
Того вечора з доповіддю про літературний процес на Україні виступав Іван Світличний. Читав довго—і дещо монотонне. Але мене вразило його обличчя — просте, добре, інтелігентне. Я ще не знав, що з цією людиною буде тісно пов'язане моє життя впродовж декількох наступних років. Пізніше деяка різниця у поглядах розвела нас. Ще задовго до його другого арешту. (Про перший арешт я дізнався у війську, з листів дружини). Йшлося між нами не так про національне питання (хоч і тут я був менш радикальний), як про ставлення до революції сімнадцятого року. Я ще не готовий був провести межу між народною революцією березень — лютий сімнадцятого) і — Жовтневим переворотом. Можливо, бракувало знання історії. У свідомість на все життя вкарбувалася розповідь матері (пізніше я записав на диктофон спогади односельчан про той випадок), як денікінці "навчали" петрушинських хлопців і дівчат. Десь на початку дев'ятнадцятого у Петрушині відкрився клуб, при ньому працював співочий гурток. З панського дому узяли рояль. Учителька навчала грі на роялі сільську молодь. Зайшли в село денікінці, розшукали список хлопців і дівчат, які відвідували гурток, їх викликали по одному, примушували класти пальці, які торкалися панського інструмента, на край лави і шмагали по пальцях нагаями. Кров пирскала з пальців, і злазили нігті. Отак "навчали" і мою матір, а в перспективі — і мене. І досі пам'ять про ту "науку" застережливим криком кричить у мені, коли бачу новітні політичні маскаради дворянських онуків і правнуків. То волає в мені моя селянська кров. То волає пам'ять — і про кріпацтво, і про каральні загони дев'ятсот шостого року на Чернігівщині. Можливо, іншим легше про усе те забути. Мені — не вдається.
Так ми розійшлися з Іваном Світличним. Але приязнь до цієї непересічної людини попри різницю в поглядах лишилася в мені назавжди. Не хочу поціновувати його як критика і поета. Це справа літературознавців і читачів. Як на мене, один з найголовніших, найвиразніших його талантів — людяність. Коло Івана Світличного можна було зігріватися душею у найлютіші стужі, які невдовзі над нами завіяли. Цей мученик національної ідеї, цей визначний просвітянин не шкодував ні тепла своєї душі, ні широких знань для нас, молодих мітератворі. Ще раз перефразовуючи відомий вислів, скажу: майже все краще літературне покоління вийшло з крихітної, захаращеної книгами квартирки, де мешкав Іван і його вірна дружина Льоля. У моєму повному "вовків" романі "Вовкулака" чи не єдиний світлий образ — Льолі. Ім'я це в романі — не випадковість. Один з найсвітліших, найнаповненіших добрими почуттями спогадів у моєму житті — пов'язаний з кімнатою Світличних. Окрім господарів, мене та Ірини, були, здається, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, ще якісь люди, уже не пам'ятаю. У середині сімдесятих пам'ять про той вечір я "подарував" українській революціонерці Софії Богомолець: "…Було в тому зібранні, в тій "тайній вечері" щось таке, що глибоко, до лоскотливого щему в грудях проймало Софію. То було бентежне, зворушливе відчуття духовної близькості, духовного братства, що об'єднувало сьогодні тісний гурт революціонерів попри їхні програмні розходження… Софія передчувала, що таким товариством у цій затишній кімнаті вони зустрічаються востаннє, що багатьох з них найближчим часом і назавжди лиха доля в жандармських шинелях розкидає по Сибірах… У тюремних одиночках згадуватимуть вони сьогоднішній вечір і напевне знатимуть, що недаремно прожили життя, бо щасливий і багатий той, хто пізнав хвилюючу теплоту духовного братерства.